Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 січня, 2017   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Ліді Сальвер: «Байдужість Європи в 1930-х роках до подій в Іспанії можна порівняти з байдужістю сучасної Європи до того, що відбувається в Україні»

Про потребу сучасної рецепції та переосмислення громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років як ліки від пасивності та застереження для сучасної Європи, наслідки щоденного непомітного насильства для особи й суспільства та літературу як один з інструментів надання голосу «маленьким людям» Тижню розповіла лауреатка Гонкурівської премії Ліді Сальвер.
Матеріал друкованого видання
№ 3 (479)
від 19 січня
Ліді Сальвер: «Байдужість Європи в 1930-х роках до подій в Іспанії можна порівняти з байдужістю сучасної Європи до того, що відбувається в Україні»
Фото: Андрій Ломакін

Для низки письменників середини минулого століття події громадянської війни в Іспанії стали поштовхом до створення їхніх найвідоміших романів. Зокрема, мова про «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея. Як саме ці історичні події повертаються в літературу сьогодні, переосмислюються нею?

— Гемінґвей справді не єдиний, хто художньо описав події громадянської війни в Іспанії. Є низка інших цікавих книжок, які розповідають про той досвід. Наприклад, «Надія» Андре Мальро, «Шана Каталонії» Джорджа Орвелла, твори лауреата Нобелівської премії з літератури 1985 року Клода Сімона, Клода Бернаноса. Останній написав роман «Великі цвинтарі під місяцем», одну з найжорстокіших, найкривавіших книжок, яка відкриває майже всі аспекти іспанського терору по війні 1936–1939 років і яка мене вразила, дала поштовх для того, щоб написати щось своє, своєрідну відповідь Бернаносу, подискутувати з ним. Він намалював реалістичну, жорстоку картину репресій генерала Франко супроти республіканців. Клод Бернанос справді неймовірно сміливий і незалежний у тому, про що писав. Ця темна історія породила в мені бажання показати трошки іншу історію, але також стосовно громадянської війни в Іспанії, досвід моїх батьків, які на той час були молодими. Мій роман «Не плакати» значно світліший, ніж твір Бернаноса, щирий, життєвий, сповнений надії. Мої батьки народилися в Іспанії. Коли в 1936 році там почалася війна між республіканцями та франкістами, вони лишалися у своїй країні. Виїхали до Франції в лютому 1939-го, вже по війні. Вони були молодими іспанськими республіканцями, які вірили, що все ще можна змінити й що потрібно боротися. Мені було важливо, щоб не забули про силу життя і свободи, які народилися під час республіканського повстання. Може, найсвітліших елементів, які в ньому були.

Читайте також: Культурне життя іспанського села

Клод Сімон, Гемінґвей, Бернанос, Мальро, ті згадані вище відомі письменники були сучасниками або майже сучасниками подій громадянської вій­ни. Вони знали про неї водночас і більше, і менше за мене. На відміну від них я дивлюся на ті події з дистанції, не так, як безпосередні учасники, маю зовсім інший досвід їх переживання. Я дуже чутлива до того, як події, що відбулися в Іспанії в 1936–1939-му, позначаються на сьогоденні. Факт, що під час воєнних протистоянь усі пристрасті радикально загострюються. Це історична константа, коли хочете. Релігійний фанатизм іспанців 1936 року — чи можна його порівняти з тими процесами, які відбуваються в релігійній царині сьогодні, у наші дні? Чи ту жорстокість і політичну ненависть тодішніх політичних промов ми можемо знайти в нашому сьогоденні, у дописах соцмереж? Байдужість Європи в 1930-х до подій в Іспанії, заплющування очей на те, що насправді відбувалося, здається, можна порівняти з байдужістю сучасної Європи до того, що відбувається на її теренах, в Україні. Оте заплющування очей не дало розгледіти початок великої трагедії, яка торкнулася всієї нашої частини континенту. Коли підписали Мюнхенські угоди в 1938-му, розділили Чехословаччину, потисли одне одному руки й думали, що жодних наслідків це за собою не потягне. Чи не знаходимо ми в наш час той самий прецедент?

Одним із лейтмотивів книжки Клода Бернаноса, з яким я дискутую в моєму романі, є думка про те, що Європа добровільно сама себе засліплює, не хоче дивитися на проблеми, визнавати їх. Він пише, що для Старого світу це класична ситуація, відверто погана. Але чи не бачимо ми сьогодні те саме? Так, це політика. Але куди від неї дітися?

У Франції суспільство дослухається до голосу публічних інтелектуалів, зокрема письменників. Чи є якийсь зворотний зв’язок, принаймні чи цікаво вам як письменниці відстежувати не так думки, як настрої своїх сучасників?

— У Франції зараз ідеться про зростання хвилювання і неспокою середнього та бідного прошарків суспільства. По них доволі сильно б’ють економічний фактор, криза, прірва між бідними й багатими, що лише розширюється. Цей неспокій, тривога породжують страх перед потенційно можливою конкуренцією. Конкретно бояться мігрантів, які можуть прийти й забрати в них шматок хліба. У філософа Баруха Спінози був такий термін, як «сумні пристрасті». Той сум, якщо подивитися на нього відносно певної країни чи великої спільноти, часто призводить до тиранії, приходу тирана до влади. На противагу цьому пристрасті радісні ведуть до того, що люди стають відкритішими, толерантнішими, демократичнішими. Йдеться про проблеми на рівні емоцій, які б’ють по нас значно сильніше, ніж ті, які мають стосунок до сфери раціонального. Мораль у тому, що не завжди варто грати роль жертви, коли стикаєшся з важкими життєвими
обставинами.

У своїх книжках ви торкаєтеся теми щоденного, начебто непомітного насильства. У що конкретно воно виливається в результаті для суспільства, яке не переймається такою проблемою і не докладає зусиль до того, щоб її подолати?

— Коли пишу, то в мені письменниця долає психіатра. Але професія є професія. Коли я працювала психіатром-педіатром в Аржантеї, побачила, наскільки насильство в сім’ї породжує подальші проблеми не тільки тієї конкретної дитини, мого юного пацієнта, а й людей довкола неї. До певного моменту я не підозрювала, що саме насильство без усіляких прикрас могло бути причиною психічних і психологічних проблем у хлопчиків та дів­чаток. Виявилося, що воно є могутнім поштовхом до психічного нездоров’я, його тригером. Бувало так, що батьки мені дітей у прямому сенсі слова приносили, мов якусь річ чи продукт.

Читайте також: Вибори стабільності

В особистій історії малечі вистачало всього: шкільні проблеми, проблеми із соціалізацією тощо. Над такими дітьми висів інструктивний припис у наказному порядку відвідувати психіатра. За всім цим ховалися жахливі сімейні умови. Знаєте, багатьом із тих, хто виріс у такому кліматі, важко в дорослому житті стати нормальними громадянами, чоловіками чи дружинами, матерями й батьками, навіть просто любити. Це наслідки жорстокості в родині. Ми не народжуємося із почуттям емпатії, розумінням, що це таке і яких наших дій вона потребує. Нас її вчать або, в гіршому, сумному випадку, не вчать. Але так чи інакше все це має наслідки як для самої людини, так і для суспільства загалом.

Ви сказали, що у своєму романі «Не плакати», який було відзначено Гонкурівською премією, вступаєте в певний діалог із Клодом Бернаносом. Чи стосується цей діалог не тільки фабули, а й емоційного наповнення вашого твору? Наскільки для вас важливе емоційне забарвлення того, що створюєте?

— Я лишаю багато простору для радості й сміху в моїх книжках. Річ у тім, що про трагедію світу можна розповідати з гумором, позитивом і радістю, а не топити все в темряві. Важливою для мене є тема вигнання. Не лише географічного, у формі втечі, а й будь-якого іншого. Вигнання багато що може значити, і звучить воно по-різному. Божевілля — одна з його форм. Так само й належність до якогось соціального класу, котрий утискають чи не розуміють до кінця. Це той шлях, який пройшли мої батьки після втечі з Іспанії до Франції, котрі не надто добре, з акцентом говорили французькою. Їхнім дітям знадобився час на те, щоб стати своїми в новому суспільстві.
Французький письменник П’єр Мішо свого часу писав про так званих маленьких людей, людей без голосу, яких теж треба почути. Можливо, саме література дає можливість людям відкритися до іншого. Того, кого вигнали, того, кого не прийняли, дати йому голос. Отак тих маленьких людей можна наділити голосом. І це, можливо, невеличкий, але крок до того, щоб почути іншого, іншу думку.

-------------------------------------

Ліді Сальвер народилася в 1946 році на півдні Франції в родині іспанських емігрантів, які втекли від режиму Франко в 1939-му після поразки республіканців у громадянській війні. Здобула ступінь бакалавра із сучасної літератури в Тулузькому університеті, далі вступила на медичний факультет і пройшла інтернатуру з психіатрії. Дитячий психіатр із багаторічною практикою. Почала писати для журналів у 1970-ті роки, а в 1990-му опублікувала у видавництві Julliard роман «Освідчення». Цей перший роман схвально зустріла преса, він отримав премію Hermes як найкращий роман-дебют. Ліді Сальвер є одним із найвідоміших французьких романістів свого покоління. У її творчому доробку близько 20 книжок, перекладених 20 мовами світу. Четвертий роман «Компанія привидів» (1997) приніс авторці премію Novembre. У 2014 році отримала
Гонкурівську премію за роман «Не плакати».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • «Закарпатська народна республіка» час від часу підіймає хвилі обурення у стрічках новин. Така «загроза» поки виглядає примарною. Утім, непоміченими залишаються інші важливі проблеми
    22 червня, Станіслав Козлюк
  • Цією публікацією Тиждень.ua пропонує серію художніх репортажів про дітей, що зростають в особливих умовах
    22 червня, Єлизавета Гончарова
  • Що може поєднати лауреата «шнобелівської» премії з генералом СБУ
    22 червня, Андрій Голуб
  • За результатами парламентських виборів у Франції абсолютна більшість дасть змогу Емманюелю Макрону без перешкод затвердити новий уряд та провадити власну політику
    22 червня, Алла Лазарева
  • Як Емманюель Макрон може вплинути на відносини між Парижем і Берліном
    22 червня, The Economist
  • 14 червня виповнився рік, як відбувся останній обмін українських політв’язнів із Росією. За цей час справа з поверненням інших бранців помітно не просунулася
    22 червня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено