Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 січня, 2017   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Москва   ▪   Версія для друку

Синдром князя Мишкіна

Краса — не така вже й страшна сила
Матеріал друкованого видання
№ 52 (476)
від 28 грудня, 2016
Синдром князя Мишкіна
ілюстрація: Niklas Elmehed фото: Lovisa Engblom

Два роки поспіль літературний і навкололітературний світ, а також численні співчутливці зламали сотні списів із приводу рішень Нобелівського комітету. Торік лауреатом премії стала Світлана Алексієвич, нині Боб Ділан. Що й казати: обоє авторів не найбільш характерні кандидати на роль найкращих у світі письменників за версією послідовників Альфреда Нобеля. Алексієвич прославилася своїми документальними творами, передусім повістю «У війни не жіноче обличчя», складеною з розповідей жінок, що пройшли воєнними шляхами. Боб Ділан — поет, співак, музикант, артист, автор знаменитих пісень і композицій, наповнених виключно потужним громадянським пафосом. Однак незадоволених обома лауреатами виявилося безліч. Особливо гарячі голови про всяк випадок поховали Нобелівську премію як таку, що зрадила заповіти свого засновника. Зараховувати Алексієвич і Ділана до когорти видатних письменників відмовилася чи не половина тих, хто стежив за процесом. У Росії вибір на роль нобелівського лауреата Світлани Алексієвич визнали, зрозуміло, політичним рішенням, але плач патріотів нікого вже не здивував.
Чомусь саме про це згадалося наприкінці високосного 2016 року. У світі культури й на просторах мистецтва були, звісно, події і серйозніші в сенсі художнього внеску у світовий культурний процес, але саме несподівані віражі Нобелівського комітету здалися дуже важливими. Важливішими, ніж безліч нових написаних, знятих, поставлених, намальованих і зіграних творів.

Читайте також: Mr. Tambourine Man

Несподіване для багатьох рішення Нобелівського комітету, якщо вдуматися, зробило всій літературі, зокрема й майбутній, іще не створеній, величезний подарунок. На очах розширилися межі словесності, література вийшла зі звичних берегів, закотилася в нові ніші, опанувала нові території. Їй додано нові функції та зобов’язання, котрі раніше якщо і брали до уваги, то лише як другорядну страву. З різницею в рік флагманами письменства стали білоруська письменниця, чий гуманізм, схиляння перед Людиною, засудження будь-якого насильства переважили безпосередньо літературний талант, та один із музичних символів ХХ століття, поет-музикант, чиїми віршами списана чи не половина стін будівель Європи та Америки, теж гуманіст, але ще й мислитель. Назвати Ділана стовідсотковим письменником можна тією самою мірою, що й художника-акціоніста — художником. Ділан не пише томів творів, як і акціоніст не створює картин. А «У війни не жіноче обличчя» Алексієвич узагалі з великим правом можна охарактеризувати як журналістську працю. І попри те...

Уся ця, на перший погляд, плутанина нині, коли щоразу частіше й частіше говорять про кінець прекрасної доби чистого мистецтва та про занепад культури, виявилася напрочуд своєчасною. І спасибі Нобелівському комітетові, що не тільки зрозумів цей злам епох, а й оголосив його нестрашним. Може, і болісним злегка, але не катастрофою.

Справжнє мистецтво завжди «б’є» по найчутливіших місцях. Але якщо раніше воно мало час торувати дорогу до умів і сердець, то нині позбавлене такої можливості через шалений ритм технічного прогресу, а отже, і ритму життя

Узагалі-то всі розмови про те, що краса врятує світ, не мають нічого спільного з реальністю. Приписувані Достоєвскому слова, котрі стали крилатою фразою, яка до речі й не до речі відскакує від прихильників «чистого мистецтва», чомусь усі зрозуміли як настанову до дії. Та якщо казати по правді, це не вираз самого Фьодора Міхайловіча. Достоєвскій узагалі був не з тих, хто романтично вірить у порятунок світу за допомогою краси, а в романі «Ідіот» ці слова промовляє Іпполіт Тєрєнтьєв: він з іронією розповідає в компанії про дивне, на його погляд, переконання князя Мишкіна. «Правда, князь, что вы говорили, что мир спасет красота? Господа, - закричал он громко всем, - князь утверждает, что мир спасет красота! А я утверждаю, что у него такие игривые мысли, что он влюблен!» І далі, протягом усього роману, Достоєвскій крок за кроком сам доводить неправоту Мишкіна. Тож брати на віру такі масштабні здатності краси, певно-таки, не треба. Якщо ви, звісно, не князь Мишкін. Хоча здебільшого люди, як і раніше, вірять, що світ буде врятований саме красою. Це такий синдром князя Мишкіна, який нам століттями посилено насаджують.

Якщо по-старому чіплятися за мистецтво як за постачальника краси змученим очам і душам, то слід визнати: присмерк культури неминучий. Арт давно перестав соромитися огидних форм, обсценної лексики, він спокійно прогулюється дном, витягує на світ божий стільки бруду, що не снилося цілій асоціації асенізаторів. Оголені тіла — не завжди привабливі — стали так само звичними на екрані та сцені, як жіноча рука без рукавички, що колись вважалася ознакою інтимного натяку.

У цьому сенсі Нобелівський комітет зробив сміливий крок — легалізував як високе мистецтво ту літературу, яка в кращому разі вважалася напівмаргінальною, а в уявленні більшості була й зовсім не літературою.

Нині, у вік відкритості, яку забезпечують новітні комунікаційні засоби, на людський мозок падає непосильна кількість інформації. Учені підрахували, що 300 років тому людина за все життя діставала стільки повідомлень, скільки нині їй пропонує одна газетна шпальта. Чи мислимо в таких умовах зберегти незаймані уявлення про красу? Чи можливо не втратити вірності смакам, що виховані роботами Леонардо, Мікеланджело, Боттічеллі, Рєпіна, Айвазовського, і зневажати Фабра, Ґрішу Брускіна або твори, виконані в техніці анаморфозу? Чи треба зупинитися на симпатіях до «Землі», «Набережній туманів», «Мосту Ватерлоо», «Дзеркалі» й гидливо відвертатися від документальних фільмів, які розповідають, скажімо, про хіміотерапію або ж болісну смерть безпритульних тварин? Чи слід нескінченно закочувати в захваті очі від пушкінських ямбів і толстовського гуманізму, вдаючи водночас, що Владіміра Сорокіна з його естетикою потворного немає?

Читайте також: Хто боїться Боба Ділана?

Тут, звісно, можна заперечити, мовляв, кожному своє. Як писав Саша Чьорний, «хто любить пралю, хто любить маркізу — у кожного свій дурман». І це буде найпростішим і найбоягузливішим поясненням небажання шукати нову красу.

Людина не може нормально існувати без підживлення новою красою. І це, звичайно, не виключає певних симпатій та антипатій. Можна бути стовідсотковим адептом реалізму, але, не бажаючи бачити, що він перестав задовольняти потреби людства у красі й змісті, ти приречений на суворе протистояння зі світом. І переможцем відтак вийдеш не ти. Світ відкритий і відкривається щосекунди ширше, показуючи з неймовірною швидкістю всілякі шляхи й роздоріжжя, які повинен вибирати наш мозок.

І ось, щоб не загубитись у світі, доводиться бути відважним. Не біймося вчитися розглядати його очима митця. Власне, будь-яке мистецтво так і працює. Спочатку воно нове й незвичне. Те, що нині вважається класикою, колись теж було твором сучасного арту, просто слова відповідного не існувало. Пушкін, Брехт, Сезанн, Ґойя, Шостаковіч були новаторами, що підривали звичні уявлення про прекрасне. Потім їхні твори, ставши відомими, посіли свої місця в музеях та енциклопедіях, зробилися звичними й поступово увійшли до переліку класики. А вже як попервах громили того ж таки Брехта чи Шостаковіча люди, які раз і назавжди вирішили залишатися вірними чистому класичному мистецтву! Навіть Пушкіна, основу основ, лаяли на чім світ стоїть за «низьку» мову, за зраду поетичних цінностей Дєржавіна. Але ми поступово навчилися говорити мовою Пушкіна, дивитися на світ очима Ґойї, відкривати світ через партитуру Шостаковіча.

Нині життя біжить незмірно швидше, ніж 100 чи 200 років тому. А до того ж щодня пришвидшується. І якщо раніше людство мало час, не поспішаючи, придивляючись, прицінюючись, опанувати мову Пушкіна і «с чувством, с толком, с расстановкой» докопатися до краси не відразу зрозумілої музики Шнітке, то сьогодні часу на роздуми і звикання немає. Сучасне мистецтво вторгається в життя миттєво, рішуче, нахабно. І подеколи зовсім не там, де можна очікувати.

Узяти, приміром Стіва Джобса, геніального піонера ери IT, батька цифрової революції. Винахід айфона — чистої води твір сучасного мистецтва. Фахівці запевняють, що Джобс у процесі його створення не придумав нічого нового з погляду технологій — просто як людина, котра працює на ниві сучасного мистецтва, поєднав у новому продукті деякі ідеї, причому не технологічного, а швидше побутового, споживчого характеру. Смартфони до нього існували, і Джобс лише намацав певні больові точки, зумів поєднати вже наявні технології для максимального задоволення потреби людей.

Читайте також: Боб Ділан відмовився їхати на вручення Нобелівської премії

Справжнє мистецтво завжди, в усі часи, «б’є» по найчутливіших місцях. Але якщо раніше воно мало час торувати дорогу до умів і сердець людей, то нині позбавлене такої можливості через шалений ритм технічного прогресу, а отже, і ритму життя. Сучасний арт миттєвий. Він швидко намацує больові точки й моментально, різко на них реагує, викликаючи так само миттєві полярні реакції. Це і є нова функція мистецтва, до вподоби вона комусь чи ні.

Щоб реагувати на ці нові функції, бачити нову красу, часом не надто привабливу, потрібна певна сміливість: вона виражається передусім у готовності визнати, що колишнього багажу замало. І спроби задовольнятися тільки звичними пристрастями створюють порожнини у свідомості. Можна сто разів не схвалювати Пєтра Павлєнского, який підпалив двері ФСБ і застигнув перед полум’ям як породження пекла, чи намальованого й піднятого групою «Война» на Літєйному мосту навпроти пітерської будівлі тієї ж таки ФСБ величезного статевого члена, але не визнати, що ці акції розтинають найболючіші нариви сучасного російського суспільства, неможливо. Можна обурюватись: Алексієвич, мовляв, узагалі не письменниця, а Ділан не справжній поет — «лише» рок-зірка, проте обурення означатиме тільки небажання визнавати розвиток літератури та нові форми її сприйняття суспільною свідомістю.

І не біймось: ані Пушкін, ані Чайковскій, ані Довженко, ані Рафаель, ані Ґете, ані хтось інший зі стовпів світової культури не постраждає. У них уже точно нічого не забереш. Вони пережили авангард, модернізм, постмодернізм, футуризм, кубізм, розвинутий соціалізм і постіндустріальний капіталізм. Їм нічого вже не страшно. Але з поваги до них ніколи не треба забувати, що й вони колись дуже багато кому здавалися нестерпними.

Тому в новий рік — із відкритим заборолом. Триматися правою рукою за класичну красу, а лівою намацувати нову.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено