Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 січня, 2017   ▪   Сергій Харинович   ▪   Версія для друку

Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?

Ну що, пані та панове! Шановна громадо! Брати і сестри. Миряни, парафіяни. От і настав час взятися за укршоубіз сучасного зразка. Воно, звісно, можна було б той момент відтягувати й далі. Наваяти ще купу символів на тему фольк-музики, автентичного співу Полтавщини, гортанного співу фіно-угорських меншин в Україні... Але, але. Сучасний український бізнес, той, що основується на шоу, сам про себе не напише. Тому вперйод!
Матеріал друкованого видання
№ 49 (473)
від 8 грудня, 2016
Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?

На відміну від інших різних шоу-бізнесів наш, сучасний, рідний вкраїнський має конкретну дату народження. 24 вересня 1989 року. От так. І місце народження. Чернівці. Місто таке. Адміністративний, політичний, релігійний центр Чернівецької області. Важливий культурний та науково-освітній осередок України. Шо кому не ясно?

Якщо вже зовсім скотитися до фельдшерсько-акушерських аналогій, то той шоу-бізнес народжувався тиждень. З 17 по 24 вересня 1989 року. 1989 року. Такі тривалі пологи. І можливо... Можливо... Не стверджую на 100 відсотків, але дуже на те схоже, що отримав якісь пологові травми. Але то, певно, стане явним десь пізніше...

Не треба мати якусь суперінтуїцію, щоб доперти, що вся описана вище ахінея стосується «Червоної рути». Фестивалю.

Офіційно то дійство звалося «Перший республіканський фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута».

Фестиваль у 1989-му. В УРСР…

Фестивалі. Ну, звісно, всі ми зараз знаємо, що воно таке. Асоціативно — опен-ейр. Велика сцена, багато звуку, купа світла... Але ж мова йде про 1989 рік. Ще раз: одна тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий! Союз совєцкіх социялістічєскіх... У той час, у тій країні фестиваль — це щось зовсім інше. Пєсня з двома цифрами типу «Песня 77» — то головний пісенний фестиваль країни. Телевізійний. З піснями або про лєнін-партія-камсамол, або про тундру і трі колодца. З ведучим у кастюмє і ведучою в сукні до підлоги. Проводилися ще фестивалі різної дружби. Совєцка імперія була дуже дружелюбна напоказ. Фестиваль совєцко-індійської дружби, наприклад. Натюрліх — совйєт опен-ейри — це фестивалі так званої авторської пісні. Ліс, намети, комарі і пєсні под гітару. До початку пєрєстройкі, що прийшла 1986 року вкупі з гласностью і ускорєнієм, рок практично був табуйованим явищем. Чи не єдиний рок-фестиваль допєрєстроєчного сересеру провели грузини у 1980 році. Звалося то «Вєсєнніє рітми» й було схоже скоріше на концерт у філармонії чи ДК, ніж на, скажімо, «Вудсток». Такі от фестивалі. Такі опен-ейри...

У 1989-му, варто визнати, союз совєцкіх був уже доволі хворим організмом. Хворячка імперії, що звалася «пєрєстройка», планомірно доконувала 70-літнього старця. Але старець ще, сволота така, пручався і показував зуби. Чого варті події квітня 1989-го у Тбілісі, коли совєцкі військові розігнали мирну демонстрацію. 16 убитих. Грузини, бач, суверенітету захотіли... І не тільки грузини. Литва, Латвія, Вірменія... Парад суверенітетів. Несміло так. Ще не зовсім вірячи, що СРСР таки вмирає. Українці ті зовсім обережні. Скажемо так. У 1989 році в нас тільки виник РУХ. Народний рух за перебудову. Просто за перебудову. А там видно буде... Про незалежність поки що ні слова. Хіба на кухнях. Хіба у мріях. Старша генерація твердо вірить у те, що це просто чергова «оттєпєль». Упевнено почуваються совєцкі чиновники-комуністи та їхня відносно юна зміна — камсамольци.

Але те, що точно відчувається, — совєцкій строй послабив хватку. Та так, як уже давно не послабляв. А може, навіть і ніколи доти. Вже Захід не так щоб категорично ворог. І буржуїнська музика все активніше проникає до ще совєцкіх людей. Фірма «Мелодія», совковий вінільний монополіст, раптом величезними тиражами видає «Блек Саббат», «Дорз», «Роллінґів»... Прямо в совковому магазині грам­пластинок ти бачиш на полиці «Stairway to Heaven» Led Zeppelin чи «Smoke on the Water» Deep Purple.

«Ще не вмерла України» виконували за фестиваль тричі. Значить як мінімум тричі можна було весь цей, як писала пізніше офіційна преса, націоналістічєскій шабаш прикрити

Ясно, що то не свіжак-свіжак. У буржуїнських хіт-парадах тих років U2, INXS, R.E.M., Guns N'Roses. Metallica випустила «...And Justice for All». Але не суть. Побачити на полиці совкового магазину совкову ж платівку ще вчора «забороненої» групи — то культурний шок. На додачу повилізали найрізноманітніші совєцкі рокери, хеві-металісти... У закльопках, із ніг до голови в шкіряних одежних гарнітурах, у яких, певно, і труси були чорної шкіри та проклепані. Совок пробував за два-три роки наверстати все, що західна сучмузика еволюціонувала десятками років.

Чи думав я... конкретний малолітній пошті шо мєломан про долю української музики в тих умовах, у той конкретний часовий проміжок? Та ні, в жись. Нє, нє, не через брак сірої речовини чи, Боже борони, відсутність патріотизму. Не думав, бо не знав, шо воно може існувати. Так само я не думав у той час про MP3-плеєр, приміром. Думав, де б дістати чергову імпортну 90-хвилинну касетку, на яку можна буде в карєфана писнути якийсь «Деф Леппард» — офігезну копію з копії, яка писалася з першої копії вінілу! І шоб гівняний «Весна» 207-му касету не зажував... Якось так. І навіть коли «Червона рута» гриміла на всі Чернівці, мене воно от узагалі не парило. Ну ні грамулечки. При тому шо то не десь далеко відбувалось. А ось. Під носом. Але нє. Жодного концерту я не відвідав. І навіть бажання такого не мав. Риторично-сакраментальне ЧОГО? Не знав?
Знав. Газети писали. Але ще раз нагадаю: то 1989 рік. І коли газета пише про фестиваль, нехай навіть сучасної української музики, але з назвою «Червона рута», то ти чекаєш традиційного блеяння вусатих дядьків у кльошах і камізельках із гітарами «Іолана» напєрєвєс. Про калину й дівчину. Може, про полонину... Ну бо іншого ти не знаєш. Іншого не бачив. А те, що бачив, навіть поруч не стояло з тим, що ти слухаєш на своєму касетнику.

Читайте також: Андрій Середа: «Я понад чи поза політикою — це найкраща відмазка слабкої людини»

Хвала сферам небесним. Усім. Пантеонам богів. Духам лісним, степовим і мегаполісним, що не всі так думали, як один буковинський меломан. Амінь.

Офіційні й неофіційні версії

Організатори. Як така ідея спала тим людям на думку? Я не знаю. Знаю, шо в принципі сучасний шоу-бізнес український мав би скинутися по кілька долярів із гонорарів своїх різнокаліберних і вальнути пам’ятник тим чувакам. Може, невеликий. Малюсінький. Але пам’ятник. Бо ті люди придумали те, що зараз годує нас, слухачів, своєю музикою, а зірок-митців... просто годує.

Може, колись так і буде. А поки ті, хто називає себе журналістами, навіть не удосужуються перевірити, як пишуться прізвища людей, що згенерували той фестиваль. І спливають перли. Замєсто Анатолій Калениченко то Анатолій Калиниченко, то Анатолій Кальниченко (gazeta.ua). Зовсім не пощастило Олегу Репецькому. Його взагалі перетворили на Сєрґєя Рябєцкого (kp.ua).

«...За те ж тобі така й дяка...»

Не знаю, як хто, а я постфактум, допоки не заглибився в інтернет, стереотипно думав, що «Рута» — то був такий собі ура-патріотичний шабаш за підтримки діаспори, напевно. Кльовий. Правильний. Український. Опозиційний. Бандерівський, якщо хочете...
Але. На то так можна дивитися з висот нашої реальності. А в 1989-му реальність була ще орвеллівська. І без офіційного благословення офіційних властєй фестивалити могли хіба що в себе на кухні. І то тихо-тихо, аби сусідів не турбувати.

Офіційна історія фестивалю глаголить, що сам по собі, як ідея, він ніякої революційності не містив. Просто один хороший дядько, що трудився на ниві журналістики й був небайдужим до музики, якось вирішив заступитися за музикантів-аматорів, які часом творили просто-таки шедевральні твори, але не мали таких привілеїв, як артисти офіціозні, безродно-народні, незаслужено-заслужені. Звісно, штандартом, іконою митців-аматорів і конкретно Івана Дмитровича був Володимир Івасюк. Упс. А хто такий Іван Дмитрович? Іван Лепша — власне людина, яка придумала фестиваль і назву фестивалю також. Так би мовити, автор ідеї і власник копірайту. А нє. Копірайту тоді ніякого не було. Це ж узагалі 1987 рік... А ідея автора ідеї полягала в тому, аби присвятити Володимирові Івасюку фестиваль, у рамках якого, зокрема, профі коллєхтіви, оті в кльошах, із вусами та «Іоланами», лабали поміж іншого пісні авторів-аматорів. І всьо. І думається мені, чисто суб’єктивно звісно, що якби та ідея втілилася в авторському вигляді, то мали б ми ще один квартально-звітний фестиваль пісень про рідний край, зелений гай і доярок із колхозниками.  

Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході

І аж тепер, нарешті, вже можна назвати справжніх батьків-засновників фестивалю «Червона рута», того фестивалю, який ми всі знаємо. Тарас Мельник, Анатолій Калениченко, Кирило Стеценко, Олег Репецький, Іван Малкович. Це їм десь трохи вище я пропонував пам’ятник установити. Ага.
Саме ці тепер уже шановані метри, дядьки, а в той час молоді митці й вирішили скористатись ідеєю журналіста Лепші та намутити нормальний такий фестиваль. Я не знаю, чи це був гурток підпільних дисидентів-революціонерів, які приклалися до світлої, святої справи підточування устроїв совєцкої системи, чи то були просто митці-патріоти, що вболівали виключно за культурні аспекти життя УРСР... Але важко переоцінити внесок «Червоної рути-89» у процес відновлення України як держави.
Перефразовуючи шкільну програму тих років, «Рута» розбудила молодь, молодь вальнула совєцкій строй у совєцкій Україні.
Діяли товариші рєвалюціонєри за всіма законами конспірації. Зовні все мало до бєзобразія благопристойний вигляд. Просто фестиваль. Республіканський. Молодь збереться, поспіває. Що поспіває? Ну що за дивне питання. Фестиваль же імені кого? От. Його й поспіває.

важко переоцінити внесок «Червоної рути-89» у процес відновлення України як держави. Перефразовуючи шкільну програму тих років, «Рута» розбудила молодь, молодь вальнула совєцкій строй у совєцкій Україні

За підтримки такої угодної партії і правітєльству штуки звернулися до кого тільки могли в тому сересе­рі. Починаючи від першого секретаря ЦК ЛКСМУ й закінчуючи головою фонду культури цілого СРСР. За фестиваль тягнули мазу тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонід Кравчук і на той час голова Комісії зв’язків ВР СРСР із громадськістю Борис Олійник.
Чомусь не надто афішують аксакали фестивальні ці моменти. Воно, канєшно, кошерніше в заснов­никах фестивалю вказувати Мінкульт України, товариство «Просвіта», Народний рух і так далі. Кому цікаво, ласкаво прошу на Вікіпедію. Там ще купа спілок і товариств вказана. А перших кришеватєлєй забули... Не суть.

У нашому, суто українському, випадку головне результат.   

Прорив

Результат був. І це, власне, сам фестиваль. Уже за кілька місяців чи навіть тижнів, коли радіво і телевізір почали дружно крутити «Наркоманів на городі», «Піду втоплюся»... Коли під гітарку замєсто пітерського корейця почали наспівувати «Ява триста пієсєта, блищит, як в собаки яйці», аж тоді я вкурив, яка подія промчала повз. Причім так близько-близько...

До речі, гріх не відзначити наші рідні ЗМІ того часу. Хвилю, яку створив, здійняв і запустив фестиваль, підхопили газети, радіо і навіть ТБ. То був прекрасний доефемний час. І радіо «Промінь» — це було наше все. І радєйка не підводила. Крутила щой­но народжених зірок. І саме радєйка вкупі з молодіжними газетами донесла до мене: у нас є своя, українська музика. Алілуя! То було так несподівано кльово! Підпільника Кіндрата крутили на студентських діскачах нарівні з фірмою. І під нього гоцали навіть мої однокурсники-молдовани, що не бардзо розуміли власне українську.

Де було взяти тих українських хітів? То, певно, головне питання, яке поставало перед організаторами. Нє, музикантів по тодішній ще республіці було шо собак нерізаних. І по кабаках, і по підвалах. Але хто з них грав, а тим паче творив український продукт? Та практично ніхто. По кабаках могли залабати щось із репертуару українських ВІА чи народняк. Рокери були двох таборів: совково-московськомовні або ортодоксальні англомовні фірмоприхильники. Одні спали й бачили себе десь у нужніках... Тобто в Лужніках. І щоб у програмі «до 16 і старше» показали. Інші були впевнені, що от-от і «Вемблі» впаде до їхніх ніг вкупі з лімузинами, сигарами і квартирами на Манхеттені. А українською? Українською шпилили панки. По приколу. «Воплі Відоплясова». «Брати Гадюкіни». «Гуцули». Ну й щиро українською ще творили барди. Що було, то було. Інших довелося навертати.

Навертанням українських музикантів до творення українською, власне, і займалася «Рута» наступні роки. Але якщо після першого фестивалю музиканти вже вкурили, які пряники їх чекають за три пісні українською, то до першого фестивалю доводилося їздити агітувати, пояснювати. Але все вдалося!

Сам фестиваль і учасники, і організатори згадують як дійство абсолютно сюрреалістичне. І воно, за великим рахунком, таким і було. У суспільстві назрівали зміни. Оте класичне, коли й у верхів не всьо альо, й у низів не все слава Богу. Але ще ситуація відносної рівноваги. Верхи ще при владі, низи при силі. Верхи в образі міліції: шманають, забороняють. Низи — свідома молодь — у дупі то все мають: приносять, проносять жовто-сині прапори. За прапор у ті роки ще можна було нажити геморою. Кримінально-процесуального. Та неважливо. Настрої поховати імперію, розвалити її, відновити державність уже панують у головах молоді. Старші осторожнічають.

От я собі думаю. Пізніше було оте ГКЧП. А якби совок опритомнів, зібрався докупи й закрутив гайки... Страшно подумати, скількох людей знову втратила б Україна... Але хвала всевишнім. Так не сталося.

Як же це було круто почути, що українською є такі мєгахіти! Українською. Крутіше від масковскіх зразків. Місцями не гірше від англійських фірмачів. І головне — своє. Бо воно ближче. Зрозуміліше. «У клюбі були любі танці...» Суперово. Ще вчора ти совєцкій гражданін. Патріот, канєшно. Містечковий. І коли якась пісня стає всесоюзним хітом у виконанні когось із УРСР, ти радієш. Якийсь «барабан бил плох, барабанщік бох», наприклад. Але то вчора. Сьогодні вже барабанщік не бох, а лох. Бо ти вже прешся від того, що «Липнева ніч накрила всьо село. Колгоспники всі геть позасинали...» І пес Рябко тобі ближчий у тисячу разів, ніж «Трава у дома» вкупі з «рокотом космодрома».

Читайте також :Перегній для шоубізу

Коли офіційна влада остаточно вкурила, що то таке відбувається в славному, спокійному, по-доброму провінційному, заспаному місті Чернауц... Опупіла. Скажемо так. Її спаралізувало. Це вкотре врятувало фестиваль. Неповороткість того апарату. Тугодумство. Привело до того, що фестиваль таки відбувся. Хоча його й не дали завершити. Перервали. Але то сталося за сім хвилин до офіційного закриття. А могли б очухатись і закрити на другий, третій, будь-який день. Закрити фестиваль і закрити причетних. І за совковими мірками було за що. «Ще не вмерла України» виконували за фестиваль тричі. Значить як мінімум тричі можна було весь цей, як писала пізніше офіційна преса, националістічєскій шабаш прикрити. За антісовєтщіну. За буржуазний націоналізм.

Контрнаступ, що захлинувся

Уже після фестивалю совки очухались. І панєслась. Комуністично-офіціозна преса почала клєйміть фестиваль. Змішуючи реальні події з вигаданими призивами братися за вила. (Ні на шо не натякаю, але хтось із наших політиків образ вил плотно так використав. Може, просто сплагіатив у комуняк...) Спеціально покопався в неті, аби знайти образчик писанини. Кому як, а мені просто війнуло распятимі мальчікамі. Одна школа, один стиль...

«Недоумение и возмущение жителей Черновцов вызвали и организованные режиссерами фестиваля шествия по улицам города приехавших их соседних областей «глашатаев», которые носили жовто-блакитные флаги и трезубцы, а на шее — большие черные кресты, скандировали провокационные антисоветские лозунги, призывали браться «за вилы» и выступать против тех, у кого сегодня «все остальное оружие». А во время конкурса исполнителей среди зрителей ходил благообразный старичок в национальном украинском костюме с бандурой и, останавливаясь перед группами молодежи, многозначительно напевал одну и ту же старинную казацкую песню, особо выделяя слова: «Вставайте, хлопцы, беритесь за оружие, настал решительный час!».

Совершенно однозначную — негативную — реак­цию присутствующих на концертах вызывали дюжие «хлопцы», разгуливавшие между рядами и угрозами заставлявшие зрителей выражать восторг по поводу националистических призывов и песенок, звучавших со сцены». ПРАВДА УКРАИНЫ (№ 231, 7 октября 1989 года).

Да-да. А тих глядачів, що не виражали васторга, ясно що розпинали. Прямо в трусіках. Прямо на табло стадіону... Це треба читати. Це треба пам’ятати.

Зате ні нєдоумєнія, ні возмущєнія житєлєй Черновцов не викликали міліціянти, що гамселили людей після того, як офіційна влада віддала наказ перервати фестиваль. І таке було. Але то вже було махання кулаками опісля бою фактично. А практично влада, можна сказати, фестиваль проморгала. Не була готова до такого... Розгубилась. І националістічєскіє пєсєнкі пішли в люди.

Хто постав із «Рути»

Канєшно, найпопсовішим чуваком того фестивалю, а отже, і найбільшою зіркою став Миколайчук. Босий, лисий, із легенькими прикольними піснями. Ще вчора ти на піанінко в садочку лабаєш діткам «На танцующіх утят», а після фестивалю збираєш стадіони. Хто ще з попси стартанув із того фестивалю. Спеціяльно не лізу в нет. Намагаюся з пам’яті. Нє. НЕ осилив. Пам’ятаю якийсь чи то скандал, чи то непорозуміння з Іриною Білик, яка була учасницею і навіть виступила. Але якось так виступила, що самоусунулась із фестивалю, що не завадило їй стати суперстар, а дирекції «Червоної рути» регулярно впихати її прізвище до списків тих, кого відкрив фестиваль. Що в принципі у випадку з Білик не є правдою. А хто ще? Треба підглядати. Ага. Глянув перелік переможців. Таки не знаю практично нікого з поп-виконавців. Пробачте, попсовики.

Певно, відразу й у бардів треба просити пробачення. Їхні імена мені теж нічого не говорили, НЕ цікавий мені був пласт тієї творчості. Хоча саме поміж співців засвітилися такі метри укрсучмузики, як Тарас Чубай, Марія Бурмака.

Зі співців був і офіційний переможець фестивалю. Володар Гран-прі. Василь Жданкін. (Прізвище підглянув у Вікіпедії). Я й на володаря Гран-прі увагу не звернув би, якби не стаття про теперішнє життя людини, яка вперше за фіру років насмілилася публічно заспівати «Ще не вмерла України». Останніми роками дядько вдарився в московське православіє. Називає росіянців братами. Виступає за парєбрікам... Життя — дивна штука. Та й кобза з ним.

Справжніми переможцями першої «Рути» стали рокери. От хто став першими зірками! Героями. «Брати Гадюкіни». Їх поставлю на перше місце. «Сестричка Віка». Логічно згадати про неї опісля «Гадюкіних», бо вона практично співала їхні пісні. Хоча й посіла перше місце, а «Гади» — друге. «Кому Вниз». «Гадюкіних» випхав трохи вперед перед цими готичними дядьками виключно через їхній вплив на поп-культуру Неньки. А от справжній український рок — це «Кому Вниз». Понесло в пафос старого прихильника Середи енд компані. Але коли вперше почув «Суботів», то як обухом по голові. Ну й ВВ. Закручував їхні пісні ще на бобіннику до дірок на плівці.

Уже в нинішньому столітті відкрив для себе ще одного учасника — переможця «Рути-89» — косівських «Гуцулів». Ну просто мєгахороші дядьки. Але якось того часу, попри диплом фестивалю, у мас-медійний простір вони не потрапили. А от дуже-дуже шкода.
Можна ще зо дві сторінки описувати музикантів і сам фестиваль. Гадаю, краще то все просто побачити на власні очі. YouTube дає змогу це зробити (див. QR-код). Вже звиняйте за якість, монтаж, так тоді знімали. Але атмосфера, хіти, наші зірки, деякі з яких уже не з нами... Це заворожує. Я ті півтори години проторчав перед монітором, як зомбі. Чого й вам бажаю.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.