Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 листопада, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Жоель Шапрон: «Кіно — це чудове знаряддя для просування іміджу країни»

Провідний фахівець UniFrance із кінематографа країн Центральної та Східної Європи, гість цьогорічного кінофестивалю «Молодість» Жоель Шапрон розповів Тижню про французький фільмоцентризм, підтримуваний державою, про кіно як дієвий інструмент популяризації позитивного іміджу країни за кордоном та Україну на кіномапі регіону.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (471)
від 24 листопада, 2016
Жоель Шапрон: «Кіно — це чудове знаряддя для просування іміджу країни»
Фото: Тетяна Давиденко

Франція славиться серйозною державною підтримкою кінопродукування на зручних для виробників умовах. Очевидно, така система існувала не завжди. Що стало поштовхом для її створення?

— Насправді сьогоднішня французька система кінематографа існує без глибоких змін, але з багатьма дрібними корекціями понад 70 років. Її сформували в 1946-му, відразу по закінченні Другої світової війни, налагодивши співпрацю між продюсерами, прокатниками й тими, хто показував екранний продукт, а також між ними всіма та державою. Тут врахуймо істотний момент: рішення щодо кіногалузі ухвалювали професіонали, а затверджували їх, перетворюючи на регламенти й закони, чиновники. Останні не мають права приймати рішення стосовно французького кінематографа. Це важливо, бо, тільки-но з’являється щось нове, наприклад вид носія (DVD або інтернет), мультиплекси, приватні телеканали, які витрачають свій екранний час лише на кіно, усе це змінює ситуацію. Щоразу фахівці збираються, доходять спільної думки, а потім урядовці їхні ухвали щодо нової ситуації затверджують у вигляді правових актів.

В останні кілька десятиліть важливо те, що Франція як держава хоче забезпечити розмаїття пропозиції на кіноринку. Нині виходить у світ багато стрічок, і чиновники та кінопрофесіонали хочуть, щоб глядач мав якнайширший доступ до екранної продукції. Звичайно, надати його до всього спектра практично неможливо, бо щороку Франція випускає близько 600 фільмів. Жоден кінотеатр не покаже їх аж стільки. Але в людини, яка мешкає бозна-де, має бути можливість подивитися не один французький фільм, а принаймні кілька. Задля цього ухвалили рішення, що директор мультиплексу не має права надавати більш ніж 30% усіх сеансів одній конкретній кінокартині. Це не квотування, а обмеження за часом. Воно стосується не лише американських блокбастерів, а й французьких комедій або стрічок іншого жанру, на які є попит. Цих заходів ужито для диверсифікації. І таких рішень у нас дуже багато. У цьому якщо не оригінальність, то ключові засади нашої системи.

Як при цій системі вдалось упорядкувати відповідальність і компетенції власне кіномитців та чиновників від культури, аби виробництво і прокат французького кіно діяли ефективно, без скандалів та корупційної складової?

— У 1930-ті роки високопосадовці дійшли висновку, що французьку кіноіндустрію час упорядкувати. Не скажу, ніби доти панувала анархія, — просто не було регламентів у кіногалузі. 1935 року розробили документ, який у 1946-му став основою французької системи кіно. 1937-го з’явився ще один державний акт, який затверджував майже сучасні норми організації кінотеатрів та кіноіндустрії. Із початком Другої світової війни, попри всі складнощі, французький уряд ухвалив ті заходи, що допомогли постати в 1946-му такій організації, як CNC (Центр національної кінематографії), котру можна назвати своєрідним міністерством кіно.

Читайте також: Франческо Альберті: «Холодна війна триває досі»

Не важливо було, хто біля керма (де Ґолль, Третя республіка, Помпіду, Жискар-д’Естен, Ширак, Саркозі, Олланд), — ані праві, ані ліві ніколи не піддавали сумніву організацію французького кіно. Не вони створили таку систему, проте — дослухалися, підлаштовувалися під уже зроблене. Це, мабуть, найцікавіша подробиця, бо доволі часто кіно є іграшкою певних політиків, а ось у Франції це не так. У нас є організація, чітка структура, завдяки якій працює вся кіногалузь. Очевидно, на руку грають успіхи наших фільмів, як, скажімо, за часів «Нової хвилі». Якщо нині хтось захоче внести у згадану систему певні зміни, щоб її похитнути чи наразити на якісь ризики, то французькі кінорежисери мають не лише світову відомість, а й вплив. До їхнього голосу насправді прислухаються, і жоден із наших політиків не наважиться сказати щось стосовно національної кіногалузі або внести якісь корективи у неї як йому на душу ляже. Вони знають з усією певністю, що через день вибухне потужний скандал, який стовідсотково обернеться проти них.

Життя французького кіно від його виробництва й до прокату, експорту пов’язане зі справжньою політичною волею, з наміром допомагати всім у світі, хто показує наші стрічки. Це реальність і практика.

Таким чином, ваша країна максимально виграє від експорту культурного продукту, зокрема кіно?

— Справді, експорт французького кіно працює на мою країну на всю тисячу відсотків. Нещодавно UNIFRANCE, де я працюю, провів опитування закордонних туристів у Версалі, під Ейфелевою вежею, у Авіньйоні та інших місцях: чому вони обрали для відпочинку саме Францію, а не Японію, Грецію, Італію, хоча й там дуже красиво? Відповіді на 80% були однакові: «Ми вже знаємо Францію. Ми її бачили». Якщо обмежуватися новинами, то помічаєш погану сторону якоїсь країни: природні катаклізми, політичні проблеми, війни, бунти, епідемії. Кіно протистоїть такому іміджу. Навіть якщо люди читають класичну французьку літературу про Париж і Францію, все одно враження формується від побаченого, зокрема й на екрані. Кіно — це неймовірний важіль, чудове знаряддя для просування іміджу вашої країни в усіх царинах. Коли людина переглядає щось на своєму домашньому екрані, то вже відбувається промоушн певного образу життя. Коли за часів СРСР у вашій частині світу ходили на фільми з Луї де Фюнесом чи П’єром Рішаром разів по десять, то це не тому, що кіно було таке смішне, а щоб детально роздивитися зачіску, фасон одягу чи каблучку, яка сподобалася. Люди були відірвані від решти світу фізично, а через кіно мали змогу дізнатися, як живуть за кордоном.

Читайте також: Марк де Лоне: «Докорінна відмінність українського націоналізму від фашизму в тому, що він не висловлює бажання завоювати чужу територію, ствердитися за рахунок інших»

Нині дедалі більше фільмів у кінотеатрах показують мовою оригіналу із субтитрами. Що краще для вдалого прокату за кордоном: субтитри чи дубляж?

— Ідеальна ситуація — коли глядач розуміє всі мови. Тоді він відчує і сприйме інтонації, говірку. Ані дубляж, ані субтитри це не передадуть. Уявіть собі, що режисер дуже довго ретельно добирав акторів, відзняв купу дублів, аби в певному кадрі дістати задуману ним інтонацію сказаного. У субтитрах стирається інтонація, а в дубляжі немає режисера — автора стрічки, а є інша особа, режисер дубляжу. Йому невтямки, де і яка саме нотка має прозвучати, тож при озвучуванні кінокартини іншою мовою ми завжди щось губимо.

Субтитри, попри все, дають змогу людям, які не розуміють мови на екрані, чути головні інтонації, говірку акторів, і оскільки все це тісно пов’язане з кіноперсонажами, то мені особисто видається, що ліпше дивитися кіно саме із субтитрами, бо в протилежному випадку втрачаємо частину меседжу. Для мене дивитися фільм із дубляжем — усе одно, що зі стертою музикою. Кінокартина — це не лише візуальний, а й звуковий ряд. Справді, може скластися враження, що, дивлячись фільм із субтитрами, людина менше розглядає кадри. Проте, як на мене, вони таки ліпші, ніж дубляж. Я створював їх практично до всіх українських та російських стрічок, які виходили у Франції, тож добре знаю, що це таке.

Подейкують, що Каннський кінофестиваль, коли йдеться про країни Центральної та Східної Європи, шукає роботи великих майстрів. Чи справді це так? Які кінокартини притягують його увагу?

— Коли це справжні майстри, то й фільми в них доволі часто хороші. Оскільки кожен великий кінофестиваль добирає найкращі стрічки, то, коли Поланський, Верговен чи Кустуриця знімають щось цікаве, безглуздо було б від цих стрічок відмовитися на користь робіт молодих. Не в тому мета фестивалю, а в показі доброго кіно. Не йдеться суто про відкриття нових імен.

Визначення, що таке хороше кіно, завжди буде суб’єктивним. Тож ідеться про велику відповідальність директорів комісій із відбору стрічок у Каннах, Берліні чи на київській «Молодості». Від суб’єктивності тут подітися нікуди. Та для будь-якого сінефіла є явні претенденти на конкурс Канн. Я переглядаю дуже багато стрічок і подеколи сумніваюся, чи якась із них — для цього кінофоруму (частіше буваю певен, що таки ні) або ж для Берліна, проте й мої судження суб’єктивні. Щороку на Каннському кінофестивалі маємо близько 20 дебютантів у всіх секціях. У нас навіть є журі, яке переглядає суто дебютні картини. Дуже багато тих, хто приходить на кінофорум із другим фільмом. Дебютну їхню стрічку могли й не показувати у Каннах (у кого вже як склалося). Коли видатний митець знімає свою роботу, це добре, проте Канни ніколи не обмежуються суто голосними іменами, хоч вони нам і необхідні. Але є і дебютні картини, які потрапляють у конкурс.

Читайте також: Лутц Даммбек: «Шик із гетто експортується до Європи»

Елемент змагальності між різними кінорежисерами в Каннах збережено. Ми чекаємо, особливо зараз, на стрічку Мирослава Слабошпицького «Люксембург». Усім хочеться побачити її після «Племені». Маю надію, не розчаруємося. Ніхто не сподівався, що буде таке «Плем’я», а нині нам уже кортить переглянути нову стрічку українського кіномитця. Ми вже знаємо його і чекаємо на нову роботу. Він уже людина іншої вагової категорії, ніж просто дебютант. Чи виявиться Слабошпицький майстром у своєму новому кінотворі, говорити зарано. Побачимо.

Кіно й телебачення сприймають нині в тісному звязку. Чи це логічно?

— У Франції є співзалежність між кіно й телебаченням, бо відповідно до низки законів телеканали зобов’язані вкладати гроші в кіновиробництво, а саме в повнометражні картини, а не в телесеріали. Із комерційного обігу кожного каналу стягують податок, який поповнює фонд підтримки продукування фільмів. Жоден із наших телеканалів не має права бути продюсером кінокартин, бо це заборонено, проте кошти у створення нових стрічок вони мусять вкладати. Те саме стосується передзакупівлі повнометражного нового кіно. Це пов’язано з дальшою внутрішньою дистрибуцією. Якщо у вас є телеканал, то й коштів, які можете вкласти, більше, і дистрибуція розширюється.

Яким є місце України на кіномапі Центральної та Східної Європи? У яких царинах, коли йдеться про кінематограф, вона досі залежна від Росії?

— Попри економічну й політичну самостійність європейських країн, у світі кіно не все так само. Навіть Франція інколи купує американські стрічки в Німеччини. Це не дешевше, просто буває, що німці придбали прокатне право для себе і для нас.

У питанні кінопрокату Україна не є незалежною. Вона могла б нарешті стати такою, якби не нинішня війна й не низка суміжних проблем, які перетворилися на економічні. Сьогодні Москва купує право показу кіно для всієї СНД. Доволі часто українські й казахстанські прокатники кажуть: «Як же це так? Ми ж незалежні!» — та річ передусім у фінансах. У росіян більше грошей, ніж у вас чи казахів, тому вони купують, коли йдеться про кіно, все. Вони працюють на вашому терені так само, як чехи — зі словаками, серби — з хорватами та албанцями. Доволі часто думають, що йдеться про суто національну проблему. Це не так. Мова про комерцію та кількість грошей.

Якщо говорити про кіновиробництво, то тут Україна є незалежною: у неї не забирають коштів і не дають їй, тож вона залишається сама по собі.

Є така українська платформа, як MEGOGO. Свого часу вона хотіла стати незалежною від РФ, узялася купувати фільми лише для України. Згодом ця компанія почала придбавати їх і для прокату в Росії, чого, зрозуміло, росіяни не хотіли. Але мова суто про комерцію.

Читайте також: Юркі Вайнонен: «У Фінляндії є 15 чи 16 літераторів, які живуть на доходи від збуту власних творів»

На карті колишнього СРСР маємо Росію як найбільший ринок (з огляду на кіновиробництво, прокат і кінопокази), за нею ідуть Україна та Казахстан. Це три країни, які справді цікавлять наших продавців і продюсерів.

Копродукція з іншими країнами, очевидно, зробила б національний кінематограф відомішим у світі. До того ж така практика дає економічний зиск. Як змусити її запрацювати?

— Не плутаймо двох речей. Перша — справжнє співвиробництво, коли в картину дві чи більше країн вкладають спільні ресурси, гроші та зусилля акторів. Друга — це використання країни, України чи Франції, як території для фільмування, куди приїжджають закордонні знімальні групи. Друге явище копродукцією як такою не є, хоча його часто і трактують саме так. Наприклад, нині у Франції знімають купу китайських фільмів, які ніколи не вийдуть на її екрани. Китайці платять нашим виконавчим продюсерам, аби ті їм організували зйомки у Франції, яку ті дуже люблять, і далі ці кінокартини демонструють у самому Піднебесній. І це також важливо, бо тамтешні глядачі бачитимуть Париж і Авіньйон на екрані в себе, а згодом приїдуть подивитися на них живцем.

Франція — найбільший у світі співвиробник кіно. В останні півтора десятиліття щороку в копродукції виходить 40–42% всіх французьких фільмів, тобто практично кожна друга кінокартина. Головним чином взаємодіємо з Бельгією, але не лише з нею. Крім того — з Німеччиною, а тепер ось і з Україною, бо кінострічка «Люксембург» Мирослава Слабошпицького теж створена в такий спосіб.

---------------------------------------------------------------------

Жоель Шапрон народився 1960 року. Французький продюсер і актор. Випускник факультету русистики Сорбонни та Вищої школи усних і письмових перекладачів (ESIT), перекладач-синхроніст. Від 1995 року відповідальний за країни Центральної та Східної Європи в UNIFRANCE, організації, яка робить промоушн французькому кіно за кордоном. Понад 20 років співпрацював із Каннським кінофестивалем, здійснює попереднє відсіювання східноєвропейських кіноробіт для тамтешнього комітету з відбору фільмів. Від 2006 року виконує ту саму функцію для кінофоруму в Локарно. Професор Авіньйонського університету. Автор і співавтор книжок «Уявний бенкет», «Побачити разом» та «Кіно без телебачення».




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Початок тижня в Києві видався доволі активним. І річ тут навіть не в роботі над медичною реформою, яку Верховна Рада й далі розглядає зі змінним успіхом.
    19 жовтня, Станіслав Козлюк
  • Тиждень.ua зібрав кілька історій європейських компаній, які готові вкладати гроші в Україну, однак потерпають від зазіхань чиновництва і криміналітету
    18 жовтня, Анна Корбут
  • Протест 17 жовтня під Верховною Радою був анонсований давно. Близько місяця тому екс-голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі заявив, що спільно з соратниками прийде вимагати від депутатів три речі: антикорупційний суд, зняття недоторканності і новий виборчий закон.
    18 жовтня, Станіслав Козлюк
  • Зазвичай тертя між президентом і держсекретарем США — нормальне явище. Але не цього разу
    17 жовтня, The Economist
  • За яких обставин у Порошенка може з’явитися шанс переобратися на другий термін
    17 жовтня, Олесь Олексієнко
  • У червні у наш відділ прийшов охайно вдягнений чоловік влаштовуватися на роботу. Немолодий, приємний у спілкуванні. Освіта, досвід – все підходило. Він пройшов декілька співбесід із керівництвом, підписав заяву у почав чекати офіційного схвалення його посади, а точніше дозволу працювати у нас від «МГБ».
    17 жовтня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено