Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 березня, 2011   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Політ коректності

Найполітизованіший кінофестиваль у світі й цього разу залишився вірним собі
Матеріал друкованого видання
№ 8 (173)
від 25 лютого, 2011
Політ коректності

Берлін – місто особливе. Тут гостріше, ніж деінде, відчувається, що XX століття стало століттям не лише польоту в космос, наукових відкриттів і розквіту літератури, а й – можливо, навіть у першу чергу – величезних кривавих катаклізмів. Століттям Гітлера і Геббельса, концтаборів і мільйонів понівечених життів.

 
Берлін переводить стрілки
 
Вина за фашизм – велика проблема для німців. Вони, здається, досі не знають, що з нею робити. Покаялися, повинилися, але безсило торопіють, коли бачать, як пробиваються паростки нового нацизму. Бояться його страшенно. І хоча ці паростки повсякчас з’являються у всьому світі, в Німеччині цей страх відчувають ще гостріше, ніж деінде. Адже їм тепер, зрозуміло, не пробачать. І, мов нишком бажаючи перевести стрілки, Берлін 20 років тому обрав собі іншу тему: ті 40 років, які країна була розділена на «соц» і «кап», стали нині візитною карткою німецької столиці. Тема радянського насилля і його закінчення тепер ширяє над Берліном у вигляді широкого асортименту сувенірної продукції. Куди там Ейфелевій вежі в Парижі чи індійському Тадж Махалу! Ціла армія працівників сувенірного фронту бродить містом у радянській військовій формі, кілометрові прилавки торгують вушанками і а-ля радянськими паспортами, біля збережених решток Стіни люди у валянцях ставлять охочим у паспорт радянську візу, Чекпойнт Чарлі, грізний пропуск­ний пункт зі Східного Берліна в Західний, символ протистояння СРСР і США, дбайливо зберігається в тому самому, історичному вигляді, і, як і раніше, двоє військових у формі 1960-х охороняють це свідчення холодної війни. Поруч Музей стіни. Трохи далі – Музей НДР. І через усе місто, немов той дощовий черв’як, що загубився, коричневою плиткою викладено звивистий маршрут Берлінської стіни. У тих, хто пам’ятає радянські часи, досі перехоплює дух, коли виходиш із метро в НДР, а штовхаєш потрібні двері у ФРН. Або стаєш однією ногою по один бік Стіни, другою – по інший... Молоді не зрозуміти.
 
Величезний квартал Потс­­дамер-плац, де розташовані фестивальні точки, збудований на місці пустирів, які оточували Стіну. Зведений у запаморочливі терміни й без залучення турецької робочої сили. Урбаністично-ділова романтика прийшла на зміну похмурим післявоєнним пейзажам.
 
Політика все спише
 
Може, саме з огляду на свою понівечену історію Берлін породив найполітизованіший кінофестиваль у світі. Ніби досі Німеччина вважає себе зобов’язаною пильнувати за дотриманням прав людини, за мир у всьому світі й балансувати на тонкій межі політичної коректності. Сюди з’їжд­жаються не тільки професіонали від кіно, а й ті, хто з різних причин цікавиться політикою.
 
Одне з найприголомшливіших вражень минулого Берлінале – ажіотаж навколо німецького документального фільму про Міхаіла Ходорковского. Біля входу юрмилися сотні людей, здебільшого ті, хто купив квитки своїм коштом. Та ще за кілька днів до відкриття фестивалю офіс кінокомпанії, в якому зберігалася остання, призначена для показу копія фільму, було зламано, розтрощено, а комп’ютер зі стрічкою викрадено. Остаточно її відновити не вдалося (у результаті її демонстрували без субтитрів), зате невідомі грабіжники забезпечили чудову рекламу фільму.
 
До речі, стрічка, як виявилося, непогана й навіть зі щирими спробами авторів залишатися об’єктивними. Але вкотре довела, яким хибним є зв’язок політики з мистецтвом. Коли один із них намагається ставати на службу іншому, це шкодить обом. 
 
Берлінський фестиваль, звісно, лукавий. Проголосивши себе найбільш соціально орієнтованим, він немов зняв із себе відповідальність за слабкі фі­­льми, відібрані для офіційної програми. І те, чого не можуть вибачити Каннам і Венеції, Берліну вибачають охоче. Мовляв, він же більше орієнтований на політику.
 
«Ведмідь» відвернувся від «Коня»
 
Ось і цьогоріч відвертого мотлоху привезли море. Але це не докір – зрештою, фестиваль насамперед покликаний ознайом­­лювати з процесом, зі зрізом сьогоднішнього кінематографа, а шедеври – це вже як вийде. На те вони й шедеври, щоб не щодня і не щороку народжуватися.
 
Та й критерії щодо цього у всіх різні. Приміром, багато хто вважає шедевром стрічку братів Коенів «Справжня мужність», яка відкрила цьогорічний Берлінале. Сумний і нестерпно красивий вестерн про 14-річну дів­чинку, що шукає вбивцю свого батька, і старого пияку – колишнього шерифа, який взявся їй допомогти. Оскароносний Джефф Бріджес у ролі одно­окого служителя сумнівного американського правосуддя зразка середини XIX століття – це й правда схоже на шедевр. Як і імпресіоністський стиль коенівського кадру, кожен із яких – довершений твір. На Берлінале прибув зоряний склад фільму: Джефф Бріджес, Джош Бролін і брати Коени. Завжди похмурий на екрані Бролін ніби прагнув надолужити все, що не встиг досміятися й дожартувати, і веселив на прес-конференції журналістську братію дуже вміло.
 
Повернімося до шедеврів. Класик європейського артхаусу угорський режисер Бела Тарр привіз на конкурс фільм «Туринський кінь». Насправді стрічка зовсім не про коня і тим більше не про туринського. Тобто кінь там є, але лише як підсобний матеріал – розповідається про його господаря, бідного селянина, запас життя якого, здається, вичерпався. Упродовж перших двох хвилин перед очима глядачів – чорний екран (агов, Малевичу!), а за кадром – голос режисера, який розповідає вельми дивну перед­історію. Якось Фрідріх Ніцше йшов вулицею і побачив, як розлючений візник б’є коня. Ніцше відігнав його і приластив тварину. Він так перейнявся співчуттям і гнівом, що втратив розум. А через багато років Бела Тарр придумав стрічку, в якій розповів історію життя візника. Точніше, сім днів із його життя. Бувають фільми, які діють як удав на кролика – дивишся завмерши і з місця зрушити не можеш. Навіть заснути можна легко, а піти – ну ніяк. На екрані – нескінченний вітер. Під його завивання візник, що живе на моторошно безлюдному хуторі разом із мовчазною  донькою, виконує ті самі щоденні ритуали. Намагається запрягти коня – не виходить. Перевдягається до вечері. Їсть одну варену картоплину. Випиває чарку самогону. Ось, власне, і все. Через деякий час у колодязі зникає вода. Потім вдається запрягти коня й кудись рушити. Але щось заважає, тож змушений повернутися. Чорно-біла німота під шум вітру повільно витворює на екрані кінець світу. Критики відразу вирішили, що цей фільм здобуде «Золотого ведмедя». Але їх зазвичай не слухають – журі може мати ті самі уподобання, але ж є й своя політика. Нічого не вдієш, будь-який фестиваль – це гра, сюжет, інтрига. Угорець отримав другий за значущістю приз – Гран-прі журі (цього року його очолила розумниця Ізабелла Росселліні).
 
А «Золотого ведмедя» повіз до Ірану Асгар Фараді за фільм «Надір і Сімін: Розлучення». Він же здобув усі акторські нагороди: жіночий акторський склад стрічки поділили між собою приз за найкращу жіночу роль, чоловічий – відповідно за чоловічу. Багато хто вважає це частиною згаданої вище політики. Щороку заздалегідь продумується наскрізний сюжет фестивалю, основний акцент, який протягом усіх десяти днів простежується в усіх заходах. Зазвичай його підкидає саме життя: то чемпіонат світу з футболу, який відбувався в Німеччині, то ювілей завершення Другої світової... Цьогоріч Берлін не виявив витонченої фантазії й підтримав Каннський фестиваль, який у травні заявив про свою солідарність із Джафаром Панахі, іранським режисером, засудженим на шість років ув’язнення за критику іранської влади у своїх стрічках. Як і в Каннах, у Берліні демонстративно на всіх переглядах стояло порожнє крісло з табличкою «Джафар Панахі» – режисер офіційно вважався членом журі.
 
Упродовж усього фестивалю навколо Потсдамер-плац їздила вантажівка-платформа з величезним портретом Панахі. Спершу за нею ходили енергійні люди з плакатами. Потім Панахі їздив сам.
 
Так ось, багато хто вирішив, що вручення «Ведмедя» іранському фільму – акт солідарності із засудженим режисером. Але, здається, цього разу просто все зійшлося: початковий наскрізний сюжет Берлінале – підтримка іранського режисера – збігся із симпатією до справді яскравої стрічки. «Надір і Сімін: Розлучення» – це той випадок, коли абсолютна актуальність є повноправним партнером мистецтва, що не заважає художньому пошуку і навіть, навпаки, підстьобує його. Фільм про родину на межі розлучення, бо дружина хоче емігрувати, а чоловік проти (не може залишити безпорадного батька), як наслідок – наростає клубок драматичних подій, що приводить главу сім’ї майже за ґрати, знятий гранично чітко й досить жорстко. Конфлікт релігійних, соціальних, психологічних проблем, які накрили країну, посилюється ще й катастрофічною недосконалістю судової систе­­ми, в якій людина в’язне, як у трясовині, й виплисти звідти, зберігши в собі людське, – це як диво. Режисер так майстерно розвинув інтригу, так вибудував драматургію, що під час перегляду щомиті очікуєш: ось зараз, у наступну секунду станеться щось хороше, правильне: чи то справедливість запанує, чи то подружжя передумає розлучатися. Режисер однією рукою підкидає глядачеві надію на щасливий кінець, а другою підступно її руйнує.
 
Чорнобиль не надихнув
 
Що вдієш, якщо одні сподівання виправдовуються, інші неодмінно руйнуються, це як сполучені посудини: якщо в одному місці убуде, то в іншому обов’язково додасться. Перемоги одних – це завжди поразка інших, хай там як нас переконуватимуть, що олімпійський принцип «головне – не перемога, а участь» має бути неписаним законом не лише для Олімпійських ігор.
 
Наскільки похмуро збудженою публіка виходила після «Туринського коня» й «Надір і Сімін: Розлучення», такою самою пригніченою вона була після перегляду російсько-української стрічки Алєксандра Міндадзе «У суботу» (з українського боку – кінокомпанія SOTA Cinema Group, продюсер Олег Кохан).
 
«У суботу» – фільм справді непростий і візуально, і емоційно. Алєксандр Міндадзе, один із найвідоміших та най­успішніших російських сценаристів, пішовши режисерською стежкою, обрав для себе доволі тяжкий і, на перший погляд, навіть кострубатий стиль. Нескінченні крупні плани, стрибання ручної камери, репліки врозкидь, не завжди зрозумілі композиція, епізоди – усе це окреслилося в минулому, у першому його режисерському досвіді – фільмі «Відрив» – і в новій стрічці набуло ознак викінченої стилістики. 
 
На екрані 26 квітня 1986 року. Містечко Прип’ять. Страш­­ним тихим полум’ям горить на горизонті підірваний реактор, і ніхто ще не знає, що смерть накрила всіх, хто цього сонячного суботнього дня готовий радіти життю. Окрім керівництва Чорнобильської АЕС і, зовсім випадково, місцевого партійного функціонера місцевого масштабу Валери. Типовий комсо­­мо­­льсько-партійний працівник із тьмяними очима, безглуздими вусиками і тремтячими від райкомівського пияцтва руками. Негайно бігти! Терміново, не втрачаючи ні секунди! Ось тільки зайти по кохану в гуртожиток – і разом на поїзд. А в дівчини каблук зламався... Потім виявилося, що вона паспорт забула. Пішли по паспорт – зустріли друзів-музикантів, із якими раніше грали в шинках. Попросили замінити п’яного ударника. Потім ще друзів зустріли. Зрештою напилися – куди вже тікати? Отупіла, гарячкова, відчайдушна метушня тримає людей на прив’язі в смерті, не відпускає їх у життя. Може, це і є найстрашніше в будь-якій катастрофі – не сама трагедія, а параліч волі, який вона поширює навколо себе? Міндадзе дуже точно передає цю особливість менталітету, цю нестримну глупоту, яку в нас люблять підносити до доброчинності нарівні з умінням пити горілку. Й ті самі крупні плани та стрибання камери, які так дратують і стомлюють багатьох, тут дуже до речі. Вони народжують сум’яття на екрані та в головах, забезпечують потрібну нервозність.
 
Sic transit Gloria mundi
 
Берлінале – наймасштабніший світовий кінофестиваль. За десять днів тут устигають показати близько 500 фільмів. Якщо з них ти переглянув 40, вважай, що майже надірвався. Щоразу під кінець фестивалю спливає якась цікава тенденція. Цьогоріч, наприклад, на Берлінале раптом виявилося дуже мало азійського кіно. Китай, Японія, Корея, Гонконг – плодовиті в кіноіндустрії країни – поступилися місцем таким аж ніяк не кінематографічним країнам, як Бельгія та Ізраїль, що представлені кожна трьома стрічками. А ось гостромодна Румунія на Берлінале взагалі не потрапила, хоча нове румунське кіно останнім часом збирає всі можливі й неможливі призи на міжнародних фестивалях. Схо­­же, мода на те чи інше мистецтво минає навіть швидше, ніж на haute couture.
 
 

Режисер стрічки «Надір і Сімін: Розлучення» Асгар Фараді та виконавиця головної ролі Сарех Байат


Російсько-український фільм «У суботу» представляли актори та режисер Алєксандр Міндадзе


Жінка гортає програму Берлінале, яка містить близько 500 стрічок

Німецький режисер Вім Вендерс долучає Анґелу Меркель до прекрасного

 

Основні переможці Берлінале-2011
Найкращий фільм (головний приз «Золотий ведмідь») – «Надір і Сімін: Розлучення» (Jodaeiye Nader az Simin), Іран. Реж.: Асгар Фараді 
 
«Срібний ведмідь» за найкращу жіночу та чоловічу роль: акторський ансамбль фільму 
 
Гран-прі журі – «Туринський кінь» (A Torinói ló), Угорщина, Німеччина, Швейцарія, Франція, США. Реж.: Бела Тарр 
 
Приз журі ФІПРЕССІ 
 
Найкращий режисер – Ульріх Келер, фільм «Сон­на хвороба» (Schlafkrankheit), Німеччина, 
Франція
 
Премія за видатні досягнення у роботі оператора, монтажера, композитора, костюмера чи художника-постановника: оператор Войцех Старон і художник-постановник Барбара Енрікез, фільм «Приз» (El premio), Польща, Мексика, Німеччина, Франція 
 
Найкращий сценарій – «Прощення крові» (The Forgiveness of Blood), США. Реж.: Джошуа Марстон
 
Приз імені Альфреда Бауера – «Якщо не ми, то хто» (Wer wenn nicht wir), Німеччина. Реж.: Андрес Вейль 

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено