Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 жовтня, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Раґнар Сііл: «Культура цінна сама по собі, вона не йде після ситого шлунка, здоров’я тощо»

Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (462)
від 22 вересня, 2016
Раґнар Сііл: «Культура цінна сама по собі, вона не йде після ситого шлунка, здоров’я тощо»

Культурна політика країни і стратегія діяльності Міністерства культури — що в них спільного і що відмінного? Чи можлива між ними точка перетину?

— Мене часто запитують, чи справді Україна має свою культурну політику. Завжди кажу, що на цю проблему існує як широкий, так і вузький погляд. У широкому розумінні ваша країна має свою культурну політику, бо кожне рішення, яке вона приймає щодо культури, є культурною політикою. Навіть рішення не мати культурної політики — це також політика. Хай там як, а українська культурна політика існує, і її позитивні й негативні сторони можна проаналізувати.

У вузькому розумінні йдеться про документ. Його в Україні немає. Відсутність культурної політики у вигляді документів або її наявність у несучасній і неактуальній формі — це і є той широкий аспект проблем, із яким доводиться стикатися.

Потрібно відповісти на запитання, якою є роль культурної політики в кожній країні. Якщо дуже спрощувати, то культурна політика у вигляді документа має два аспекти. Передусім ідеться про встановлення чітких пріоритетів та виокремлення ресурсів для їх імплементації. Якщо в природі не існує документа, у якому ці речі чітко прописані, далі дуже важко розуміти, які кроки уряд конкретної країни вважає первинними й потрібними в царині культури. Якщо ресурсів замало, як, наприклад, в Україні, доводиться обирати, на що саме їх витрачати.

Читайте також: Бржетіслав Рихлік: «Вацлав Гавел бачив театр як діалог вільних людей»

Ще одна проблема, котра, як на мене, є ще складнішою, полягає в тому, що документ, який називається культурною політикою чи культурною стратегією, передбачає процес залучення суспільства. У сучасному розумінні йдеться про те, що культурну політику не спускають згори й вона не розробляється невеличкою купкою людей у Кабміні чи Мінкульті. Йдеться про залучення до процесу всіх основних гравців, культурних активістів та інституцій, які можуть і мають сказати своє слово. У такому розумінні відсутність культурної політики у вигляді окремого документа означає відсутність консенсусу як у культурному секторі, так і в усьому суспільстві загалом. Ось ті дві, на мій погляд, найбільші проблеми, які виникають, коли в країні немає культурної політики.

Чи є сенс казати, що остання стратегія культурної політики України, до розробки якої ви були долучені, лягла мертвим вантажем на архівні полиці й до неї не буде вороття? Річ у якості самої стратегії чи в специфічному ставленні можновладців до культури як такої?

— Побудова суспільної довіри необхідна, щоб зорганізувати й вести діалог з усіма зацікавленими особами в тій чи іншій царині. І така потреба не унікальна для України, бо так усюди. Біда в тому, що суспільство, культурний сектор та інституції не завжди й не обов’язково довіряють уряду, політикам. Недовіра, скептицизм до ініціатив влади походять саме звідси. Це пояснює, чому процес створення культурної стратегії вигідно розпочати в спосіб, який увіллє в систему більше довіри. Це також означає, що ставлення до того процесу має бути серйозним, бо йдеться не про гру, у яку можна вільно грати, і не про дурних людей. Люди дуже чітко розрізняють, коли вони справді залучені до процесу ухвалення рішень, а де відбувається косметичний тюнінг, лише щоб дати їм відчуття, ніби вони причетні до планування та
прийняття рішень.

Щодо України, то ті підходи до процесу створення культурної політики, яких дотримував у 2014 році міністр культури Євген Нищук, як на мене, вельми непогані. Якість процесу, його відкритість були на нормальному рівні. Обнадіювало те, що тоді український уряд не почав щось нашвидкуруч писати. Літо 2014-го було не найлегшим часом для вашої держави: тільки-но закінчився Майдан, почалася АТО й перед державою постала купа викликів і завдань. І на міністерському рівні було голосно сказано, що питання культури є одним із наріжних каменів розвитку й відіграє важливу роль у цьому процесі. Тоді міністр культури презентував дорожню карту, у якій ішлося про створення культурної стратегії від початку до кінця і яка передбачала залучення різних сегментів, гравців. Важливим також був меседж, що, попри складні умови, у яких перебуває Україна, та культурна політика, над якою працюють, має бути не гіршою за політику країн ЄС із погляду тенденцій і трендів. Вона не повинна бути ані старою, ані ультрамодерною, а такою, що відповідає питанням, які постають у сучасній культурі. Наприклад, ідеться про ширшу візію культури як такої, включення туди її сучасних форм, широку дискусію стосовно ролі креативних індустрій тощо.

Читайте також: Євген Станкович: «Індивідуальність — це тренд сучасної європейської культури»

Нагадаю також, що для розробки дорожньої карти стратегії розвитку «Культура 2025» було зібрано групу експертів як із Мінкульту, так і з різних секторів культури, з-поміж членів Конгресу активістів культури, журналістів та ін. Розробка згаданого документа стала поштовхом для потужної дискусії між представниками різних напрямів культури стосовно майбутнього української культури, а процес обговорення, який традиційно відбувався в Києві, було децентралізовано й перенесено до інших міст. Тому прозвучало багато голосів. Також відбувалися обговорення з представниками музейної, бібліотечної, музичної та інших царин.

Моя роль у тому процесі була дорадчою і стосувалася організації процесу. До моїх повноважень не входило ухвалення рішень. Вважаю, що жоден іноземець не має брати на себе відповідальність за наповнення та зміст рішень, які не стосуються його власної країни. Ухвалення рішень у царині української культури належить до компетенції українських експертів.

Я не стверджую, що вдало організований процес обговорення та підготовки стовідсотково забезпечує вдалу культурну політику. Але при цьому переконаний, що без нормально організованого підготовчого процесу дуже складно отримати нормальну культурну політику. Чому на це не звернули уваги тоді, коли в Україні змінився уряд і відповідно міністром культури замість Євгена Нищука став В’ячеслав Кириленко, запитання не до мене. Зараз, після чергових перестановок в українському Кабміні, коли Євген Нищук знову став міністром культури, знаю, що на питанні створення нової української культурної політики акцентують увагу, але на якому етапі перебуває цей процес, мені важко сказати. Сподіваюся на краще.

Слід зазначити, що навіть за наявності документа під назвою «Культурна політика» буває різна практика. Я знаю, що сьогодні в Україні точиться дискусія довкола питання створення Фонду культури на кшталт тих, які діють у країнах Балтії. Є кілька поглядів на це питання у вашій країні. Маю нагадати, що 2014 року, коли в Україні стартувало обговорення нової культурної стратегії, питання фінансування царини культури було одним із ключових. Принаймні певні важливі елементи вже взято до уваги, навіть попри те що культурної стратегії у вигляді конкретного документа наразі не існує.

На тлі дискусій довкола законодавчої ініціативи про створення українського державного Фонду гуманітарного розвитку (законопроект № 3597) чуємо про вдалий британський та естонський досвід соціокультурного розвитку країни. Що дало Естонії ухвалення закону про Фонд «Культурний капітал»?

— У випадку Великої Британії йдеться про систему мистецьких рад, а країн Балтії — про систему культурних ендавментів. Культурний ендавмент — одна з найважливіших частин сучасної культурної політики Естонії, яка однією з перших серед країн Європи запровадила таку практику. Це було ще в 1925 році, і така система діяла до початку Другої світової війни. У часи радянського панування її скасували й повернулися до неї 1994-го. Фонд «Культурний капітал» і те, що він може робити, — це не якесь містичне диво, він цілком пов’язаний із культурною політикою як такою. Проте тут є два критичні моменти, про які варто пам’ятати. Перший стосується процедурності (як щось відбувається), і тут для України криється серйозний урок. З погляду прозорості, підзвітності, боротьби з корупцією важливо не так те, що ви підтримуєте чи звідки походять гроші, як те, у який спосіб ухвалюються рішення, хто це робить, хто оцінює їхній вплив та здійснює контроль.

Читайте також: Олена Живкова: «Нині на в’їзді до українських міст бачиш рекламу горілки, а не шедеврів із місцевих музеїв»

Якщо говорити про ухвалення рішень у царині культури, то в моїй країні це роблять експерти. В естонському Фонді є вісім підрозділів, які відповідають за різні культурні сектори, зокрема музику, кіно, архітектуру тощо. До їхньої діяльності залучені лише прямі експерти з певного культурного сегмента, тобто ані політики, ані чиновники участі в цьому не беруть. Каденція роботи у Фонді становить два роки, кожен експерт може обіймати посаду не більше ніж дві каденції. Далі він обов’язково має піти відповідно до чинної системи ротації. Тож наша система ґрунтується не на кумівстві та особистих контактах, а на заслугах і здобутках кожної конкретної особи, на якості запропонованих нею культурних проектів. Другим важливим питанням є фінансування культури. Згідно із законом Фонд «Культурний капітал» фінансується безпосередньо з частини податків, які стягують у державі: 3,5% річного акцизу з алкоголю та сигарет і 47% податку, яким обкладається гральний бізнес. Тож уряду чи парламенту не доводиться щороку ухвалювати рішення про те, скільки грошей виділяти цій інституції. Інакше політики щоразу спекулювали б і билися б довкола цього питання, урізали б бюджет, перетворюючи його на частину політичної гри. Оскільки фінансування фіксоване, політикам немає про що тут дискутувати.

Ви стоїте на позиціях, що в Україні цілком реально розвинути креативну економіку. Як саме це зробити? Якою в цьому процесі є роль різних фіскальних і регуляторних органів країни, зокрема Мінфіну?

— Процес творення сучасної української культурної політики розпочався того самого дня, що й грузинської. Місяць тому грузинський уряд запровадив у своїй країні культурну стратегію до 2025 року. Прикмето, що дорожня карта імплементації згаданого документа була такою самою, як для України. Цікаво поглянути на цей випадок, бо ситуація розвивається сприятливо. Річ також у тім, що культурна стратегія Грузії одним із пріоритетів визначає креативні індустрії. Після ухвалення на рівні державної влади культурної стратегії до 2015 року грузини почали розробляти субстратегію «Креативна Грузія». Документ уже практично готовий, і в грудні цього року відбудеться конференція-презентація для міністрів шести країн — членів Східного партнерства.

Знову звернуся до дефініцій. У вузькому розумінні креативні індустрії — це бізнесова діяльність у царині культурної креативності. У результаті отримуємо розвиток бізнесу, нові робочі місця, економічне зростання, гроші, нові ідеї тощо. Це важливо, бо мова про величезне джерело інновацій. У широкому розумінні йдеться про інтеграцію та зв’язок культури з іншими царинами життя і не обов’язково про прямий прибуток. Я кажу про перехресний ефект. Як на мене, для уряду країни це навіть важливіше та цінніше. Один із найбільш наочних прикладів — туризм. Туристична галузь безпосередньо залежить від культурної складової. Музеї, фестивалі не конче мають бути прибутковими самі по собі. Але завдяки їм, завдяки культурній активності та різноманітному культурному життю бізнес (готелі, ресторани тощо) отримує свої прибутки, а уряд — свої податки. Отже, культура — це не просто розвага. Культура цінна сама по собі, вона не йде після ситого шлунка, здоров’я тощо. Нерозуміння цього аспекту — проблема пострадянських країн.

Читайте також: Нагальність інтелектуальних дискусій

З досвідом ЄС у царині креативних індустрій легко ознайомитися, бо є мануал, що описує різні моделі, як саме вони діють і які практики існують. Питання в іншому: чому політики, які можуть вивчити чужий досвід і практики, не роблять цього. Усі країни починали зі створення необхідних передумов. Якщо я зараз приїду в Україну й почну говорити про оподаткування, акселератори, способи фінансування та залучення грошей, бізнес-моделі в царині креативних індустрій, на мене подивляться як на навіженого, бо для такої розмови немає передумов. Мапування згаданого сегмента бізнесу в Україні поки що не відбулося. Тому наша програма співпраці між державами Східного партнерства та ЄС у царині креативності передбачає на цьому етапі дослідження стану креативних індустрій у всіх країнах — членах Східного партнерства, зокрема й в Україні. Це маленький, але необхідний крок для того, щоб зрозуміти слабкості та переваги, потенціал ваших креативних індустрій.

Якщо не зібрати разом усіх необхідних гравців, запустити креативні індустрії в країні практично неможливо. Коли цією цариною опікується тільки Мінкульт або тільки Мінфін, вона приречена, вона не працюватиме. Культуру, фінанси, освіту в цьому питанні треба поєднати. Також підключити до процесу місцеві муніципалітети, культурні інституції та операторів, бо вони є центром розвитку креативних індустрій. Далі йдуть бізнес та інвестори. Сподіваюся, розвиток цієї царини в Україні покращиться найближчим часом. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено