Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 вересня, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Бржетіслав Рихлік: «Вацлав Гавел бачив театр як діалог вільних людей»

Чеський режисер розповів Тижню про специфіку драматичних творів Вацлава Гавела, зокрема «Санації», яку цьогоріч поставили на сцені київського Театру Івана Франка, про сучасну потребу чехів віднайти власну самостійність та ідентичність, а також етнічні мотиви в постановках, які єднають Україну та Чехію.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (461)
від 15 вересня, 2016
Бржетіслав Рихлік: «Вацлав Гавел бачив театр як діалог вільних людей»
Фото: Андрій Ломакін

Чеській державі пощастило мати двох видатних і значущих не лише для неї, а й для цілої Європи президентів: Томаша Ґарріґа Масарика та Вацлава Гавела. З останнім ви були знайомі особисто. Що характеризує його не як політика, а як драматурга?

— Той факт, що його п’єси свіжі й актуальні через 30 років після написання. Коли я сказав, що хочу ставити «Санацію» на київській сцені, наші спільні з Гавелом знайомі, всі ті, з ким ми разом робили революцію і потім разом прийшли до влади, говорили, що цей твір більше неактуальний.

Ключ до драматургії Вацлава Гавела лежить у тому, що він не писав актуальної «сатири» на актуальну політичну ситуацію. Сатира тут у лапках, бо я дуже не люблю цього слова, згаданий жанр мені далекий. Як на мене, твори Гавела — високорафіновані притчі на загальнолюдські теми, зокрема в них присутня етична дилема, з якою стикається кожен із нас і яка актуальна завжди і всюди. Вони відсилають нас до класичної гротескної чеської літератури, якоюсь мірою і до творів Франца Кафки. Наприклад, Фердинанд Ванек, альтер-его автора, герой кількох п’єс Гавела, наприклад тієї самої «Аудієнції», на запитання директора, про що його твори, відповідає, що про урядовців.
У чому ж рафінованість п’єс Вацлава Гавела? Коли почитати його перші драматичні твори, здається, що вони сконструйовані в досить таки штучний спосіб, такі собі конструкти. Можливо, так і є, проте ті сценічні твори, які він написав після того, як відбув своє третє тюремне ув’язнення, тобто в 1980-ті роки, характеризуються сильною присутністю автора. Там знаходимо його особисту дилему. У світовій драматургії цей прийом називають «слуга двох панів»: людина має пристосуватися до політичного режиму, стати конформістом чи повинна слухатися власної свідомості й не стати пристосуванцем. Чи, як головний герой Гавелової п’єси «Свято в саду», людина може бути одночасно і організатором, і ліквідатором цього свята.

Читайте також: Євген Станкович: «Індивідуальність — це тренд сучасної європейської культури»

Найціннішими в його драматичних творах є гумор, іронія й іноді самоіронія. Часом Гавела називають абсурдистським драматургом, але мені здається, що таке визначення неточне. Він був надто розумним і талановитим, щоб писати суто абсурдистські п’єси. За один із перших своїх творів двічі отримав одну з найпрестижніших американських драматургічних премій. Ставити на сцені Гавелові твори без розуміння закладеного в них гумору неможливо. Наприклад, одна й та сама фраза в устах різних героїв набуває зовсім іншого сутнісного звучання. Здається, що автор просто бере пальто й вивертає його навиворіт, і таким чином його п’єса набуває іншого характеру. Тож маємо справу не з абсурдистською драматургією, а зі своєрідними притчами про сучасне суспільство, і вона не відсилає до якогось конкретного політичного контексту.

Очевидно, що Гавел не є в прямому сенсі продовжувачем традиції абсурдистського театру Семюеля Беккетта. Якщо бачити в Гавелові драматурга, який продовжує лінію Кафки та інших чеських письменників, то що допомагає не лишатися в царині формалізму, знеособлених героїв, а надати їм живості й зробити упізнаваними?

— Якщо повернутися до питання літературної лінії, то це не лише Кафка, Чапек і Гавел. Якщо говорити про прозу, сюди ще можна додати Гашека, Кундеру, Грабала. Якщо про поезію, то слід згадати Ярослава Сейферта, лауреата Нобелівської премії з літератури. Мені здається, що чехи як невеличкий народ майже всі якось між собою пов’язані. Вацлав Гавел походить із буржуазної родини, що за комуністичного режиму зазнавала утисків і гонінь. Завдяки якомусь природному інстинкту йому вдалося познайомитися з найзнаковішими постатями тогочасної чеської літератури. Як правило, це були аутсайдери, що стали ними в результаті власного свідомого вибору або їх загнав у підпілля комуністичний режим, якому вони не подобалися. Усі ті знайомства підштовхнули Гавела до письменництва, до перших літературних спроб.

У 1960-х роках у Чехословаччині спостерігався бум так званого театру малих форм. Завдяки цьому інструменту з людьми можна було живо й публічно обговорювати актуальні питання й теми. У своїй доповіді до Всесвітнього дня театру Вацлав Гавел сказав, що для нього театр — це діалог вільних людей із вільними людьми. Тобто йому як авторові набагато цінніше поговорити з глядачами, ніж те, що написано ним на папері. Трактати, есеї, поетичні спроби, здається, не були для нього такими важливими, як безпосереднє спілкування з людьми.

У чому полягає живість п’єс Гавела, я зрозумів лише недавно, коли почав читати діалоги заборонених чеських драматургів. Вони вийшли самвидавом у 1987 році. У них Гавел розмірковує над своєю п’єсою «Санація», розповідає, що багато хто дорікає, мовляв, його п’єси неживі, ніби конструкти, голі скелети, на яких бракує живої плоті. Чеській літературі загалом притаманні такі персонажі, які «смердять життям і пивом». Класичний приклад — герої Богуміла Грабала з чеських пивничок, які багато просторікують і певною мірою є психопатами. Бравий вояк Швейк Гашека теж близький до такого типажу, але, як на мене, він не квінтесенція чеського характеру.

Читайте також: Олена Живкова: «Нині на в’їзді до українських міст бачиш рекламу горілки, а не шедеврів із місцевих музеїв»

Щодо «Санації» я зрозумів, що там є низка абсурдних словесних конструкцій, використано стільки мовних ігор, що поставити її можна лише так, що персонажі бачитимуться дуже правдоподібно. Тільки так можна виявити контраст між правдоподібністю тамтешніх персонажів й абсурдністю того, що вони кажуть. Секрет цього сценічного твору криється в найбільшій життєвій правдоподібності його персонажів. Також саме в ньому є єдиний персонаж, що помирає (Плеханов). Стосовно цього сам Гавел каже, що до того моменту він сприймав героїв своїх творів лишень як героїв п’єс, а не як живих людей. Тому з’явився герой, що помирає, бо справжні люди мають таку здатність.

Тобто це не маріонетки, які бездушно бовтаються на своїх ниточках у руках умілого ляльковода?

— Навіть у Кафки персонажі не такі. Візьмімо його «Процес»: головного героя звинувачують у чомусь, він не знає у чому. Потім його вбивають, як собаку, але він так і не дізнається за що. Така собі метафізична екзистенційна тема: людина помре, так і не збагнувши, що поганого вона вчинила на цьому світі. Якщо повернутися до Гавелової «Санації», то тут герої теж можуть здаватися маріонетками, які рухаються лише тоді, коли хтось смикає за ниточки. Альбертові, позитивному молодому персонажу здається, що замок, у якому відбувається дія п’єси, — це сцена лялькового театру, бо ж ми заздалегідь знаємо, що скаже кожна дійова особа, усі вони надто передбачувані. Чим не лялькова моновистава? Це алюзія до тогочасного чеського су­спільства, тому що після 1968 року, введення радянських військ і нормалізації воно перетворилося на суспільство пустих фраз. Усі знали, що брешуть, і далі брехали. Усе це Гавел добре зобразив у книжці «Сила безсилих» та у «Відкритому листі до Ґустава Гусака».

У «Санації» Гавел звертається до образу панельного будинку як символу епохи пізнього соціалізму й того зне­особленого світу, який він створював. Чи стоять за історією, яку розповів Гавел, про наміри знести середньовічний замок і містечко реальні події з життя?

— Хрущовки й панельки — добре відома архітектура часів комунізму. У Чехії нові панельні райони з’являлися не лише на порожніх місцях. Щоб їх збудувати, знищували старовинну історичну міську архітектуру, містечка й селища. І то була трагедія. Таким чином знищили ренесансне місто Мост в Устецькому краї на північному заході країни, біля підніжжя Рудних гір. Його історичний центр зрівняли із землею, бо знайшли там пласт бурого вугілля, яке збиралися видобувати. Місцевим мешканцям такий крок пояснювали всілякими вигодами в майбутньому, мовляв, матимете роботу, буде чим опалювати будинки й житимете в нових панельках. Окрім Моста тоді в Чехословаччині знищили понад 100 історичних населених пунктів. Знаю, про що кажу, бо мешкав у цьому місті два роки перед тим, як його зруйнували. Зараз там суцільна радянська забудова. За всі ті руйнування з приходом демократії нікого не було покарано.

До 1989 року чеський театр та андеграунд гостро реагували на те, що відбувалося в Чехословаччині під владою комуністичного режиму. Чи реагують вони зараз на сучасне, вже демократичне життя Чехії?

— Президентство Мілоша Земана — це ганебний відтинок чеської історії. Досі згадую Карела Шварценберґа, який програв чинному президентові на виборах. Він тільки-но повернувся 1989 року з еміграції, був спраглим до всього культурного життя тодішньої Чехословаччини, відвідував усі театральні прем’єри, їздив на музичні фестивалі, спілкувався з чеським андеграундом, читав сучасних чеських авторів. Усе це поєднувалося з його невимовним інтересом до моравського фольклору. Він таким був і таким лишився донині. І хоча сьогодні слово «патріот» скомпрометоване в Чеській Республіці, князь Шварценберґ є її патріотом у найкращому значенні. Мілош Земан — такий собі чеський buran. Це чеське слово важко перекласти іншими мовами. Йдеться про некультурну, неосвічену людину, якій усе одно, кого ображати: жінок, інвалідів чи політичних опонентів.

Читайте також: Нагальність інтелектуальних дискусій

Будь-яка культура — це особиста потреба людини висловлюватися, її власне бачення, рефлексія стосовно того, що відбувається довкола. Навіть для тієї літератури, що створювалася за комунізму, було неважливо, хто при владі: Ґустав Гусак чи Мілош Земан. Тому що автори все одно написали б те, що написали. Маю на увазі справжніх митців, а не авторів-конформістів, що пішли на співпрацю з тодішнім урядом заради своєї вигоди. Будь-яка хороша література, мистецтво завжди створені з певного відступу. Сьогодення — це хороший матеріал для документалістів, журналістів, політологів, але не для митців.

Після 1989 року я на певний час змушений був залишити театр і почав знімати документальне кіно. Тоді відкрилися такі теми, до яких театр не мав ключа, він не вмів про них розповідати, як-от про масові вбивства й гоніння на расовій основі. Згодом я поставив одну п’єсу, що, як тоді мені здавалося, була актуальною. Це була «Ціна ляпасу, або Черевики Готвальда» Карла Штайгервальда про те, що чеське суспільство досі не змогло впоратися зі своїм минулим, не прийняло його. Це ті глибинні речі, які привели чехів до нинішнього їхнього стану.

У 1990-х роках я поставив п’єсу «А бабуся святкує свій 99-й день народження» Їржі Кратохвіла (якого зараз видає французький Galimard і якого високо цінує Мілан Кундера), сучасного чеського драматурга, що отримав премію Тома Стоппарда. Це історія про те, як ніхто не хотів прийти на іменини до старої жінки, і тоді для цього найняли акторів. Пізніше з’ясувалося, що всі присутні не ті, за кого себе видають, навіть головна героїня. Це твір про втрату ідентичності, алегорія на те, що чехи не готові приймати себе такими, якими вони є, і тому досі намагаються знайти когось стороннього, хто їх представляв би, хто був би ними. Вони ще не подолали диявола в собі й не можуть говорити самі від себе. Тому чеське суспільство потребує сильної руки, яку уособлює Мілош Земан.

Нині працюю над постановкою «Переможного лютого» Павела Когоута, останнього драматурга з покоління Гавела, який пройшов шлях від великого прихильника комунізму до антикомуніста й через свої погляди змушений був емігрувати. Це остання написана ним п’єса про комуністичну революцію 1948 року. Історія поразки тодішніх демократів, освічених людей, які не вміли протистояти небезпеці й злу, що насувалося. Вони банально не змогли об’єднатися. Підсумую: всі важливі речі, які з’являються в мистецтві, поза часом.

Також я зараз викладаю на драматургічному факультеті. Цікаво спостерігати за тим, як молоді люди сприймають свої проблеми й виражають своє бачення світу через класику, як словами Чєхова чи Шекспіра зображають свій час. Нещодавно подивився майже геніальну постановку «Дяді Вані» Чєхова в «ГаТеатрі», із яким давно співпрацюю. Це такий собі напівлегальний театр, який ставив п’єси Гавела ще в 1980-х роках і який то забороняли, то знову дозволяли. Мені здається, що за допомогою згаданої чєховської п’єси моїм колегам вдалося якнайкраще відобразити стан сучасного чеського суспільства, котре втратило всі моральні табу й збайдужіло до всього, що відбувається.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка в Києві — це класична сцена й класичний репертуар. Чи легко вам працювалося над постановкою Гавелової «Санації» з українською трупою? Якими є її перцепція і бачення того, як цей твір потрібно ставити на сцені?

— Це досить дивний досвід для обох сторін. Те, що твір Вацлава Гавела було поставлено в українському академічному театрі, має велику символічну цінність як для України, так і для Чехії. Для чехів це означає, що ваша держава відкривається для світу й для Європи.

Я вийшов із чеського театрального середовища, яке сформувалося ще за Австро-Угорщини, зміцніло в часи Масарика, тому його традиції не вдалося зруйнувати комуністам. Працювати з українською трупою було складно. Часто мене охоплював цілковитий відчай. Попри все це, хочу сказати, що українські актори дуже талановиті, мають величезний емоційний потенціал. Мені така надчутливість дуже близька, бо я сам моравський словак. Мені здається, що чехи хоч і слов’яни, проте холодніші, ближчі до німців.

Читайте також: Не для себе одного

Київські актори часто не розуміли, чого саме я від них хочу. Вони на сцені постійно грають і постійно говорять. Я ж вимагав, аби вони бодай іноді мовчали або не грали, були самі собою, показували себе як особистості. Для мене це важливо з погляду передачі правдоподібності персонажів Гавела. Натомість українські актори постійно намагалися ховати себе за своїми персонажами.

Багато елементів української культури, зокрема літературних і драматичних творів, зав’язані на етнічних сюжетах. Чи хочуть цю етніку бачити наші сусіди, зокрема чехи? Кого з українських авторів було б цікаво побачити на чеській сцені?

— Саме думаю над цим питанням, підбираю матеріал. Якщо не знайду такої п’єси, спробую інсценізувати «Московіаду» Юрія Андруховича. Катя Газукіна переклала чеською «Язичників» Анни Яблонської, що були поставлені в театрі в Чеських Будєйовіцях.

Закарпаття свого часу було частиною Чехословаччини. Тому в нас з’явився досить-таки великий пласт літератури, присвяченої саме цьому регіону та його особливостям. Згадаймо хоча б Івана Ольбрахта і його «Миколу Шугая» та низку інших. Театр «Гуска на мотузці» з міста Брна в 1980-х роках поставив за цим твором виставу «Балада про бандита». Це своєрідний чеський істерн. Люди, які отримують гроші за вбивство Миколи Шугая, згодом стають представниками середнього класу. Ця оповідь доповнюється геніальною музикою Мілоша Щедроня. Режисер Зденєк Поспішіл взяв на себе повну відповідальність за постановку, бо автором п’єси за мотивами твору Ольбрахта був тоді заборонений Мілан Угде. Він переносить сценічну дію в реалії чеського трампінгу. Оцей трампінг, як і чеський андеграунд, є феноменом, що не має аналогів у світі.

Це унікальне явище постало в часи Великої економічної депресії 1930-х років, коли на тлі безгрошів’я чеська молодь бере за моду перевдягатися в американських ковбоїв і їхати в гори. Її вабить свобода, коли ніхто нічого не вимагає. На цих засадах формується своєрідна субкультура. У часи комунізму її прихильників починають переслідувати не лише за любов до американської культури, а й за принципову позапартійність. Такий контекст зачепив ніжні струни в душах молодих чехів, і «Балада про бандита» стала своєрідним хітом ще за часів Чехословаччини, до сьогодні лишаючись популярною. У нас досі молодь співає пісні з цього твору. Не знаю, чи відомо їм, що вся ця історія відбувалася на території сучасної України, бо йдеться майже про сучасний фольклор. Якби вдалося домовитися з театром, я поставив би в Києві саме «Баладу про бандита». Це історія про боротьбу добра і зла, про втручання грубої сили в людські долі. Твір, який можна везти і на Схід України, на Донбас. Для нього підійдуть і шкільні спортзали, і бари, і площі просто неба. Така постановка могла б сприяти об’єднанню наших культур.

---------------------------------------------------------

Бржетіслав Рихлік народився 1958 року в Угерське-Градіште в Чехії. Як актор дебютував у районних театрах Зліна, Угерськ-Градіште, Моста. У 1986–1996-му — актор і режисер у легендарному авангардному «ГаТеарті» з Брна. Зіграв низку головних ролей у постановках творів Арношта Гольдфлама та Сватоплука Вали. У 1997–2000-му — режисер на Чеському телебаченні. З другої половини 1990-х займається переважно документалістикою, автор понад 100 робіт.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В останній день роботи Форуму видавців у Львові Тиждень.ua поговорив з відомим британським юристом-міжнародником Філіпом Сендсом – автором нон-фікшну про Львів, у якому, на додачу до магістральної теми історичної пам’яті й забуття, піднімаються й болючі питання щодо українського минулого часів Другої світової війни.
    22 вересня, Олена Кухар
  • Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
    22 вересня, Денис Казанський
  • Протягом поточного півріччя, з липня до грудня 2017-го, Естонія головує в Раді Європейського Союзу. З міністром закордонних справ країни під час його візиту до Києва Тиждень обговорив позицію Естонії в питанні розташування миротворців у Східній Україні, очікування від наступного саміту Східного партнерства, а також відносини між Україною та Естонією й Україною та ЄС.
    22 вересня, Анна Корбут
  • Є проблемка. Смішна, якщо розглядати її в контексті міста, у якому вже три роки йде війна. Але якщо подивитися на це питання в масштабах невеликої родини, статок якої нижче середнього, проблема виявляється великою та серйозною.
    22 вересня, Вікторія Малишева
  • На запитання, чи змінилося щось у їхньому житті через оголошене перемир’я, мешканці маленького селища Піски, яке входить до складу горлівського Зайцевого, відповідають гіркою посмішкою. І перепитують: про яке саме з колись оголошених ідеться? Бо щодня вони відчувають різні відтінки цього дивного явища, якого насправді немає...
    21 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Через несприйняття Трампом домовленостей Барака Обами з Тегераном світ може стати небезпечнішим
    21 вересня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено