Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 липня, 2016   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Як народжуються нації

На міжнародному кінофестивалі представили два фільми, зняті за участю України
Матеріал друкованого видання
№ 27 (451)
від 7 липня, 2016
Як народжуються нації

Національні трагедії не забуваються ніколи. Чи принаймні допоки їх здатна зберігати історична пам’ять. У людства ще дуже коротка історія, і велика її частина поки що припадає на епохи, коли запам’ятовувати час іще не вміли. Та хоч би скільки було відведено людству, є драми, які пам’ять берегтиме, скільки існуватиме сама. Голокост — одна з найстрашніших трагедій за всю історію планети, стократ підсилена тим, що спричинила її не стихія, не природа, а витончений людський розум. Отой самий, котрий усотував мудрість Біблії, захоплювався генієм Ґете і плакав над Бетговеном. Складна загадка людського мозку, що вмістив у себе рівною мірою есенцію жорстокості й концентрат гуманізму, тривожитиме нащадків іще дуже довго.

Про це і спробував створити кінокартину російський режисер Константін Фам. Його «Брута», знятого спільно з Україною, Ізраїлем, США та Німеччиною, було представлено в конкурсі короткометражних фільмів 38-го Московського міжнародного кінофестивалю в червні.
Кілька років тому цей самий постановник випустив дуже зворушливу короткометражку «Черевички», що зажила неймовірної популярності після того, як її виклали в інтернет. Вона стала початком мистецького проекту «Свідки», присвяченого Голокостові. У кінокартині один-єдиний герой — червоні черевички. Їхнє екранне життя починається на ошатній крамничній вітрині, а закінчується в купі взуття, що залишилося від в’язнів Освенцима. «Брут» — другий фільм циклу. На підході третя частина — «Скрипка», у якій інструмент з’явиться як подарунок єврейському хлопчикові, а завершить свій шлях біля cтіни Плачу.

Читайте також: Алекс ван Вармердам: «Коли пишу сценарій фільму, емоції — останнє, що мене цікавить у цей момент»

Брутом звуть пса, котрий уперше з’являється перед глядачем як смішне товстолапе цуценя. Згідно з релізом «фільм розповідає про Голокост очима німецької вівчарки». Песик Брут — подарунок вродливого кучерявого композитора Лео (Владімір Кошевой) коханій Розанні (Оксана Фандера). Коли ту, нашивши їй на груди жовту шестикутну зірку, відправляють у гетто, собаку доводиться здати новій владі. Він опиняється у високопоставленого нацистського офіцера на ім’я Горст (Філіпп Янковскій) і після дресирування перетворюється на чудовисько, здатне роздерти будь-яку живу істоту на своєму шляху.

Режисер спробував умістити в 30-хвилинну драму все, що думає про кохання, зраду, жорстокість і відплату. Кожен персонаж у нього має свою дидактичну функцію, а тому досить швидко всі герої стають ходячими мораліте. Кучерявий композитор Лео — символ чоловічої слабкості, він не витримує випробування любовним трикутником. Розанна — уособлення жіночності, жертовної любові та віктимності. Офіцер Горст — загадкова суміш пристрасті кохання й жорстокості. Ну а з Брутом і так усе зрозуміло: ім’я говорить за себе.

Сьогодні «ящик» став тим самим умовним нацистом Горстом, а російський глядач — собакою Брутом, готовим кинутися з гавкотом на будь-кого, хто, як йому здалося, зробив зайвий рух

Перший фільм циклу «Свідки» — «Черевички» — було знято в жанрі короткого метафоричного есе. Червоні черевички, предмет суто побутового вжитку, в руках режисера олюднювалися, ставали трагічним персонажем, безмовним уособленням найтяжчої трагедії ХХ століття. Червоний колір додавав скорботи, і це було цінніше, ніж будь-які слова. А в «Бруті» Фам, пообіцявши показати Голокост у сприйманні собаки, чи то миттю про це забув, чи то передумав. Те, що відбувається, очима тварини ми бачимо двічі: уперше камера піднімається разом із цуценям, котре взяла на руки захоплена Розанна, і дивиться акторці в обличчя поглядом малюка Брута. Удруге — з-за ґрат, куди після відправки героїні до гетто поміщають пса і звідкіля він вглядається спочатку в наваксовані чоботи, а потім у самовдоволені очі нового господаря. Чому режисер так швидко забуває про первісний художній принцип циклу, так і залишилося незрозуміло. Але, відмовившись від нього, Фам загубив головну потенційну цінність фільму, звівши всю історію до банального напучування: зло завжди повертається, і якщо ти вчиш когось робити його іншим, то не сподівайся, що потім руки видресируваного учня не зімкнуться на твоїй шиї. Позбавлений образності, нюансів і загадки, «Брут» швидше пасує до спеціальної шкільної програми під назвою «Ні — війні!», аніж до мистецького ілюстрування світової трагедії. Стовідсотково позитивна Розанна, абсолютний лиходій Горст, безмозка юрба, що радіє єврейським погромам, — ні загадки, ні відкриттів.

Утім, одна цінність у фільму все-таки є, щоправда, не має стосунку до нього самого. Та й не відомо, чи здогадуються про неї творці кінокартини. Адже Брут — це не тільки собака й бумеранг, яким повертається зло до того, хто його скоїв, а ще й уособлення натовпу, котрий легко піддається дресируванню. Брут — це російський глядач у всій його красі, що іще вчора спокійно займався своїми справами під бурчання телевізора. Сьогодні «ящик» став тим самим умовним нацистом Горстом, а російський глядач — Брутом, готовим кинутися з гавкотом на будь-кого, хто, як йому здалося, зробив зайвий рух.

Другий фільм, знятий за участю України й показаний на ММКФ, теж присвячений трагедії. Цього разу сучасній і, на перший погляд, більш локальній. Він називається «MH17. Нація в жалобі». Робота кінематографістів Нідерландів та України (режисер Міхіль ван Ерп) розповідає про три голландські сім’ї, що втратили близьких у катастрофі Boeing 17 липня 2014 року о 16:20 у небі над Донецькою областю. Літак виконував рейс Куала-Лумпур-Амстердам і мав на борту 298 осіб, із яких 15 членів екіпажу. Він був збитий із російського «Бука».

Творці кінострічки входять у три домівки, обпалені горем. У першій безутішна пара стареньких намагається примиритися із загибеллю доньки, зятя і п’ятирічної онуки. Друга сім’я — малайців-емігрантів — оплакує сина разом з іще одним літнім подружжям — татом та мамою його дівчини. Дві пари батьків відтепер разом: вони регулярно зустрічаються, ходять до психологів, ллють сльози, розглядають фотографії. Будинок, де мешкали молодята, стоїть пусткою, четверо людей похилого віку ходять туди щотижня й запевняють, що там зберігся запах їхніх дітей. У третій домівці мешкають дві сестри, юні створіння, що вмить подорослішали після катастрофи, яка забрала батьків і брата. Усі три родини дуже різні: за віком, кольором шкіри, соціальним рівнем. Їх об’єднують лише горе та вміння нести його не горблячись.

Нідерландсько-українська стрічка не просто про вміння виживати, коли здається, що смерть і горе тепер назавжди з тобою. Вона про те, що смерть — повноправний член життя, а горе хоч і вірний її супутник, але життя здатне звикнути й до нього. Коли одна з дівчат звично запитує по телефону когось відповідального за пошуки останків на місці трагедії: «Як ви думаєте, цього тижня хоч шматочок тата знайдуть? Така була б радість, а то нічого від нього не залишилося», розумієш, наскільки відносні у світі всі поняття. Те, що вчора здавалося немислимим, неможливим, невимовним, — «шматочок тата», — раптом стає бажаним джерелом майбутніх радощів. Слова розкриваються, наповнюючись безліччю сенсів.

Читайте також: Крістін Бардслі: «Британське кіно пронизане європейською традицією артхаусу»

«MH17. Нація в жалобі» треба обов’язково показувати майбутнім режисерам-документалістам. Це той поодинокий випадок, коли автори неігрової стрічки, входячи в переповнені горем житла, стають психологами, психотерапевтами, сповідниками. Їхній прихід — це не вторгнення цікавих мисливців за сенсаційними інтерв’ю з камерою напереваги, а вкрай делікатна підтримка для тих, хто за два роки так і не виплакав усіх сліз. Камера не тільки не лякає героїв — вона немов місток між ними й авторами, через який біжить співчуття, повертаючись удячністю.
Розмови із сім’ями жертв катастрофи перемежовуються сценами прощання країни із загиблими. В аеропорту натовпи зустрічають літаки з останками. Труни урочисто ставлять у автомобілі, кортежі їдуть дорогами, а на узбіччях схиляють голови усі, хто захотів і зміг вийти, щоб провести незнайомих людей.

У назві кінострічки ключове слово — «нація». Не населення, не народ, не натовп — нація виходить проводжати своїх дітей, оплакує їх із болем, на який здатна лише мати.

А тим часом в Україні, на місці трагедії, три літні жінки садять квіти навколо дерев’яного хреста, ними ж таки й установленого. Він православний, і хрестяться бабусі відповідно: їм не спадає на думку, що православних у тому літаку не було. І потім довго мовчки стоять, плачуть над звіяними життями. Вони теж сумують. Так народжується нація. А десь перед телевізором, по інший бік кордону, не народившись, конає нація інша. Бо для неї будь-яке горе, крім власного, чуже. Так приходять на світ Брути.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
  • Як голосування за недоторканність викрило неформальні зв’язки в Раді, які можуть виявитися міцнішими за будь-яку партійну дисципліну
    21 липня, Денис Казанський
  • Як у німецькій економічній моделі переплелися добре й погане
    20 липня, The Economist
  • Як діалог між ученими та суспільством може порятувати від сучасного невігластва
    20 липня, Олег Фея
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено