Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 травня, 2016   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Зимова сплячка

Системні збої Каннського фестивалю
Матеріал друкованого видання
№ 21 (445)
від 26 травня, 2016
Зимова сплячка

Коли взяти за основу постулат, що зав­­дан­­ня журі великого міжнародного кінофору­­му — роздати призи, розкланятися, про­­вести прес-конференцію і роз’їхатися, то, погодьмося, нинішні каннські судді на чолі з авст­­ралійським режисером Джорджем Міллером свою функцію виконали. Утім, якщо врахувати, що Каннський фестиваль — це не тільки 700 фільмів за 10 днів, не тільки «пальми» під оплески або, навпаки, під «бу-у!», не тільки кінозірки на червоній доріжці в неймовірному вбранні, а й насамперед пошуки та створення нових течій, заохочення за сміливий погляд і відважну думку, особливе чуття на майбутніх законодавців смаків, то доведеться визнати, що Міллер і К° місію таки провалили.

Криза компетентності

«Золота пальма», що дісталася ветеранові соціально орієнтованого кіно 79-річному британцю Кенові Лоучу, якому через два тижні виповниться 80, нарікань ні в кого не викликала. Цей кіномитець, як-то кажуть, поза підозрою. Його фільми з тих, до яких не присікаєшся: вони соціально заточені, їх драматургія не залишає лазівок для невмотивованих вчинків, режисура точна, а кіномова проста й витончена. Хоч би що знімав Лоуч, він завжди зображує протистояння однієї маленької людини та нещадної державної машинерії. Герой нового фільму — пенсіонер Деніел Блейк, негарний лисий чоловічок — програє в боротьбі за свої соціальні права, але почуття власної гідності цього персонажа прихиляє до нього стільки симпатій, що й лисина, й некрасивість роб­ляться непомітними. Власне, це все, що потрібно знати про фільм «Я, Деніел Блейк».

Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика

Отримавши «золото», Лоуч поповнив компанію дворазових володарів «Золотої пальми». До неї входять Емір Кустуриця, Білле Ауґуст, Альф Шеберґ, Сьогей Імамура, Міхаель Ганеке і брати Дарденни. 2006 року Лоуч уже ставав володарем «Пальми» за стрічку «Вітер, що гойдає верес».

Нинішнє каннське журі не просто примудрилося оминути увагою найкращі фільми фестивалю — воно взагалі проігнорувало все, що виходить за межі звичного та пристойного

Хтось може погоджуватися з цим рішенням журі, хтось — ні, але зрозуміло одне: логічні обґрунтування воно має. Що ж стосується решти, то тут саме час піддати сумніву компетентність не тільки суддів, а й тих, хто їх призначав. Є певні речі, котрих великі фестивалі дозволяти собі не повинні. Наприклад, не варто створювати журі більш ніж наполовину з акторів середньої руки. Цього року п’ятьма із дев’ятьох суддів були саме актори, і з них по-справжньому серйозно можна ставитися, мабуть, хіба що до канадця Дональда Сазерленда, який не встиг за майже 60-річну кар’єру підмочити репутацію роботою в сумнівних проектах. Чим заслужили честь опинитися в суддівській команді найпрестижнішого кіноогляду четверо інших (Валерія Ґоліно, Ванесса Параді, Кірстен Данст і Мадс Міккельсен), назавжди залишиться таємницею. Іранська продюсерка Катаюн Шагабі, коли судити з її фільмографії, у виробництві помітних фільмів не брала участі. А два справді сильні режисери — француз Арно Деплешен та оскароносний угорець Ласло Немеш — за цього розкладу навряд чи на щось могли впливати. Ну і Джордж Міллер, який очолив журі, творець «Шаленого Макса» й «Поросяти Бейба», схоже, ще не вийшов зі стану радісного нерозпізнавання навколишніх реалій після успіху з «Оскаром». Ось така вийшла компанія. Напевне, вона ввійде в історію Каннського фестивалю як найменш професійна.

Гаразд, Лоуча проїхали. Але «Золота пальма» не єдина нагорода Лазурового берега. Якщо запідозрити, що Лоучеві зробили презент до його 80-річчя, то для чого отримав подарунок (Гран-прі) наймолодший учасник конкурсу — 27-річний Ксав’є Долан, котрий представив сімейну драму «Це лише кінець світу»? Полонивши знавців дебютом «Я вбив свою маму», сім років тому 20-річний канадець був проголошений вундеркіндом і рішуче розчистив собі місцинку в компанії небожителів. Відтоді він зафільмував іще п’ять повнометражних картин: усі як одна про складні стосунки з мамою, що образила в дитинстві. Кожну з них на «ура!» приймали на найбільших кінофорумах, передусім на Каннському. Що далі Долан знімав про маму, то більше дивувалися шанувальники: чи злізе коли-небудь цей юнак із теми дитячих образ? І хоча навіть зоряний акторський склад — Венсан Кассель, Наталі Бай, Леа Сейду, Маріон Котійяр — не рятує цієї невиразної сімейної драми від розгубленості й змістового сум’яття, віддаймо Доланові належне: його камера напрочуд емоційна й чуттєва, а сам постановник наділений умінням говорити загальновідомі речі своєю оригінальною мовою.

Помітне за бортом

Нинішнє каннське журі не просто примудрилося оминути увагою найкращі фільми фестивалю — воно взагалі проігнорувало все, що виходить за межі звичного та пристойного, все нове, радикальне, сміливе, підозріле, суперечливе. Нікуди правду діти: закралася думка, що ці люди досі вважають «Прибуття потяга…» Люм’єрів новим словом у мистецтві. А що «Патерсон» Джима Джармуша — шедевр із шедеврів, їм пояснити забули. Цей кіномитець вибудовує лірично-філософський роздум буквально з нічого. Герой іде на роботу. Повертається. Гуляє з песиком. Пише вірші. І так щодня, сім діб на тиждень, щó режисер акуратно фіксує титрами: «Понеділок», «Вівторок»… День бабака. А зала плаче й регоче, дивуючись тому, як вічно молодий Джармуш відкриває глядачеві основу буття, котра, на його думку, в поезії… Або жодного призу не дати «Тоні Ердманнові» Марен Аде, першому фільмові ФРН у каннському конкурсі за багато років, знятому з бездоганним смаком, із глибокими розмірковуваннями над головними проблемами сучасного цивілізованого суспільства, де бачимо до того ж видатну роботу двох акторів: Сандри Гюллер і Петера Сімонішека!.. А не помітити абсолютно нового повороту в творчості 77-річного Пола Верговена й гри «аж до загибелі всерйоз» Ізабель Юппер, яка відкрила у фільмі «Вона» несподівані грані свого, здавалося б, усім добре відомого таланту!..

І річ тут зовсім не в смаківщині, як може комусь здатися, а в системному збої критеріїв найбільшого, найпрестижнішого міжнародного кінофестивалю. Можна вибирати між полуничним варенням і вишневим або між бараниною і свининою. Це справа смаку. А намагатися вибрати між вишневим варенням і бараниною — системний збій і демонстрація цілковитого нерозуміння ситуації. Результат останнього наочно продемонструвала «Пальма» за найкращу режисуру, по яку піднялися на сцену один із найліпших режисерів конкурсу — румун Крістіан Мунджіу (фільм «Випускний») та один із найгірших — француз Олів’є Ассаяс (фільм «Персональний закупник»). Аніякісіньких сумнівів, що Ассаяс отримав «гілку» за рознарядкою: на Каннському фестивалі існує квота на французьке кіно, а в журі — сувора, хоч і неофіційна квота на «пальми» французам. Мунджіу нагороджували від душі, Ассаяса — з розрахунку. І в тому, що журі не відстояло одного з головних призів фестивалю — за режисуру, не віддало його справедливо, без принизливого для румуна і для себе «баш на баш», є символічний, яскравий стовідсотковий цинізм, визнання несамостійності суддів та непрофесіоналізму нового директора кінофоруму Тьєррі Фремо, котрий їх призначив.

Читайте також: Пігулка від усесвітнього зла

Така сама плутанина з іншими нагородами. Два призи посередньому іранському фільмові — за сценарій і найкращу чоловічу роль — за наявності реальних шедеврів у конкурсі — це щонайменше нелогічно. Невже іранка в журі виявилась аж таким могутнім сірим кардиналом?!
Сміливість метрів і новачків.

Утім, нинішній Каннський фестиваль запам’я­тається не тільки парадоксально невіглаським суддівством. Канни-2016 піднесли учасникам і гостям воістину королівський подарунок — рідкісний навіть для цього сузір’я талантів калейдоскоп яскравих, розкутих, сміливих і розумних картин. Не всі фільми, звичайно, засвітились у тому калейдоскопі: хтось залишився на узбіччі. Шон Пенн, наприклад, зняв, мабуть, одну з найгірших кінокартин усіх часів і народів — «Останнє обличчя» з Шарліз Терон і Хав’єром Бардемом у головних ролях. Зрозуміло, що цей кінотвір покликали для більшої зірковості на червоній доріжці, але, по-перше, не обов’язково пхати його в конкурс — можна влаштувати урочистий позаконкурсний показ, як це вчинили, наприклад, зі стрічкою виробництва Республіки Чад, котра виявилася, до речі, куди цікавішою за Пеннову. По-друге, все-таки й у Голлівуді часом знімають непогане кіно без Пенна, Бардема чи Терон. Не найостанніша-бо кінодержава ця Америка, щоб витягувати з неї безпорадні ­поробки.

Але якщо забути про Пенна, Ассаяса, француженку Ніколь Ґарсіа (котра успішно змагалася з тими двома за право вважатися режисером найгіршого фільму конкурсу: її «Кам’яна хвороба» після перегляду викликала в залі навіть не «бу-у!», а відвертий регіт) і про безсовісне журі, то панорама світового кіно вималювалася дуже обнадійлива.

З’ясувалося, що порох у порохівницях дорослих метрів не просто зберігся: він у цілковитій боєготовності й навіть вибухонебезпечний. Джармуш, Лоуч, Верговен — приклади того. Хоча дещо засмутив Педро Альмодовар, чия «Джульєтта» виявилася схожою на його раніші картини лише дизайном, а колишнє хуліганство й кураж поступилися місцем мильним пристрастям. Верговен, здається, взагалі помолодшав, рветься в бій, ведучи за собою безстрашну Ізабель Юппер, котра наважилася зіграти героїню садомазохістського трилера, до того ж розкривши при цьому не характерну для неї доти безодню самоіронії та відмінного гумору.

Читайте також: Новий акцент старого «Лева»

Немовби погрожуючи відтіснити старше покоління на узбіччя кінопроцесу, молоде заявляло про себе голосно й безсоромно. До того безсоромно, що багато хто нажахано втікав із зали. Данець Ніколас Віндінґ Рефн, відомий своєю схильністю до радикалізму в царині як сюжету, так і його художнього втілення, полюб­ляє кров і мордобій, хоч і має зовнішність типового «ботаніка». Його конкурсний «Неоновий демон», трилер з елементами канібалізму, некрофілії та лесбійського кохання (так-так, нам теж було лячно!), попри брутальність, підкуповує неймовірною візіонерською фантазією. Рефн із нового покоління режисерів-візіонерів, які не дають нам забути, що кіно — мистецтво все-таки насамперед «для очей». Із того самого розряду пригрітий фільм Долана «Це лише кінець світу», та й 77-річний Пол Верговен, який переживає другу молодість. Таке кіно вдало збалансовує серйозний «великоваговий» дискурс, котрого, як завжди, на міжнародних фестивалях багато. Кореєць Пак Чан Вук, котрий шокував свого часу публіку сценою поїдання героєм живого восьминога у стрічці «Олдбой», цього року привіз на конкурс сміливу, витончену й чуттєву драму «Служниця» про кохання двох молодих жінок у Кореї початку ХХ століття, про їхню боротьбу проти остогидлих чоловіків і цілковиту перемогу. Розкішні інтер’єри тієї доби, фантастичної краси природа, красуні-кореянки, еротика в кожному погляді, у кожному поруху брів… Ну хто сказав, що кінематограф має бути неодмінно серйозним і вихолощеним?!

З амбіційними настроями приїхали до Канн румуни: аж два їхні фільми було цього року в конкурсі. Про один, «Випускний» Крістіана Мунджіу, ми вже згадували, але не менш (якщо не більш) прикметною є і робота засновника «нової хвилі» румунського кіно Крісті Пую «Сьєраневада» — розповідь про всі нараз проблеми постсоціалістичного румунського суспільства, знята в інтер’єрі маленької бухарестської квартири. Через більшість фільмів цієї країни червоною ниткою проходить тема розчарування у змінах, що сталися після повалення режиму Чаушеску, визнан­ня середнім поколінням себе аутсайдерами, котрі не вписались у нове життя. Та й нового життя, як показують тамтешні кінематографісти, у Румунії, власне, немає: ті самі корупція, бідність і безпросвітність…

Якщо румуни ще не можуть перетравити й забути соціалістичне минуле, знову й знову піддаючись рефлексіям, то західноєвропейські метри вже готові пояснювати світові, як потрібно жити. За це, певно, й освистали журналісти фільм Жана-П’єра та Люка Дарденнів «Незнайомка». І це Дарденнів, загальних улюбленців і двічі лауреатів «Золотої пальми»! Як відомо, наші недоліки — продовження наших чеснот, і ці режисери, вже сказавши своїми попередніми фільмами все про необхідність милосердя, почуття провини перед слабкими, чесність із самим собою, пішли по другому колу — взялися піднімати ідею, забуваючи про її мистецьке втілення. Стерильна дидактика не могла припасти до вподоби критикам, і після перегляду в залі преси пролунало дружне «бу-у!». Та й Кен Лоуч, який став згодом тріумфатором Канн-2016, у картині «Я, Деніел Блейк» вийшов на рівень чистого моралізаторства, піддавши критиці саму систему соціального забезпечення, показавши її одним із гвинтиків державної машини, котра протистоїть будь-якій людині й перемелює її, якщо та опиниться на її шляху.

Читайте також: Врятувати дуже рядового Дікапріо

І те, що фільмам, які намагаються відверто виховувати, відбірники наважилися протиставити інші — на розрив шаблону, все-таки трохи примиряє. Журі піде — кіно залишиться.

А от що цього року було абсолютно безпрецедентне, то це заходи безпеки. Канни й раніше відрізнялися від своїх побратимів-конкурентів Берліна та Венеції більшою кількістю сек’юриті й поліції, але нині це нагадувало абсурд. Щоб потрапити до зали, треба було пройти приблизно через десяток охоронців. Спершу сканували акредитації. Потім перевіряли сумку, причому викидали без розмов пластикову пляшку з водою на денці, півкруасана, яблуко й навіть маленьку шоколадку. Все це летіло у величезні сміттєві кошики, і забрати його по закінченні перегляду було вже ніяк. Затим тебе обмацували ручним металошукачем. Відтак іще раз сканували. Опісля кілька разів розглядали бейдж. І все це після виснажливого годинного стояння в черзі — чи під палючим сонцем, чи під дощем: кому що до того? Французів, звичайно, зрозуміти можна: після вибухів, трагедії з Charlie Hebdo вони готові дмухати не те що на холодну воду — на власні тіні. Водночас, мабуть, треба обмежувати акредитації, щоб хоч якось мінімізувати натовпи. Черги стали бичем і головною мукою фестивалю. Наприклад, можна було б акредитувати від видань по одній людині, а не по двоє-троє, як це роблять нині. Французькі ЗМІ акредитують, здається, взагалі без обмежень, при цьому медіа й охочих від них потрапити на кінофорум стає більше, хоча місць у залах, на жаль, зостається стільки само. На фільми режисерів екстра-класу, як-от Джармуш або Верговен, треба приходити найпізніше за 50 хв, щоб опинитися в черзі, 40 хв у ній постояти, а потім знайти в залі непогане місце. Журналісти почали збиватися в маленькі компанії, у яких щодня призначають відповідального. Той займає чергу, а решта потім підтягується. Щоправда, тут це вважають непристойним, тож таке чергування, швидше за все, невдовзі відійде в минуле.

Каннський фестиваль, до якого прикута увага не тільки кіноманів з усього світу, а й просто співчутливців десятої музи, завжди був місцем маршів і демаршів. Де тебе найкраще видно й чути? Авжеж-бо, на червоних сходах! Там можна протестувати проти відставки свого президента, як це зробили бразильські кінематографісти — знімальна група конкурсного фільму «Водолій»: вони вишикувалися перед прем’єрою із плакатами «У Бразилії стався державний переворот!». Тут можна кинути виклик сексизмові, як це зробила Джулія Робертс, що стала на червону доріжку у вечірній сукні й босоніж. Таким чином вона нагадала про торішній скандал, коли охорона не пустила туди ж таки жінку в туфлях без підборів. Було б цікаво, якби вони затримали й Робертс, одначе хто наважиться? Так актриса тицьнула організаторів носом у їхні-таки подвійні стандарти.

Преса вже вибухнула прокльонами на адресу Джорджа Міллера та його команди. І хоча все те скоро забудеться, воно обов’язково має стати уроком для керівництва фестивалю. Останнім часом у каннське журі не беруть критиків, хоча саме їхня оцінка зазвичай є найбільш професійною та об’єктивною. Не тому, що вони розумніші, а тому, що оцінювати фільми — їхній фах, ці люди надивлені краще за всіх акторів і режисерів разом узятих, орієнтуються в кінопроцесі, їм, зрештою, не властиві професійні ревнощі й заздрість. Один критик поміж суддів повинен бути неодмінно.
Наступний фестиваль ювілейний, 70-й. Канни вже не перший рік псують собі карму дивним вибором фільмів для «Золотої пальми»: торік її дали посередній стрічці «Діпан» Жака Одіара, позаторік — нудній і псевдоінтелектуальній «Зимовій сплячці» Нурі Більґе Джейлана. Нині відірвалися по повній, як справжнісінькі тролі. Тобто тенденція до непомічання нового в Каннах уже окреслилася.

Звичайно, хочеться думати, що фестиваль на Лазуровому березі вічний, як і сам кінематограф. Утім, коли системні збої не лікувати, вони призводять до летального наслідку. Або до тривалої зимової сплячки, котра для великого кінофоруму навряд чи краща за смерть.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено