Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 березня, 2016   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Про феномен полону

Як у різні епохи ставилися до вояків, що потрапили у ворожу неволю
Про феномен полону

Війни — це поки що неминучі сумні явища в житті людства. Хоча мрійники-миролюби не переводяться. Філософ Іммануїл Кант навіть підготував проект «вічного миру», однак усе те залишається добрим побажанням, а війна — реальністю… І в ній є не тільки вбиті та поранені, а й полонені — обов’язковий «продукт» будь-яких бойових дій. Полон існує стільки, скільки збройні конфлікти, а отже, відколи взагалі відомий біологічний вид Homo sapiens.

У стародавньому світі представники варварських племен намагалися ні в якому разі не здаватись, адже бранців фізично нищили, відрубували кінцівки, виколювали очі тощо. Де існував звичай канібалізму, там першими кандидатами на «м’ясні страви» були якраз полонені.

Однак згодом деспоти й воєначальники, керуючись тверезим розумом, дійшли висновку, що використати фізичну силу невільника вигідніше, ніж його вбити. Першими рабами були чужинці, захоплені в бою. Ніхто в античному світі здачу в полон не заохочував, її вважали ганьбою. Але римляни (майже еталонний народ-воїн, скептичний, раціональний і прагматичний) усвідомлювали, що це об’єктивна реальність війни. Тому в Римі й казали легіонерам: «Одного супротивника перемагай, на двох нападай, від трьох захищайся, а якщо їх чотири — здавайся». Таким чином, вимушений полон не сприймали як ганьбу.

У Середньовіччі існував інститут почесного полону для аристократів (на «бидло», простих воїнів це не поширювалось, вони жодних гарантій не мали). Поневоленого лицаря трактували як особистого гостя того, хто його полонив. Останньою війною «лицарського типу» була Кримська в XIX столітті, де офіцери, генерали й адмірали Британії, Франції, італійських королівств та Російської імперії намагались дотримуватися формальних ритуалів.

Читайте  також: Велике переслідування. Українці в російському полоні

Проте у ХХ столітті, в добу масових армій та світових війн, з’являється ідеал перемоги за будь-яку ціну, без лицарських «збочень». Однак загалом ставлення до своїх військових, що потрапили в полон, залишається в період Першої світової війни позитивним, бо тоді для Австро-Угорщини, Франції, Німеччини, Туреччини, Британії, Росії йшлося про сотні тисяч, навіть мільйони співвітчизників. Полонених ніхто вдома не вважав зрадниками.

Приміром, у громадській думці росіян бранці належали до категорії «страдальцев», що викликали співчуття й аж ніяк не зневагу. Практично всі учасники Першої світової до полонених ворогів ставилися пристойно, а якщо бувало погано із забезпеченням харчами та ліками, то й цивільне населення, наприклад Німеччини та Австро-Угорщини, перебувало не в набагато кращому становищі. Себто всі, і свої, і чужі, більш-менш однаково потерпали від блокади Антанти. До речі, німці під чесне слово відпускали полонених російських офіцерів гуляти вулицями своїх міст без конвою. За весь час обдурив і втік, зламавши те слово, лише один. То був Міхаіл Тухачєвскій, майбутній червоний маршал. До речі, дворянин…

А втім, мало яка держава під час війни дбатиме про чужих полонених більше, ніж про свою армію і народ.

Хоча полон завжди важкий, люди з не дуже міцним здоров’ям його часто не витримують, і це не можна вважати злочином країни-супротивниці. А ще клімат, хвороби, незвичні умови життя, психологічний стрес і т. ін.

До початку ХХ століття в Європі не були зафіксовані масові спроби залучення військовополонених до збройних формувань ворожих їм держав. Це вважалося негідним, «неспортивною поведінкою». Але новітня доба й тут внесла свої корективи. Можна згадати як приклад формування на території Росії Чехословацького корпусу з полонених чехів, словаків та закарпатських українців, раніше військовослужбовців цісарської армії, що мав воювати проти Відня й Берліна на боці Антанти. Пробували створювати підрозділи й з поляків — колишніх підданців Німеччини, щоб використати їх саме проти неї. Хоча міжнародне право не заохочує, м’яко кажучи, такі ініціативи стосовно військовополонених та жителів окупованих територій.

У більшовицькій Росії в 1917–1920 роках запрацювала ціла індустрія мілітарного використання іноземних полонених. Їх записували в усілякі «інтернаціональні» бригади, полки, батальйони тощо.

Після Жовтневого перевороту 1917-го, коли стара російська армія розвалилась, а нову ще не організували, саме ці 300 тис. (за оцінками істориків) захоплених у полон німців, австрійців, угорців, сербів, турків, а також китайців-добровольців урятували більшовицький режим. Ті люди не мали ані зв’язків, ані взаєморозуміння з місцевим населенням, були для нього чужинцями, котрі часто-густо не знали мови й звичаїв корінних жителів, не почували до них жодної симпатії. Вони легко надавалися для використання в екзекуціях, каральних походах, терористичних акціях, під час яких підрозділи, набрані зі співвітчизників та земляків, могли б здригнутися, бо, як стверджує українське прислів’я, «свій як не заплаче, то бодай скривиться». Учорашніх бранців зробили «преторіанською гвардією» червоного Кремля. Власне кажучи, в країні, де панували кривавий хаос, голод, війна всіх проти всіх, іноземці, відірвані від своєї землі, великого вибору не мали. Вони цілком залежали від господарів конкретної частини Росії, де на той момент перебували. Їхня жорстокість і сліпе підпорядкування більшовицькій владі — то вже похідна від життєвих обставин і об’єктивних умов.

Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

Ставлення до здачі в полон принципово змінилося в тоталітарних державах комуністичної Росії, почасти фашистської Італії та нацистської Німеччини, хоча в останніх двох переважали загальноєвропейські ліберальні тенденції. У цьому сенсі кремлівський режим справді чітко відрізнявся навіть від споріднених тоталітарних, адже Рим та Берлін не пережили тотальної війни правлячих угруповань проти власних народів. Більшовицькі очільники були найбільш непримиренні щодо здачі в полон. Це вважалося зрадою, за яку мав відповідати не лише сам полонений, а й члени його сім’ї (під час війни їх позбавляли продовольчих карток, що означало в більшості випадків мало не гарантовану голодну смерть). Маршал Жуков у своїх наказах обіцяв смертну кару не тільки військовополоненим, а й родичам.

Це в обставинах 1941–1945 років пояснюється й тим, що в СРСР було надто багато людей, котрі, не маючи жодних симпатій до Сталіна та його режиму, вважали за краще здатися німцям.

Радянський Союз не підписував міжнародних конвенцій про поводження з військовополоненими, бо його лідери боялися масової втечі своїх рабів у полон, якби умови там були бодай стерпні. Адже ватажки ВКП(б) самі брали участь у розвалі багатомільйонної царської армії часів Першої світової війни й добре знали, як це буває. Отже, вони були стратегічно зацікавлені в максимальній жорстокості ворожої неволі для своїх військових: щоб не було стимулів туди потрапляти. Більшовицькі бонзи не мали ілюзій стосовно «великої любові» радянського народу до «рідної партії та радянського уряду»…

Тому дуже популярною в червоному агітпропі була міфологема «останнього патрона» — самогубства як альтернативи здачі. Військовослужбовці союзників почувалися в німецькому полоні куди краще, ніж червоноармійці. Вони (британці, американці, французи та ін.) через «Червоний Хрест» листувалися з родичами, отримували ліки й продовольчі посилки. Берлін просто не розраховував на таку величезну кількість радянських військовополонених (їх було стільки само, як усіх солдатів та офіцерів Вермахту на Східному фронті!) — понад 4 млн…

Із цих людей 1 млн служив під прапорами фюрера. Хоча, якби не расові манії останнього, гітлерівці могли б завербувати втричі більше. Принаймні крім РОА генерала Андрєя Власова у кожній дивізії Вермахту 15% військових становили колишні радянські громадяни, так звані Hi-Vi — «добровільні помічники».

Читайте також: Як я був «робокопом» у полоні в «ДНР»

Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року стверджують: «…узяті в полон учасники бойових дій мають право на збереження життя, повагу до їхньої гідності, особистих прав і переконань».

Але 8 червня 1977-го з’явилися Додаткові протоколи до Женевських конвенцій. Там сказано, що шпигунів та найманців право на збереження життя не стосується, бо вони не вважаються військовополоненими. Із ними конвенції рекомендують поводитися виходячи зі звичаїв і традицій війни, а шпигунів у воєнний час навіть не розстрілювали, а вішали без суду та слідства. Отже, всіх «ввічливих зелених чоловічків» можна відповідно до міжнародного права страчувати без судової процедури. І це буде абсолютно законно. Навіть головний військовий прокурор України Анатолій Матіос, який страшенно вболіває за долю сепаратистів та колаборантів, не присікається. Бо все справедливо й легітимно…


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено