Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 березня, 2016   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

«Вірші її відбивали модну тогочасну тему. Не то що еротизм, а просто таки сексуалізм…» — писала в мемуарах цнотлива в усіх сенсах цього слова Докія Гуменна, головна «синя панчоха» шалених двадцятих. Із притаманною їй класовою ненавистю і суто людською заздрістю Гуменна особливо ненавиділа Забілу, «красуню і тайноаристократку», чиї фото раз по раз прикрашали обкладинку журналу «Плуг».
Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

Якось Забіла приїхала з Харкова і після влаштованої на її честь вечірки ночувала не у дівчат-плужанок, а у… Антона Шмигельського. Гуменна ж не знала нікого, нікого такого, хто «міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість…»

Проте коли йшлося не те, що про еротичні мотиви, а про загрозливий сексуалізм у тогочасній поезії, невмолима Гуменна лагіднішала чи то суворішала, бо визнавала, що не одна красуня Забіла мала такі нездорові ухили: «Це була тоді така мода, крім неї, відзначались ще й Раїса Троянкер і Людмила Піонтек, дружина І. Кулика».

Що ж такого сексуального було у віршах цих трьох поетес?

troyanker

Циркачка

Раїса Троянкер народилася в сім’ї сторожа уманської синагоги. П’ятнадцятирічною втекла з дому з приборкувачем тигрів Леонідом Джордані, виступала з ним у цирку у смертельному номері — щовечора клала голову в пащу тигрові.

Ласа до еротичних пригод юна дівчина не могла втриматися від спокус. Її наступний роман з уманським журналістом і письменником Онопрієм Турганом обернувся шлюбом, народилася дочка Оленка. Року 1925-го Турган із молодою дружиною перебрався до Харкова. Троянкер уже тоді сама писала вірші, і наступного року вийшла її перша збірка «Повінь».

Юрій Смолич про дебют уманчанки в столиці згадував інакше: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підціпивши десь в Умані під час гастролів цирку, у якому вона працювала (було їй тоді п’ятнадцять-шістнадцятий) з приборкувачем тигрів, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам вище коліна, майже в паху — її добренько лапнув тигр під час спектаклю. Ну й усі тепер (це було, як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки».

Шрам у паху від кігтів тигра у Троянкер справді був, вона його описала у віршах. І про те, що її «лікують по Фрейду», теж звірялася в листах до Івана Дніпровського. Тому Смолич нічого не перебільшував: «Як відомо було поміж письменників старшого покоління, була надто розпутна і, за свідченням лікарів, хворіла на німфоманію: одне слово, мало хто з тогочасних письменників з нею не переспав. Вірші вона писала тільки еротичні, і непогані, треба сказати, під впливом Анни Ахматової та інших з тієї плеяди».

Як еротичну, ба навіть непристойну, сприймали поезію Троянкер і пересічні читачі. Григорій Костюк згадував парубоцькі вечірки, у яких він замолоду брав участь: «Цікаво відзначити, що пильні, громадсько-відповідальні й ініціативні на праці політехніки, математики, історики, педагоги тут перетворювались на дотепних, безжурних гульвіс, розповідачів дразливих анекдот, декламаторів “сальних” віршів “Гавриліади” Пушкіна, або ще більше — нашої Раїси Троянкер, а дещо й “захалявного” Сосюри».

Що вже казати про прищавих підлітків, як зовсім юний Лев Копелєв з друзями: «Зато всех нас, вчерашних школьников, бесспорно занимала поэтесса “Авангарда” Раиса Т. Маленькая, тоненькая, очень густо накрашенная, она читала стихи, в которых рассказывала, как впервые отдавалась».

Раїса Троянкер
* * *

Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі — мука.
Червоні плями в лентах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
і кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать…
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска…

Ти так молив — сьогодні стань моєю…
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне,
його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —
соромлюсь при тобі панчоху підвязать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…

Леонід Чернов, Павло Іванов, Олександр Копиленко, Константін Фєдін, Раїса Троянкер, Олесь Досвітній, Юрій Лібєдінскій, невідомий. Одеса, 1929

Леонід Чернов, Павло Іванов, Олександр Копиленко, Константін Фєдін, Раїса Троянкер, Олесь Досвітній, Юрій Лібєдінскій, невідомий. Одеса, 1929

Раїса Троянкер
НІЧНА РОЗМОВА

Почекай, Мефістофель,
                    почекай, Мефістофель,
Може бути, прийду уночі і продам
Свої кров’ю написані останнії строфи,
Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
          Почекай, Мефістофель,
                    в тебе хиже обличчя,
А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.
Я прийду уночі і постукаю тричі
І продам свою мудрість,
                    і продам свій талан.
Може рано прощатись?
О, ще рано прощатись!
Я прийду, Мефістофель,
Стерши муку з лиця.
Помінять свої скарби
На химернеє щастя,
На усмішку дитини,
На обійми самця.
          Я страшенно стомилась.
          Я страшенно стомилась.
          Подивись на провалля
          Біля смутку очей
          Хочу чути банальне.
                   Я люблю тебе мила,
         Хочу буть не самотня
         В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель,
                    в тебе хитра усмішка,
Твої очі зелені загадково мигтять.
Почекай, Мефістофель,
Тобі гірко і смішно,
Бо ти знаєш про щастя
І химери життя.
Почекай, Мефістофель,
          Я не Гретхен білява.
          Я рвучка і нервова,
          Я жінка — поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово,
Знаю спрагу надхнення,
Творчих запалів лет.
          Легко бути коханкою,
          Навіть матір’ю й жінкою.
          Але як ув’язати це з призванням творця?
         Ой, летять похоронно
                    Срібнодзвонні сніжинки.
Я прийду, Мефістофель,
                     Стерши муку з лиця.

Дворянка
zabila

От хто замолоду «косив» під Анну Ахматову (Гумільов цих юних послідовниць називав «подахматовками»), так це Наталя Забіла. Російськомовна дворянська родина, відповідне виховання і крах усіх сподівань після 1917 року. Відгомоном аристократичної юності стануть згодом переклади з «проклятого» Бодлера. А на початку 20-х Наташа довго не могла знайти місця у сірій люботинській дійсності під Харковом і цілі зошити списувала віршами на смерть Блока, з епіграфами з Бальмонта й Ігоря Сєвєряніна, сповненими любовної ахматовської млості.

Наталия Забелло
ТРОИЦЫН ДЕНЬ

В Троицын день я хочу поцелуя,
В радостный Троицын день.
В Троицын день так доверчиво жду я
Ночи лиловую тень

Троицын день — это праздник лучистый,
Праздник зеленых берез,
Праздник цветов ароматно-душистых,
Праздник безоблачных грез…

Милый, приди под немые березы —
Я прибегу по росе…
Я принесу тебе пышные розы,
Алые розы тебе…

Алые розы — любовь неземная,
Радостней лилий твоих.
В Троицын день ты поймешь, ты узнаешь
Счастье мгновений немых…

В Троицын день мы уйдем в голубую
Ночи манящую тень…
В Троицын день я хочу поцелуя,
В радостный Троицын день!

Обкладинка зошита з віршами Забіли

Обкладинка зошита з віршами Забіли

Хтозна чи мали конкретного адресата вірші-страждання через нерозділене кохання до одруженого чоловіка. У житті Забіла виявилася набагато активнішою й енергійнішою і жінкою, і коханкою. Крім двох офіційних шлюбів із Савою Божком та Антоном Шмигельським у 20-х роках, у неї було безліч кавалерів, шанувальників і коханців. Невтомний розвідник інтимних глибин Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».

Смолич і Забіла спілкувалися відверто і знали про незчисленні романи один одного. Та в одному — ціна дівочої цноти — вони так і не зійшлися: «Наталка засміялась і махнула рукою: — Повірте, Юро, про це думають тільки мужчини, жінки ніколи не сушать собі голову над цим. Єрунда! Віддати свою незайманість, кохаючи, — радість. Для жінки, що кохає, тут немає ніяких проблем. Це ви вигадуєте проблеми. — Я не погодився з Наталкою, не згодний і досі».

Наталя Забіла
* * *
Чорним оком дивиться печера
В лісову ліанову межу.
Я — струнка, вигиниста пантера
Свій барліг невсипно стережу.

Виходжу зарошаним камінням,
Жовтозоро ріжу синю ніч,
І леліє місячне проміння
Оксамитним блиском на мені.

Вигинаю чорнії рамена —
Під ногами шурхом камінці…
А весною билися за мене
Молоді розпалені самці.

Диких джунглів пахощі отруйні,
Чорні спини, пазурі і кров…
Розшайнулось пристрасно і буйно
Весняне змагання за любов.

Є закон — єдиний, невідхильний,
А життя — безжалісно ясне:
має право жити тільки сильний, —
Тільки сильний може взять мене.

Жовтий зір мій синій присмерк ріже.
Кожний добре знає власний шлях:
Боротьба за волю і за їжу,
Боротьба самиці за малят.

Не вступити ворогу в печеру,
Не пройти заказану межу, —
Я — струнка, вигиниста пантера
Свій барліг невсипно стережу.

07_Zabila_group

Наталя Забіла
ОДИН ВЕЧІР

В синім місті гомони поснули,
Цілувалась з присмерком земля…
Ти мені на розі темних вулиць
Кинув гостро: — Діти або я!..

Мовчазних будинків сонні лиця,
                   Десь у сині — мрії дальніх сел…
Любий мій ! Я перш за все — самиця,
І для мене діти — перш за все.

Прорізали промені трамваїв
Ліхтарів сріблястії мости…
Ти пішов… А я уже не знаю —
Може, перш за все на світі… ти ?

Комуністка
pion

Ім’я дружини літературного і партійного вождя Івана Кулика зрадлива пам’ять підказала Гуменній неправильно. Воно й не дивно, бо Люціана Карлівна Піонтек — дочка багатого німця з Лубен. Дебютувала вона ще 1917 року як російськомовна поетка у збірнику лубенських гімназистів «Кружок поэтов». Потім вийшла заміж теж за сина заможного селянина, боротьбиста Михайла Віленберга. Обоє навчалися в Харкові — Люціана в інституті народної освіти, Михайло — в сільськогосподарському інституті й одночасно був комісаром цього вишу. Однак подружжя не втрималося — Ліля розлучилася з Віленбергом і взяла шлюб з більшовиком, уманським євреєм Іваном Куликом. Може, тоді вона і вступила до ВКП(б). Майже одразу після шлюбу пара виїхала за кордон — Кулика на чотири роки відрядили заступником генерального консула СРСР у Канаду для зв’язків з тамтешніми українцями.

Повернувшись у радянську столицю, Люціана видала дві книжки поспіль: збірку віршів «Тихим дисонансом» і збірку оповідань «Балаклава» (1929). Багато перекладала з англійської, але саме тому її літературну кар’єру переслідували скандали. Спершу молодий і нарваний комсомольський письменник Олесь Донченко — як на зло обізнаний лубенець — настрочив статтю «Неприємним дисонансом», у якій виказав плагіат, мовляв, Піонтек тупо переклала три вірші з російськомовного «Кружка поэтов». Ліля, виправдовуючись, обмовилася, що один із віршів написано під впливом Макса Волошина (а надворі стояв 1929 рік!). І взагалі, якби вона хотіла красти чужі вірші, то могла б вільно це робити з англомовною і німецькомовною поезією…

Юрій Смолич стверджував у спогадах, що й тут Піонтек попалилася: Йогансен спіймав її на тому, що вона переклади з американської й англійської поезії видавала за власні вірші.

10_Piontek_group

Люціана Піонтек
БЕЗСОННЯ

Коли вітер із моря, а сон притис Балаклаву,
Я не сплю, лежачи в темному.
Думаю: кохав Асю і Клаву,
А я — навіть не для нової поеми.

З темного кутка примарою
Плазує вбивство Стамболійського.
Знаю: буде й в Болгарії
Перемога. Вже близько.

На столі ще твої лілеї:
Хтось казав: вони — символ мене;
А я знаю: так, як до неї,
Ти до мене не спалахнеш.

І знову пленум Комінтерну,
А я ще й досі не в партії…
Але я пройшла головне inferno,
І ти можеш мене кохати.

Ні,
          не сон,
                    не сон ці
ласки, гарячі, як сонце!
Вони ж
          так недавно
                    були.

Крим
Балаклава
1923 р.

Люціана Піонтек
ЛОНДОН
9 січня 1924 р.

На мості сфінкси Темзу стережуть
І врізались застиглими очима
В важку, туманну, чорну муть,
Що каменем звисла понад ними.

І мариться їм все: в Британському музеї
Сумує, як вони, гігантський Озіріс
За небом сонячної Африки своєї,
За Нілом розливним, що лотосом заріс.

На Piccadilly світло ллють каскадами реклами,
Авто, трамваїв, кебів біга комашня,
І царство business city тут незламно
Упевнено керує день за днями.

Тут все тверде. І тільки окарино
(Сліпця безногого) загрозою тремтить
Й примушує упевнені вітрини
Легенько збліднути на мить.

Джерело: Літакцент


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
киев бухгалтер по налоговому учету, Смотрите тут, сайт http://www.ukr.net/, погода на 10 дней
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено