Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 лютого, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Володимир Тихий: «Реальність кусається, і бачити її мало хто хоче»

Співзасновник творчого об’єднання «Вавилон’13», режисер Володимир Тихий розповів Тижню про неголлівудський формат кіно як один із засобів змінити суспільне мислення, про потребу віднаходження адекватної подіям і настроям сьогодення форми героїзації та новий документальний фільм «Бранці», який наприкінці лютого виходить на кіноекрани українських міст.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (432)
від 25 лютого
Володимир Тихий: «Реальність кусається, і бачити її мало хто хоче»

Жанр вашої нової повнометражки «Бранці» сформульовано як «документальний детектив». У її основі справді історія з розслідуванням?

— Починаючи роботу над «Бранцями», я мав дуже багато різних спікерів і потенційних героїв. Усвідомлення, що про це треба знімати, з’явилось у момент, коли під Києвом у Кончі-Заспі в радянського штибу пансіонаті зібрали родичів Небесної сотні. Тоді близько 100 осіб. Плюс півдесятка адвокатів. Був там такий Макс Попов, медик із «Червоного Хреста», який брав участь у революційних подіях. Він дуже давно займається історичною реконструкцією. Його побачив на фото батько Устима Голоднюка Володимир. Він звернувся до Макса, шукаючи свідків смертельного поранення сина. Попов спершу допоміг йому знайти цих людей, відтак почав розбиратися, хто й де був на Інститутській і що з ким трапилося. На тій зустрічі він демонстрував родичам загиблих детальне відео, де чітко помітно, хто де. Серед тих, хто наступав із Майдану вулицею вгору, був хлопець, який більш ніж годину сидів, сховавшись. І хоч він перебував в епіцентрі подій, через тодішній свій шоковий стан нічого нині не пригадує. Це трагедія, бо ж він бачив усе.

Коли Макс Попов те розказував і показував, я зрозумів, що тут якраз починається цікава історія. Зачепився за цю ідею. Спочатку думав розповідати у стрічці про те, як він проводить розслідування, шукає ту чи ту людину. Тоді ж таки я познайомився з родичами Небесної сотні, які рухали процес розслідування розстрілу на Інститутській уперед, зокрема Володимиром Голоднюком і Володимиром Бондарчуком, сином Сергія Бондарчука, що помер від поранення у швидкій дорогою до шпиталю. У розмові пролунало, що вони мають зустрітися з медиком Олександром Клочком — одним із перших свідків, якого знайшли. Він виносив поранених і вбитих з Інститутської. Оця-от зустріч стала ключовою. Я вже тоді був занурений у пошуки свідків подій на Інститутській і, розговорившись із Олександром, запитав, кого він хотів би відшукати. Той розповів, що найяскравіше з тодішніх вражень було від моменту, коли забіг до Жовтневого палацу й раптом усвідомив, що просто перед ним такий самий, чорний і стомлений молодик, але із протилежного табору. Йому стало цікаво, а що ж сталося з тим вевешником, захотілося побачити його зараз, розпитати, як йому ведеться й чи покарали його за те, що віддав кийок і щит мітингувальникам.

Читайте також: Знімаймося, бо вже треба

Ця історія зацікавила мене тим, що Олександр узяв на себе відповідальність за людину, яка йому трапилась і яку він зупинив на кілька хвилин, а потім відпустив. Мені пощастило знайти героя, котрий шукав би учасників подій кінця лютого 2014 року не просто заради помсти чи справедливості, а заради контрагресивної мети. Це своєрідний символ і позитивна характеристика того, що, маю надію, нині відбувається, — усвідомлення відповідальності не лише за себе, а й за суспільство, усі його елементи.

Я спілкувався з військовими психологами, адвокатами, правозахисниками, представниками влади й силових органів. Принциповим є те, що події Майдану досі трактують як перевищення службових повноважень. Насправді ситуація була принципово інша, тому суди щодо Небесної сотні перетворилися на своєрідний фарс. Головне не те, щоб якийсь беркутівець сів до тюрми й ми зловтішалися, мовляв, катюзі по заслузі, а те, щоб суспільство осмислило події із принципово інших позицій. Питання потрібно розглядати не в кримінальній площині, а передусім у площині того, що була війна. І, по суті, вона триває.

Будь-яка війна виливається в дискурс пропаганди обох сторін, за яким губляться і штучно маргіналізуються важливі для кожного члена суспільства проблеми. Як цьому протистоїть документальне кіно?

— Система координат, якою послуговувалася в інформаційному полі потужна машина адміністративної влади й підконтрольних їй медіа, зокрема телебачення, зламалася під час Революції гідності. То був своєрідний соцреалізм, який тягнув за собою підхід мислення в категоріях пропаганди і спрощення — по суті, брехні. Натомість Майдан представив нову форму існування ідеї свободи, прав людини, що були принципово іншими як візуально, так і у формах спілкування зі спільнотою.

Нині Росія, маючи гігантські фінансові та людські ресурси, використовує тупі, примітивні форми радянської пропаганди. Ми відповідаємо за тією самою схемою, і не дивно, що програємо. Офіційна форма (коли, не бачачи реалій, показуємо те, що вважаємо за потрібне) є застарілою і принципово нищівною для системи, яка її експлуатує. Ситуація насправді погана. Кілька тижнів тому я повернувся зі Сходу України. Побував під Кримським Луганської області, де стоять бойові підрозділи. Усе це люди, які прийшли туди з усвідомленням своєї місії — воювати. Уже котрий місяць вони фактично в стані охорони кордонів «ЛНР», і це деморалізує. Повернуся до теми беркутівців, які розстрілювали людей на Майдані. Поїхавши на Донбас, я зрозумів, що це таке, коли перевірені, психічно витривалі чоловіки сидять два місяці у стінах ВРУ, де тим часом влада розігрує план, що робити, коли мітингувальники прорвуться і штурмуватимуть парламент, у яких випадках відкривати вогонь. За той час вони встигли перегоріти, деморалізуватись, і, коли виникла неочікувана ситуація, коли їх кинули робити коридор для виводу вевешників із Жовтневого палацу, стався вибух: беркутівці, будучи не в цілковитій притомності, почали вбивати, бо загубили межі самоконтролю. Здається, на Сході коїться щось подібне: ті, хто там є, готуються до одного, а відбувається зовсім інакше.

Читайте також: Катрін Дюссар: «Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно»

І якщо нині трапиться щось екстремальне, вони можуть вистрелити зовсім по-іншому. Це видно в коротенькій документалці творчого об’єднання «Вавилон’13» «Мінськ-2», яка вийшла півтора тижня тому: наші бійці на передовій обурені лицемірством навколо мінських угод, не хочуть амністії бойовикам і не довіряють місії ОБСЄ. Відразу почалися закиди від командування батальйону «Донбас», мовляв, ми показуємо людей, які не є обличчям їхнього підрозділу, грубо лаються тощо. Але якщо на передовій усе добре, чого так болісно реагують на наше відео командири?

Чи потрібен для осмислення подій Революції гідності й нинішньої війни з Росією новий, нерадянський за своєю суттю тип героїзації та меморіалізації? Документалістика має якісь засоби, щоб залишити кожному індивідуальне обличчя?

— Нині нам хочуть накинути певну сукупність образів, абсолютно комфортну для старої системи. Момент відповідальності, розплати за скоєне, як їм видається, не виникатиме. Це конвульсії тієї системи, у якій був створений своєрідний культ предків, оте горезвісне «діди воювали, а ми продовжимо цю славу». Чим відрізняються українські та російські герої, сконструйовані на таких засадах? Нічим. Такі образи вже не діють, не відповідають актуальним суспільним і культурним процесам. Це рудимент, за який учепилася наша владна система, мовляв, 40 років тому працювало, то й нині мусить. Звідси ж таки практика жертовності де треба й не треба, яку активно педалюють, отой наратив про українців, що загинули, але не здавалися. Ми у «Вавилоні’13» досить довго робимо проект, присвячений ветеранам нинішньої війни, які втратили кінцівки й виступають у ролі асистентів-акторів під час складання спецпризначенцями іспитів із тактичної медицини. Ті ж бо думають, що йдуть на екзамен, де будуть манекени, а опиняються в ситуації, близькій до бойової: дим і холості постріли навколо, а перед тобою лежить людина, яка справді не має руки чи ноги. І оцей неманекен сіпається, лається, а йому потрібно надати медичну допомогу, як навчили. Тож доводиться зібратися, подолати шок і діяти.

Для людей, які пройшли війну, втративши частину тіла, все це виконує своєрідну реабілітаційну функцію. Вони розуміють, що потрібні, й звільняються від стресу. Уперше, коли розігрують таку сцену, ампутант поринає абсолютно в той стан, у якому перебував, коли дістав травму, але це дає психологічну розрядку, нарешті він може виспатися.

Із тими, хто зазнав ампутації, ми багато говорили про моменти повернення до звичайного життя після фронту. «Знаєте, з нами простіше, — казали вони. — По нас видно, що ми втратили частини тіла й потребуємо певного розуміння свого стану». Із передової повертаються хлопці, які не мають видимих травм, але всередині них сидить щось, що не дає жити, штовхає до алкоголізму й самогубства. Багатьом невтямки, чому з ними це трапилося. У нас попереду багато такого, чого суспільство ще не готове осягнути. Постдонбаський синдром буде болючим випробуванням для нього.

Людей, які втратили кінцівки на фронті й про яких ми заговорили, значно менше, ніж тих, хто губить їх у мирному житті й кого не помічаємо. Війна змушує всіх нас задуматися, хто ми, чому ми такі, як живемо й ставимось одне до одного тощо. Нині триває переосмислення низки неприємних, болючих, травматичних питань. Це важливий момент, який, сподіваюся, матиме позитивне значення в перспективі, бо ми перестанемо боятися табуйованих речей і тем, досі завуальованих і непроговорених.

Як ви ставитеся до телебачення в сучасних його формах і виявах? Поряд із рейтинговими шоу залишається місце для документального кіно?

— Телебачення втратило свою соціальну функцію, бо максимально закривалося від реальності, намагаючись маніпулювати політичною думкою аудиторії задля грошей. Воно стало функцією, шпалерами. Люди ховаються самі від себе за допомогою телевізії, котра своєю дією нагадує наркотики. Телевізор і в нас, і в нашого агресивного сусіда дивляться мільйони. А те, що він показує, не є ані мистецтвом, ані інтелектуальною історією.

Читайте також: Геній українського кіно

Але ж реальність кусається, і бачити її мало хто хоче. Це те, з чим ми стикалися, роблячи проекти «Україно, Goodbye!», «Мудаки. Арабески». Чимало глядачів обурювалися, мовляв, навіщо ви мені все це показуєте? Я все й так знаю і бачу, а фільмів таких бачити не хочу. Нам говорили, мовляв, наше завдання — давати натхнення. Як тут не згадати один із виразів «русского міра», що кіно має піднімати дух, надихати всіляко…

До документального кіно багато хто намагається ставитися серйозно, принаймні як до способу показати низку проблем, які не хочуть помічати. Та чи лише в цьому його мета?

— Нині починає формуватися більш-менш адекватне коло, здатне перерости в новий культурний контекст сучасної України. І одним із найдемократичніших рушіїв цієї ситуації є документальне кіно, воно стало потрібним, бо говорить про те, що нас справді оточує. Критично чи ні — це зовсім інше питання, або ж привід для дискусії. Документалістика показує реальність, яку людям не хочеться бачити, бо вона травмує. Вона травматична не лише візуально, а й у вимірі міжлюдських відносин, поведінки та способу існування.
Досі для українців кіно — або розвага, або джерело інформації. Набуття певного емоційного досвіду не є категорією, яка фігурує в цьому мисленнєвому процесі. Усе в нашому контексті якраз навпаки: коли людина дивиться серйозну кінокартину, котра її якось зворушує, вона потому каже: «Як же так? Ви ото такий фільм зняли, що я цілу ніч не спала, думала, що там і як. Але ж так не треба».

І ось тут оприявлюється певний психологічний момент, із яким треба працювати.

Ви стверджуєте, що запорука успіху українського документального та ігрового кіно за кордоном не у фантазіях на тему історії, а в демонстрації реальності сьогодення. Власне, це те, що показано в документальній повнометражці «Зима у вогні», номінованій на «Оскара»?

— За «Зимою у вогні» стоїть Netflix (американська компанія, постачальник фільмів та серіалів на основі потокового мультимедіа. — Ред.), і це якраз єдиний її продукт цього року, який номіновано на «Оскара». Важливий для нас момент, що режисер цієї кінокартини Євґєній Афінєєвскій є представником іншої, не української культури (ізраїльтянин, котрий давно мешкає у США. — Ред.). Треба розуміти: у психологічному плані те, що ми самі розказуємо різним спільнотам світу, зокрема й американській, про самих себе, не сприймається так, як ми бажали б. По суті, ми не їхні друзі, а люди, що займають якусь територію на планеті, та й Бог із ними. Це іноземцям не цікаво, бо українці не частина їхньої культури. А от коли один із них зняв щось, то це їх чіпляє.

Якими можуть бути нові моделі дистрибуції українського мистецького продукту в світі й виходу нашої країни в широкий культурний простір?

— Принципово те, що українська кіноспільнота має перейти у формат потужної лабораторії, яка почне генерувати не пусті сенсації, а досить сильний інтелектуальний художній продукт. Водночас не треба створювати мінстеці чи англомовні канали, які розказували б на весь світ про нас. Маємо знайти спільну мову з людьми, які стратегічно зацікавлені й готові інвестувати в те, щоб Україна знову не стала шматком Росії, аби наша держава була нормальним сусідом. Я кажу про умовного Сороса, за сприяння якого потрібно займатися продукуванням нового образу України, залучаючи митців, які розказали б своїм суспільствам про нашу країну, як це зробив той-таки Євґєній Афінєєвскій. Вони можуть зробити нас частиною свого світу в майбутньому. Лобіювання українського й культурна дипломатія дуже важливі речі. Нам потрібно створити певний стартовий майданчик у світі, через який нас презентуватимуть і ми презентуватимемо себе. Коли чесно, то ми й самі усвідомлюємо себе через зовнішнє визнання. Так сталося із жорстким фільмом Мирослава Слабошпицького «Плем’я», про який у нас заговорили тільки тоді, коли він отримав Гран-прі Каннського кінофестивалю. Треба показати світові не те, які ми хороші, а те, що ми існуємо. Це просто так не визнають як факт. Потрібні люди з різних сторін, які казатимуть, що українці справді є.

------------------------------------------------------------

Володимир Тихий — український режисер-документаліст. Закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1997, майстерня Михайла Іллєнка). Працював на «Студії 1+1», у кінокомпанії «Данаприс-фільм». Поставив кінострічки: «Андерграунд» (1992), «Сокира» (1995), «Русалонька», «Федір Достоєвський» (1995), «Дах» (1996), «Мийники автомобілів» (1999), «Пісні забутого» (2000). Співавтор сценарію фільму «Сьомий маршрут» (1997). Творець проектів: «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!» та «Вавилон’13». Автор стрічок «Зелена кофта», серії фільмів «Зима, що нас змінила» та «Наша Надія».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено