Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 січня, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Музика довгих пауз

Доля творчих спілок, зокрема Національної спілки композиторів України, залежить від їхнього реформування відповідно до потреб і вимог сьогодення
Матеріал друкованого видання
№ 3 (427)
від 21 січня
Музика довгих пауз

Відсутність ефективного менеджменту й довготривалої стратегії розвитку культури, недбале ставлення до потреби аудиту стану своїх інфраструктурних і людських можливостей у цій царині — лише частина ширшої мозаїки, а саме браку структурних змін на рівні цілої країни. Успадкувавши від радянських часів низку професійних творчих спілок, Україна досі не спромоглася вписати їх у сучасну культурну конфігурацію, створити правові та економічні передумови для їх реформування і використати їхні можливості для розвитку кожного конкретного напряму мистецтва, просування творчих надбань українських митців як у себе вдома, так і за кордоном. Таким чином ані європейської моделі підтримки класичної музики, композиторів і музикантів, ані того місця, яке в ній посідає Національна спілка композиторів України (НСКУ), нині не існує, хоча для останньої оновлення правил у царині культури є шансом на самозбереження.

Тиск минулого

«Спілку композиторів України треба було реформувати ще 20–25 років тому, фактично одразу після того, як наша країна здобула незалежність. На той момент існували шанси це зробити, була сильна підтримка закордонної української діаспори. Тоді можна було створити щось на зразок, з одного боку, концертної агенції, а з другого — профспілки композиторів, яка захищала б професійні інтереси митців», — розповідає Тижню український композитор Олександр Щетинський, який уже понад 25 років є членом зазначеного професійного творчого об’єднання. Додає, що багато разів проартикульована на різних композиторських пленумах, з’їздах проблема досі так і лишилася словами. За інерцією і небажанням змін стоїть звичка ще за часів совка до фінансової підтримки з боку держави й неусвідомлення того, що до радянської системи патерналізму, пільг і преференцій вороття не буде.

Читайте також: Гроші для музи

У 1920-х роках в УРСР і загалом СРСР існувало доволі багато різних творчих угруповань. З приходом Сталіна ідейному та мистецькому різноманіттю настав кінець. Мистецький загал було уніфіковано відповідно до постанови ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 року про перебудову літературно-художніх організацій. «У цей момент постали як Ордена Лєніна Союз композиторів СРСР, так і Спілка композиторів УРСР. Остання об’єднувала композиторів і музико­знавців на засадах підтримки радянської влади. Наголошу, що не підтримки соцреалізму, як зараз кажуть, а саме на засадах підтримки комуністичної влади та лінії Компартії», — зазначає Олександр Щетинський.  

Таким чином творчі спілки перетворилися на потужний важіль ідеологічного контролю, який тривав, по суті, до перебудови. Він дещо послабився в 1960-ті, за Хрущова, і дещо посилився в 1970-ті, за Брєжнєва. В українському випадку посилення брєжнєвської цензури почалося з 1972 року, з моменту розгрому нашого дисидентського руху. Під кінець 1970-х цензура знову послабилася, бо в 1979-му почалася вій­на в Афганістані й Компартії було не до того, щоб стежити за композиторами та музикою. Стало можливо виконувати музику українських і закордонних авторів, яка із соцреалізмом та лінією партії не мала нічого спільного. Олександр Щетинський зазначає, що йдеться про твори, у яких не було тексту та які не були відверто антирадянськими. Хоча таку музику не надто підтримували й не спонукали до подальшої творчості її авторів.

ані європейської моделі підтримки класичної музики, композиторів і музикантів, ані того місця, яке в ній посідає Національна спілка композиторів України (НСКУ), нині не існує

За радянських часів українські творчі спілки мали свою інфраструктуру й низку державних пільг і преференцій. В українських композиторів була можливість працювати в Будинку творчості у Ворзелі або пробитися й поїхати до будинків творчості в інших радянських республіках, зокрема Естонії, Литві та Латвії, на Закавказзі тощо. Для членів Спілки композиторів існувала пільгова черга на отримання квартири та купівлю машини. До того ж, отримуючи житло, можна було записати собі додаткові 20 м² на одного творчого працівника й претендувати вже не на однокімнатне, а на двокімнатне помешкання. Існувала система творчих відряджень: коли твори якогось українського композитора виконували в іншому місті або республіці СРСР, йому оплачували дорогу, забезпечували місце в готелі (що в радянські часи було не так уже й легко для пересічного громадянина) й давали добові. Усі ці пільги існували задля того, щоб композитори своєю творчістю підтримували панівну ідеологію.
Ще однією формою сприяння роботі композиторів на благо радянського ладу було державне замовлення на музичні твори. Зокрема, український музикознавець Юрій Чекан розповідає, що існували певні встановлені державою розцінки за той чи інший твір відповідного розміру. «Нову симфонію держава купувала за ставкою від 2 до 8 тис. крб. Нову оперу — 12 тис. крб. Тому писати твори, у яких прославляли Лєніна або героїзм радянського народу, а надто вождів, було вигідно», — зазначає науковець. Навіть якщо за фактом вони якісно не збагачували музичну культуру України й навіки лишилися на полицях архівів.  

Зі здобуттям Україною незалежності припинився і державний контроль за Спілкою композиторів, і державне сприяння цій організації. Радянська влада підтримувала композиторів не заради них самих і музики, яку вони писали, а заради себе, заради ідеологічної підтримки з боку митців. Починаючи з 1991 року така взаємозалежність зникла. «Державне фінансування автоматично означає, що держава має право втручатися в роботу тих, кому дає гроші. Але ж нині українські композитори та музикознавці такого втручання не хочуть. А просто так державної підтримки не буває. До того ж мало хто вірив, що незалежність України протриває довго. Люди не зрозуміли, що відбулися тектонічні зміни й що в їхніх інтересах стати на нові рейки», — каже Олександр Щетинський.

Нелегка самостійність

У незалежній Україні за всіх влад культуру, зокрема вітчизняну класичну музику та композиторів, на державному рівні не надто підтримували, бо відверто не бачили в цьому сенсу. У їхній картині світу, зокрема тій її частині, де йдеться про них самих і державу, якою вони керують, культура посідала стосоте місце. Звідси походить актуальна донині проблема майбутнього українських творчих спілок, що ніяк не вписані в контекст можливого майбутнього розвитку вітчизняної культури, тобто у випадку НСКУ — сегмента української класичної музики.

У другій половині 1990-х років держава фактично законсервувала ще радянського зразка статус-кво творчих спілок, що вилилося в пункти Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». Відповідно творчі спілки дістали незалежність у своїй статутній діяльності від державних органів та органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших громадських організацій, але водночас держава дотує їх та надає державні замовлення задля підтримки в реалізації їхніх статутних завдань. До того ж всеукраїнські творчі спілки, які діяли як юридичні особи до 24 серпня 1991 року, ставали, згідно зі згаданим законом, правонаступниками майна відповідних спілок колишнього СРСР і щороку мали отримувати фінансову допомогу з державного бюджету України. Також на рівні закону їх було визнано чимось на кшталт профспілок, які мають дбати про правовий, соціальний та професійний захист своїх членів і популяризувати свій напрям мистецтва. Новелою стало те, що українське право не перешкоджало творчим спілкам мати свої кошти й майно, отримані в результаті діяльності їхніх підприємств, якщо вони спрямовуються на виконання статутних цілей спілки, а також завдяки добровільним грошовим і матеріальним внескам фізичних та юридичних осіб, зокрема закордонних. Здавалося б, що остання норма так чи інакше давала змогу створити на базі НСКУ щось на кшталт концертної агенції і шукати та залучати закордонні гранти та меценатські кошти, чого не сталося досі. Фактично Спілка композиторів вирішила не руйнувати традиції й лишилася залежною від державних замовлень на музичні твори та від бюджетного фінансування загалом. А воно помітно зменшується. Так, у бюджеті 2016 року на підтримку всіх національних творчих спілок і заходи Всеукраїнського товариства «Просвіта» виділено 6,185 млн грн, тоді як, наприклад, у бюджеті-2010 на ті самі потреби було закладено 9,738 млн грн.

Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати

Члени НСКУ, з якими поспілкувався Тиждень, розповідають, що державне замовлення на композиторські твори в Україні кілька разів припинялося. Вперше це сталося в середині 1990-х. На початку 2000-х процедуру поновили. Фінальну крапку в зазначеній практиці було поставлено в 2007–2010 роках. «У 1990-х, за часів страшенної інфляції, ніхто не розумів, як індексувати розцінки на музичні твори. Коли ввели гривню, радянські нормативи розцінок приклали до гривневого розрахунку. Тобто максимально нова симфонія коштувала 8 тис. грн. Це був формальний орієнтир для тих, хто здійснював згадану закупівлю, тобто для Мінкульту та створеної в його надрах відповідної експертної ради», — розповідає Олександр Щетинський. І додає, що наприкінці 2000-х міністерство намагалося забрати собі авторські права на ті музичні твори, які були придбані в межах державного замовлення, включивши це як окремий пункт договору з тим чи іншим автором. «Загальна сума на закупівлю творів українських композиторів в останні роки такої практики становила 250 тис. грн. Якщо порівняти з тим, скільки коштує виробництво одного фільму або вистави в театрі, цих грошей не вистачить», — констатує композитор. Таким чином, сучасна українська класична музика, хоч як сумно це казати, — занадто дешева за мірками держави річ.

Ще однією нагальною проблемою українських творчих спілок, зокрема й НСКУ, є збереження та ефективне використання успадкованої ще від радянських часів інфраструктури. Музикознавець Юрій Чекан, який є головою ревізійної комісії Спілки композиторів у Києві, розповідає, що йдеться не лише про концертний зал на вулиці Пушкінській, 32 в Києві, а й про Виробничий поліграфічний комбінат і Будинок творчості у Ворзелі. У минулому все це майно радянського Музфонду. «Виробничо-поліграфічний комбінат було фактично втрачено ще на початку 1990-х. У Ворзелі Спілка має право власності на нерухоме майно, тобто самі будівлі, а прибудинкова територія і земля, на якій вони стоять, перебуває в неї у довгостроковій оренді», — розповідає він. І додає, що Будинок творчості композиторів у Ворзелі став занепадати з моменту розвалу структури Музфонду. «Ще на позаминулому з’їзді Спілки композиторів я запропонував зробити різкий рух: оцінити, які витрати організація потягне на Будинок творчості у Ворзелі, решту продати й спрямувати гроші на модернізацію того, що лишиться. До мене не прислухалися, бо вважали, що ось-ось повернуться мало чи не радянські часи й держава знову візьметься підтримувати цей Будинок творчості. Його банально розікрали: вирізали батареї, чавунні ванни, винесли рояль, під виглядом «санітарної рубки лісу» вирізали близько 120 старих дубів і сосен», — констатує сумно.
Олександр Щетинський і Юрій Чекан солідарні в тому, що для якісного оновлення української Спілки композиторів потрібні не лише державні гроші та державний стимул, а й інші джерела та, головне, спосіб їх розподілу та використання. Один із можливих альтернативних механізмів реалізовано в країнах Балтії, де податок від продажу тютюну та горілчаних виробів прямо, без будь-яких перерозподілів спрямовується на потреби класичного мистецтва, зокрема музики. «Поки якесь міністерство чи казначейство вирішуватиме, що робити з мистецькою продукцією, не розумітиме, чим мистецтво відрізняється від мистецького виробництва і в ручному режимі фінансуватиме культуру, нічого не буде. На рівні закону від оподаткування має бути звільнено меценатів, якийсь один із тих податків, які збирають в Україні, повинен бути спрямований на потреби культури, від прийняття важливих для цієї царини рішень потрібно усунути некомпетентних і заангажованих осіб», — вважає Юрій Чекан. І додає, що за умови реалізації цих кроків Спілка композиторів існуватиме, а життя змусить її змінитися відповідно до потреб часу. А повернення до часів СРСР уже не буде, як і одномоментного стрибка до західноєвропейських моделей. Річ у тім, що там тривалий час існують структури філармоніки, які підтримують філармонічні товариства й класичне мистецтво зокрема. У нас цієї традиції немає. У США розвинена інша традиція — меценатство. Меценати в Штатах платять менше податків. У нас такого немає.

Читайте також: Не для себе одного

На думку Олександра Щетинського, від держави варто було б чекати не фінансової підтримки, а нормальної кадрової політики, приходу фахових менеджерів. Це, за його словами, станеться тільки тоді, коли буде розуміння, що культура є рушієм суспільного та політичного життя країни. «Дії зі збереження театрів, філармоній тощо — це добре, але вони не ведуть до розвитку. Уже фактично відбувається розпуск творчих спілок: їх припиняють фінансувати, і вони вмирають самі», — констатує композитор. І зазначає, що якби на місці НСКУ виникла концертна агенція, вона мала б популяризувати творчість членів цієї організації, проводити більше концертів, за які можна отримувати від слухачів хоч і невеликі, але живі гроші. Необхідно, щоб цим займалися фахові менеджери культури. Є небагато українських композиторів, які самотужки влаштовують свою творчу долю. Але коли їхні твори виконують за кордоном, вони та їхній доробок не асоціюються з Україною. «В очах людей, які запросили такого українського композитора чи виконують на своїх сценах його твори, він презентує лише себе як особистість і заробляє бонуси для власної репутації, а не репутації України у світі. Одна людина не може представляти за кордоном цілу країну», — каже Щетинський. Перед ними постає питання дистрибуції та отримання певної плати за свою працю. На Заході існує практика, коли функцію агента, фактично менеджера та продюсера того чи іншого композитора беруть на себе музичні видавництва, яких дуже потребують українські композитори. Одне таке могло б з’явитися на базі НСКУ ще 20 років тому, якби не інертність. Українські композитори не повинні сидіти й чекати, коли така структура нарешті постане.

Доля Національної спілки композиторів України багато в чому залежить від того, чи знайде вона в собі сили не чекати чергового урізання бюджету, який досі бачить головним джерелом фінансування, а модернізуватися таким чином, щоб наблизитися до умов сучасної ринкової економіки, що поширюється й на царину культури. Відкритість до діалогу з недержавним культурним сегментом, вихід до су­спільства й держави з ініціативою створити рівний і прозорий доступ усіх гравців культурного поля до державного фінансування, розробка й запровадження законодавства, зокрема податкового, яке дасть змогу існувати концертним агенціям і видавництвам, а також використання Спілкою свого експертного потенціалу допоможуть їй вижити в умовах України, яка змінюється.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено