Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 січня, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Гроші для музи

Українська культура потребує рівних, конкурентних і прозорих умов доступу до джерел фінансування
Матеріал друкованого видання
№ 1 (425)
від 14 січня
Гроші для музи

Реформи — то не просто зміна обгорток та назв, а імплементація нових моделей і правил, за якими житиме певна галузь. Це твердження справджується і для української культури, котра замість того, щоб бути потужним рушієм і фундатором людського та соціального капіталу, м’якої сили, затиснута у вузькі рамки: до неї підходять за залишковим принципом, фактично стримуючи її розвиток. Ефективної держави не може бути без сильної культури, у якій усі сфери й суб’єкти (як урядові, так і приватні) працюють на свою країну, маючи рівний, прозорий і конкурентний доступ до грошей платників податків. Останнє — актуальна й потрібна для розвитку та безпеки України умова.

Інші правила гри

Очевидно, багато хто замислювався: чи можлива така ситуація, коли держава нічого не витрачає на свою культуру, і як тоді ведеться останній? Якою, власне, є участь владних структур у культурному секторі? Тут потрібно розрізняти кілька сфер докладання зусиль. Держава є інструментом суспільства, який повинен виконувати певні завдання. Цьому інструментові кожен громадянин делегує частину своїх повноважень щодо ухвалення певних рішень у країні й сплачує податки, які є вагомою частиною наповнення скарбниці. Держава — розпорядник й адміністратор грошей платників податків, які витрачаються на низку потреб: від оборони до культури. Як зазначає Микола Скиба, директор ГО «Агенція культурних стратегій», монополію на доступ до цих коштів закріплено за так званою базовою мережею культурних закладів (музеї, театри, бібліотеки, які перебувають у віданні Мінкульту або обласних чи міських управлінь культури). Такий підхід є рудиментом радянської системи. Для чого вони потрібні тепер, в умовах вільного ринку та демократії, і як повинні функціонувати? Відповіді на це урядовці поки що не мають, ба навіть чітко не сформулювали для себе запитання. Водночас існує потужний незалежний культурний сектор, якому й так не перепадає нічого з держскарбниці, хоча він більш-менш успішно розвивається, бо ж діють приватні театри, художні галереї, кінотеатри та продакшн-студії. Тобто в Україні є сегмент, який дає собі раду без підтримки уряду.

Читайте також: Реставрація по крихтах

Отже, наскільки нормальним є поділ культури на бюджетну і небюджетну? «Теперішня українська модель (по суті – пострадянська) не є доброю, — зазначає експерт. — У країнах, де є суспільний і соціальний баланси, розподіл на бюджетний і небюджетний сектори культури подолано. Там будь-які гравці культурної галузі можуть отримувати публічні кошти через різноманітні фонди. Іще раз нагадаю: державні кошти — це кошти платників податків». Фахівець додає, що в Європі такими яскравими прикладами є естонський фонд «Культурний капітал», польський Інститут Адама Міцкевича та ін. Ці інституції так чи так оперують грішми платників податків і дають змогу надсилати заявки на гранти культурним організаціям та діячам із недержавного сектору на конкурентних і прозорих умовах. Але для цього потрібне нове розуміння культури, котре включає її сприймання як великого експериментального майданчика, де можуть програватися й осмислюватися різні моделі та перспективи суспільного буття.

Одна з найсуттєвіших проблем фінансування української культури в тому, що про паритетні засади доступу до бюджетних грошей, прозорість процедури їх отримання, контроль за використанням говорять експерти, до яких мало прислухаються парламентарії. Зокрема, Микола Скиба наголошує, що в державі є нагальна потреба законодавчого закріплення моделі поділу на програмну та інфраструктурну культурну діяльність. «Інфраструктурне фінансування не повинне замикатися лише на бюджетному секторі. Якщо бібліотека має таке фінансування, котре включає комунальні видатки, зарплату персоналу, що обслуговує, окрім іншого, її приміщення, тобто виконує певні технічні функції, то все одно все це працює для суспільства. Нерухомість, у якій міститься така бібліотека, слід експлуатувати ефективніше. Це передбачає модель, коли НГО можуть використовувати такі площі, як резиденції», — ділиться міркуваннями експерт. Ось тільки для розробки й ухвалення нового закону у Верховній Раді мають працювати не лише фахові експерти, а й парламентарії, які чітко розумітимуть, навіщо їм витрачати свій час і зусилля на просування нових правових норм адміністрування та фінансування культури.

Рівний доступ до бюджетних коштів стимулюватиме розвій культури в Україні й дасть змогу залучити ті культурні інституції, які мають потужний потенціал, але не можуть його реалізувати в нинішніх умовах

Микола Скиба й Катерина Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків й учасниця Платформи Культура 2025, зазначають, що потрібна чітка відповідь на запитання, наскільки ефективно використовують ті кошти, які вже за фактом закладено на потреби культури в державному бюджеті. «Один із ключових катастрофічних для культури сценаріїв, який реалізується нині, — той, що держава інвестує ресурси не в її розвиток, а в стримування. Щоб було навпаки, потрібно змінювати інституційну модель бюджетного сектору. Аби музеї та бібліотеки були зацікавлені у своєму розвитку, треба зняти дуже багато обмежень, що на них накладені», — зазначає в коментарі для Тижня Микола Скиба. Річ у тім, що існує Держказначейство, яке фактично в ручному режимі контролює видачу коштів зі скарбниці різним бюджетним культурним установам. Експерт пояснює, що виходом із ситуації є зміцнення інституційної спроможності, зміна законодавства, яка посприяє культурним інституціям щодо вільнішого оперування власними коштами не лише в межах одного бюджетного року, а й, скажімо, трирічних циклів. Але перед цим треба  інвестувати певні ресурси у те, аби навчити програмних менеджерів.

«Фінансування й «управління культурою» фактично в ручному режимі — це велика проблема, — окреслює ситуацію Катерина Чуєва. — Такий підхід сприяє розвою корупції, яка пронизує всі сфери життя в нашій державі. Однією зі стратегічних цілей сьогодні має бути, зокрема, впровадження прозорих процедур та рівних можливостей доступу до бюджетного фінансування для всіх суб’єктів у царині культури». Окрім того, експерт зауважує, що в Україні склалася специфічна ситуація з Мінкультом, коли чиновники фактично ігнорують і необхідність реформ, і думку фахової спільноти. «Це закрита, нечутлива до критики система, яка не забезпечує відкритого доступу. Ми не знаємо, на якій підставі ухвалюються ті чи інші рішення, не маємо ані зворотного зв’язку, ані рівних можливостей. Складається враження, що фінансування бюджетного сектору несумірне з потребами навіть усередині окремих галузей. Деякі інституції отримують відносно адекватне грошове забезпечення, інші — менше за необхідне. Але виважені рішення та збалансованість в умовах ручного управління, що часто зав’язане, окрім іншого, на особистих стосунках чи впливі, є фактично неможливими, а спроби самих спільнот змінити ситуацію наразі не дуже результативні», — констатує експерт.

Читайте також: Клементін Делісс: «Колекціонування завжди несло в собі елементи ризику»

Зміни, які мають статись у системі фінансування й адміністрування вітчизняної культури, будуть вельми болючі, вони зачеплять інтереси багатьох людей. Експерти констатують: якщо в Україні з’явиться система урядових грантів на проекти розвитку в галузі культури, доступ до яких матимуть як державні, так і недержавні культурні суб’єкти, то рівень конкуренції в секторі значно зросте. Річ у тім, що недержавні культурні проекти й інституції мають непоганий досвід міжнародної співпраці. Держустанови будуть змушені або підтягнутися до рівня недержавних, або втратять частину своїх можливостей. Рівний доступ до бюджетних коштів стимулюватиме розвій культури в Україні й дасть змогу залучити ті культурні інституції або групи, які мають потужний потенціал, але не можуть його реалізувати в нинішніх умовах. «Держава нині оперує лише частиною культурного простору, точніше контролює його. На розвиток у царині культури в нас нічого не працює. Рух відбувається переважно завдяки особистому ентузіазму», — підсумовує Катерина Чуєва.

В Україні існує розмаїтий і дуже цікавий незалежний культурний сектор, який до держави не має фактично жодного стосунку, окрім єдиного: учасниками і творцями культурних процесів та програм є її громадяни. Це і художні галереї, і музичні гурти, і продакшн-студії, і ще дуже багато чого. Його діяльність затребувана суспільством, але воно не готове повномасштабно фінансувати культуру. Як і армію, медицину тощо. Ситуація, коли суспільство сплачує податки плюс виконує всі функції держави з фінансування різних її інститутів, є відверто незбалансованою і кризовою.

Не грантом єдиним

Зазвичай утримання музеїв та значущих об’єктів культурної спадщини загальнонаціонального значення чи об’єктів ЮНЕСКО потребує великих коштів. До того ж в Україні на рівні чинного законодавства, принаймні на рівні документів, на державу покладено завдання опікування культурною спадщиною, яку вона має. «Мені не відомий приклад, коли об’єкти культурної спадщини й державні музеї існували б як самоокупні інституції, тому що витрати на їх утримання і збереження фактично є більшими, ніж вони здатні заробити, надаючи послуги відвідувачам. Ці установи не комерційні й не здатні жити цілком і виключно за законами ринку», — зазначає Катерина Чуєва. І додає, що вони повинні й можуть реагувати на запити суспільства, формувати певні політики й тренди. «У музеях працюють фахівці, які разом із тими об’єктами, які вони зберігають, передають свої знання й досвід майбутнім поколінням. Усе це вимагає значно більше грошей, ніж установи здатні собі заробити. Ані грантова система, ані інші форми фінансування, які є нерегулярними, тут не зарадять, бо утримання об’єктів культурної спадщини потребує забезпечення коштами на постійній основі», — констатує експерт.

Читайте також: Колекції таємниць

Заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків розповідає, що гранти або фінансові вливання меценатів (або — в українському випадку — олігархів) теж не є річчю однозначною. «Одним із небагатьох був фонд Ріната Ахметова «Розвиток України», який кілька років проводив програми грантової підтримки вітчизняних культурних ініціатив. Нині їх припинено. Не знаю, чи останні проекти, яким він посприяв, було дофінансовано. Нині триває великий проект ціною 10 млн грн, спрямований на підтримку Державного природничого музею у Львові (підпорядкованого НАНУ). Але зважаймо, що на початок виплати цих грошей 10 млн грн у валютному еквіваленті становили зовсім іншу суму, ніж сьогодні. Відповідно змінилися можливості тих, хто цей грант отримав. Оці турбулентні умови, якщо говоримо про культурну спадщину, ставлять під удар її збереження, розвиток і популяризацію», — зазначає Катерина Чуєва. Вона наголошує, що не можна сьогодні охороняти пам’ятку, а завтра — ні. У цьому сенсі грантова система нам не підходить, принайм­ні нині. Для культурних проектів більшого або меншого масштабу, від театральних постановок до видання книжок, грантова система годиться. Але не тоді, коли йдеться про потребу постійної фінансової підтримки. «Великі цифрові музейні бази даних в наших умовах — це також проект, зав’язаний на постійному грошовому забезпеченні. За рахунок суто самостійно зароблених коштів або меценатської підтримки музеї цього не зроблять. Принаймні в Україні мені не відомі такі випадки, коли самотужки було б оцифровано великі музейні колекції, хоча багато музеїв над цим працюють. Для створення таких речей потрібна системна робота, і відповідно вони не обійдуться без системного фінансування», — констатує музейниця.

Експерти зазначають, що з короткостроковими культурними проектами легше, а от довгострокові залишають отримувача того чи того гранту в підвішеному стані: не завжди можна знайти потрібну суму, тому проект намагаються розбити на підетапи й уже на них шукають фінансування. Буває так, що розпочата ініціатива застрягає приблизно посередині свого впровадження, бо не отримує фінансування від грантодавців, яких може бути кілька. Такі випадки не поодинокі. Дуже багато проектів, представлених на ту чи ту грантову програму, потребують дофінансування якоїсь частини певного етапу загального обсягу. Заявлені на грант кошти бували невеликими, а от сума, необхідна для його цілковитої реалізації, на кілька порядків перевищувала оголошену. Тоді в грантодавця виникало запитання: а чи потрібно вкладати гроші в проект, який може зостатися невтіленим? Тому система досить ризикована. «Поки що в Україні вітчизняних грантів (як державних, так і недержавних) на потреби культури практично не існує. Маємо премії та стипендії в галузі культури, але їх замало. Вони на сьогодні не охоплюють усіх активних гравців галузі», — підсумовує Катерина Чуєва.

Торік Україна долучилася до платформи ЄС «Креативна Європа». Не думаймо, що остання вирішить проблеми всіх секторів нашої культури. Доступ до закордонних грантових програм має свої чіткі умови та обмеження. Зокрема, гранти, які оголошує Посольський фонд США (вони не раз стосувалися питання збереження культурної спадщини), навіть попри те що йдеться про значні суми, є разовим вливанням. Експерти зазначають, що немає можливості постійно фінансуватися й жити за рахунок лише і суто грантів, особливо якщо йдеться про довготривалий  проект або системну діяльність.

Щоб зрозуміти, яка модель грошового забезпечення пасує українській культурі й у який спосіб можна змінити стару, потрібно замислитися, куди ми хочемо прийти за 10–20 років. Нині все активно перетворюється і є шанс долучитися до позитивних змін. Нам слід не інвестувати стагнацію, підтримання давно нежиттєздатної системи, а витрачати кревні гривні на розвиток своєї культури.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
  • У переліку головних загроз для України найближчим часом розвідники називають перекидання систем ППО на Донбас та масштабні навчання ЗС РФ на кордонах
    26 серпня, Андрій Голуб
  • Як співіснує удаваний і справжній патріотизм на звільненому Донбасі
    26 серпня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено