Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 січня, 2016   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Червоний pulp fiction

У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво
Матеріал друкованого видання
№ 49 (421)
від 10 грудня, 2015
Червоний pulp fiction

У книгарнях і бібліотеках частіше запитували сищицьку літературу: Ната Пінкертона й Ніка Картера, ніж Енґельса з Каутським, і з цим треба було щось робити. Ніколай Бухарін у 1923 році через газету «Правда» звернувся до радянських письменників із закликом: дайте нам «червоного Пінкертона»! Партія хотіла замовити літераторам популярне чтиво для масового читача про події революційної історії в захопливій формі пінкертонівщини. А отримала дещо інше.

В українській літературі детектив, кримінал, пригоди вабили письменників не менше, ніж їхніх читачів. Це були неосвоєні жанри, яких не знала ні народницька, ні модерністська література. Нечуй-Левицький і Коцюбинський детективів не писали. Досі книжка повчала й розповідала, але ніколи не розважала: не до того було письменникам. Українська література вирішувала безкінечні соціальні й національні проблеми, страждала, вболівала й боролася. А коли затихли революції й визвольні змагання і сформувався такий-сякий книжковий ринок, спраглий читач почав вимагати легких жанрів. Володимира Сосюру обурювали непмани: «...Я б нагана знову взяв і стріляв би в кожні жирні очі, в кожну шляпку і в манто стріляв». Тим часом ненависні йому мішені хотіли читати пригоди,
детективи й мелодрами.

«Мистецтво як лимонад»

Цю фантастичну теорію в 1920-х роках приписували сміливому й іронічному Майку Йогансену, який у нібито поважному посібнику «Як будується оповідання» весело спростовував марксистські постулати: «Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри; словом, це один із способів відпочивати. Читач уже бачить, що ми
збираємося процитувати Державина:

Поэзия тебе любезна,
Приятна, сладостна, полезна,
Как летом вкусный лимонад.

Так це і є найближче визначення мистецтва, яке є взагалі в науці».

Читайте також: Маленька родина у великій історії

Потреба розважального чтива в 1920-х аж так назріла, що коли воно нарешті з’явилося, то все й одразу, без розмежування жанрів. Хоча критики совісно намагалися вичленувати в потоці гостросюжетної прози фантастичну повість, кримінальну новелу чи авантюрний роман, їм це вдавалося не завжди. І якщо автор сам не давав якихось підказок, доводилося за допомогою нудного літературознавчого аналізу рахувати: якщо у творі більше елементів детективу, то це детектив, а якщо стрілянини й перевдягання, то радше пригоди. І тому перший український
детектив — це ще й автобіографічний роман.

Професор і «лісовий звір»

На початку 1920-х одеські чекісти збилися з ніг, ганяючись за «бандою Заболотного». Уже три роки як губернію охопив масштабний антибільшовицький повстанський рух. Отаман Семен Заболотний величає себе ватажком Чорноморського повстанського козацького війська — великого з’єднання українських повстанських загонів, які діють у Балтському повіті Одеської губернії та Ольгопільському повіті Подільської губернії. Південь України вирує, а чекісти нічого не можуть вдіяти. Нарешті їм вдалося заслати в повстанський загін свого таємного агента на прізвисько Професор.

Пам’ятаєте радянський детектив братів Вайнерів «Місце зустрічі змінити не можна» (роман називався «Ера милосердя»)? Молодий зелений міліціонер Шарапов потрапляє в самісіньке лігво закоренілих убивць і грабіжників. У чекіста Професора за спиною аграрний інститут у бельгійському Жамблу, Копенгагенський університет, життя в Німеччині, Швейцарії, Італії, Швеції, посади в уряді УНР. Чекісти недаремно придумали йому прізвисько. Та Професор зумів здобути довір’я ватажка «чорних гайдамаків». Згодом Семена Заболотного заарештували, а його «банду» ліквідували.

Чекіст Професор — майбутній український письменник Дмитро Бузько, людина з фантастичною біографією есера-каторжанина-засланця-політемігранта-чекіста. Його перший твір — пригодницький детектив «Лісовий звір» (1923). Автор зсередини описує повстанське середовище, малює непростий психологічний портрет отамана Заболотного. Ось тут у пригоді стали його освіта, ерудиція, закордонний досвід. «Лісовий звір» читається як захоплива авантюра, а не сухий чекістський звіт завдяки хорошому виробленому стилю та свіжим, а подекуди й вигадливим метафорам. «Наші втрати незначні. Ворог більше загубив, — відповів отаман тоном полководця, який дає інтерв’ю журналістові», — писав Бузько, наче інтерв’ю і журналісти вже 1923 року були набридлим щоденним явищем.

Повість просто просилася на екран. Кіносценарій написав сам Бузько, який з Одеського ЧК перебрався на Одеську кінофабрику. Фільм «Лісовий звір» вийшов на екрани Радянського Союзу в 1925-му й мав тріумфальний успіх. Однак це ще був не чистий детектив, у ньому бракувало розслідування таємничої події та розгадування загадки.

У житті як у кіно

Дмитрові Бузьку сам письменницький бог велів писати детективи. У його реальному житті було стільки всього: каторга, втеча із закинутого тайгового села, закордонне життя, еміграція, нелегальна есерівська діяльність, шпигуни, стеження, переховування, підпілля, робота в органах, що сюжетним матеріалом він був забезпечений на багато років. На цьому фантастичні пригоди Бузька закінчилися, і він віддався суто творчій праці. Жив переважно в рідній Одесі, працював на кінофабриці, писав сценарії, одружився з артисткою.
Його романи та оповідання майже всі автобіографічні. Детективний елемент вельми потужний і в автобіографічній пригодницькій кіноповісті «Про що розповіла ротаційка» (1929) з життя російських емігрантів та агента царської охранки на прізвисько Мавпа у Швейцарії. Це моменти з ранньої «закордонної» біографії Бузька. В оповіданні «Льоля» (1925) детектив переплітається з мелодрамою, а кінець залишається відкритим. То вже історія з досвіду Бузька-чекіста.

Бузько ніколи не приховував свого чекістського минулого, можливо, тому не боявся різко виступати й критикувати на письменницьких зборах. У липні 1937 року на засіданні одеських літераторів він заявив: «Мы еще не умеем критиковать без оглядки на личность, у нас есть еще чинопочитание. Когда Косиор ошибется, мы скажем: ты ошибся. Когда наш великий мудрый Сталин ошибется, мы — демократия — скажем: ты ошибся». Його тут-таки вигнали зі Спілки радянських письменників України, а вже через місяць арештували. Під час трусу в Бузька вилучили квиток політкаторжанина. Звісно, на допитах йому пригадували контрреволюційну націоналістичну діяльність, а чекістські заслуги не мали жодного значення.

Жорж, король і вундеркінд

Гео Шкурупія друзі називали Жоржем, а критики — вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував — і йому все вдавалося. Шкурупій не лише започаткував жанр експериментального роману, а й уперше в українській літературі дав чисту детективну новелу.

Читайте також: Вітчизняний виробник літератури

Зовні в біографії Шкурупія не просто немає нічого прикметного, а й узагалі нічого немає. У бурхливі роки визвольних змагань він ходив під стіл пішки, а точніше до Другої київської класичної гімназії. Після школи трохи повчився на лікаря, потім на дипломата, але вчитися йому не хотілося, освіти він так і не здобув. Зате рано дебютував у літературі й одразу вибрав радикальний шлях — авангард. Йому було тільки 17 років, коли з’явилися друком його перші твори: проза й вірші. Перша збірка віршів вийшла 1922-го, на обкладинці юний Гео, якому не виповнилося ще й двадцяти, величав себе королем футуропрерій. Злостивці кинулися обзивати його жалюгідним наслідувачем Семенка, а серйозні критики помітили в молодого нахаби власне обличчя і хай не до кінця вироблений, але власний стиль.

Та справжня бомба вибухнула 1925-го, коли вийшла перша збірка Шкурупієвих оповідань «Переможець дракона». Жорж перевершив усіх: Хвильового, Підмогильного, Головка, Панча й іже з ними. Це була міцно збита, сюжетна, переважно пригодницька проза без модного тоді орнаменталізму та психологізму. Народ ахнув, того року всі тільки й говорили про книжку Шкурупія. Критики роздавали компліменти, навіть сам професор Білецький назвав її явищем в українській літературі, а автора — вундеркіндом.

Літературознавці довго рахували й зрештою серед багатьох оповідань і повістей Шкурупія з детективними елементами справжньою детективною новелою визнали тільки «Провокатора» (1927). Здається, її написано за рецептом детектива, якби такий існував.

На початку новели є загадкове вбивство, труп і четверо підозрюваних, які нікуди не можуть вийти, бо автор організував їм страшну грозу й замкнув у приміщенні. Під час страшної грози в поштово-телеграфній конторі просто на робочому місці вбито телеграфіста. Роль слідчого бере на себе комсомолець Павлюк: «Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, навіщо, з якою метою». Ніщо людське комсомольцеві не чуже, навіть читання пригодницької літератури. Павлюк розуміє, що вбивця серед присутніх, і, ще не раз згадуючи «засоби Конан Дойла», майже дедуктивним методом його вираховує. Новелу присвячено розкриттю загадки: Павлюк думає, припускає, вивчає обстановку в кімнаті, доходить логічного висновку й викриває провокатора, а автор кілька разів охоче посилає йому на допомогу дощ і вітер.

Кримінальний талант

Юрій Смолич у літературній творчості компенсував усе, чого бракувало в житті: пригод і фантастики. Вистачало йому тільки театру в прямому й переносному сенсах. Смолич скаржився на відсутність акторських здібностей, але ціле життя вдавав із себе іншу людину. Навіть ім’я — Юрій Корнійович — у нього несправжнє: у метриці він записаний Георгієм (Юрій уважалося розмовним), а батька його звали Корнелієм — надто складно для радянської міліції, яка 1931 року видала йому паспорт як Корнійовичу.

Багато років Смолич писав театральні рецензії під псевдонімом Жорж Гудран (ніби Юрій Смолич у дослівному перекладі на французьку). Про нього Майк Йогансен і Василь Хмурий склали пародійного вірша, який закінчувався так:

Одягається, як денді,
Не горілку п’є, а бренді, —
Хто ж такий цей Жорж Гудран?
Європейський вуркаган!

Хворобливий, сутулий, короткозорий гімназист в окулярах, типовий ботан і мрійник, любитель географічних карт і сищицької літератури — таким ріс автор першої кримінальної новели в українській літературі. Таке жанрове означення Смолич дав своїй новелі «Мова мовчання» (1927), хоча це радше психологічний міні-детектив. Її написано від імені слідчого, перед яким сидить убивця. Слідчий не кваплячись розповідає читачеві про свої методи роботи (звичайно, не про побої й катування, бо до терору ще майже 10 років), аж потім з’ясовує, що вбивця — жінка, а жертва — незнайомий їй чоловік. З якогось дива стать злочинниці стає обтяжувальною обставиною: «Вона вбивця і жінка до того ж. А вбивці й жінки вміють добре приховувати свої таємниці».

Читайте також: Есеїстика мусить бути

Звісно, від прозірливого детектива й тонкого психолога подітися нікуди. Формально в новелі дотримане головне правило детективу: є загадковий випадок — незрозуміле вбивство, що протягом твору розплутується. У Смоличевій кримінальній новелі героїня сама розповідає про причини та обставини злочину, тому тут головний елемент розслідування — з’ясування минулого й вивчення особистості вбивці.

Перу Юрія Смолича належать ще й такі жанрові різновиди кримінального чтива, як шпигунський детектив («Півтори людини», 1927) та фантастичний детектив («Господарство доктора Гальванеску», 1928). І якщо ви думаєте, що «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал» — це Ґлєб Жеґлов, то дуже помиляєтеся. Це сказав суворий чекіст Мадюдя, у якого 10 років стажу і який що хоч викриє, навіть спробу контрреволюціонерів викрасти плани спорудження Дніпрельстану. У повісті «Півтори людини» Смолич ставиться до своїх героїв поблажливо й навіть із гумором. Він не претендує на висміювання чи пародіювання детективних штампів, однак іронічний елемент у нього помітний: «Розділ четвертий, що в ньому старий чекіст Мадюдя муляє собі мозок і хоч ти йому роди дошукується контрреволюції».

Доктор і молдавські зомбі

Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Уже з перших сторінок починаються загадки: люди не хочуть навіть згадувати про доктора, наче він лихий дідько. На відміну від комсомольця Павлюка Сахно не знається на дедуктивному методі, принаймні не згадує про нього. Вона просто заінтригована загадками, а відтак починає стежити, зіставляти спостереження, робити висновки. Вона смілива, відважна, не боїться ризикувати, ходити поночі самотою та роззиратися в бінокль, попри застороги місцевих мешканців.

Сам Смолич не вважав «Господарство доктора Гальванеску» детективом через виразний крен у бік фантастики. Зрештою, продовження роману, а він перший у трилогії «Прекрасні катастрофи», справді належить до суто наукової фантастики. Проте в історії українського детективу його не можна оминути саме як сплав кримінальної та фантастичної прози.

True detective

Парадокс у тому, що біографія автора перших справжніх українських детективів нічим не видатна. Може, про «українського Шерлока» тому й забули, що він був як невловимий Джо з анекдоту: попросту нікому не потрібен.
«Універсальний журнал», який умів про все на світі цікаво розповісти, вже в першому числі представив читачам проникливого лікаря Піддубного, який крім лікарської практики вмів розплутувати загадкові історії. Автором серії детективних оповідань, найближчих до класичного детективу, був молодий прозаїк Юрій Шовкопляс. Смолич у своїх знаменитих мемуарах згадував: «У редакції Юрій Юрович [Шовкопляс] посів відділ художньої літератури, і ми з ним удвох зачали в «УЖі» два літературні жанри, широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень): я почав серію науково-фантастичних романів («Господарство доктора Гальванеску»), Шовкопляс — кримінальний роман, детектив («Записки лікаря Піддубного»)».

Спершу Михайла Григоровича Піддубного, який працював десь у туберкульозному санаторії під Харковом, супроводжував навіть свій Ватсон — наївний і простакуватий старший міліціонер Пересада, котрий чудово відтінював тямущого лікаря. Проте автор швидко зрозумів, що після подвійного вбивства й провокаційного підпалу в селі біля санаторію вже навряд чи станеться щось варте уваги, і швиденько відправив лікаря Піддубного до Харкова, а згодом і на південні моря.
Як і в його знаменитих попередників Шерлока Холмса й патера Брауна, у Піддубного є навіть неодмінні чудні риси. Він безуспішно намагається крутити свої рідкі біляві вуса, а ще має добряче черевце, яке, однак, не заважає йому швидко бігати й спритно вибивати зброю з рук. Він розплутує різноманітні справи: вбивства, крадіжки, провокації, шантаж, самогубство, спланований нещасний випадок. І просто дивом дивуєшся, що всі вони трапляються довкола однієї цілком звичайної людини.

Детектив і пролетарські критики

Пролетарським критикам український детектив не сподобався. Ну аякже! Чому оповідання будуються на конфлікті головний герой — радянська міліція? І міліціонери, і працівники карного розшуку в оповіданнях здебільшого прямолінійні й недоумкуваті, тому функцію боронити справедливість бере на себе проникливий лікар. Хоча в Шовкопляса, за законами жанру, був не лише свій Холмс, а й Ватсон — дільничний Пересада, у нього не було свого Лестрейда. Дедуктивні таланти лікаря увиразнювали недалекі, тупуваті, невиразні, безіменні представники радянської міліції. З якої це радості лікар розумніший за міліціонерів?

Читайте також: «Малий флот» української прози

Друге, що безмежно хвилювало критиків, — злочини. Це що, радянські люди крадуть, убивають, привласнюють чуже? Де це автор таке побачив — питався обурений рецензент. Звісно, у ранньому радянському детективі не могло бути маніяків, ґвалтівників і розкрадачів соціалістичної власності. Та навіть за такі невинні побутові сюжети Шовкоплясові добряче перепало, мовляв, немає в радянській дійсності цих жахливих трафаретів буржуазного детективу. Література мала не розважати, а обслуговувати ідеологічні потреби радянського читача, зокрема й детектив. Понад те, де це бачено, щоб радянська міліція так ганьбилася раз за разом, а її ставив на місце якийсь там лікар-товстопузик!

Кінець кримінальних двадцятих

Кінець 1920-х років ознаменувався появою україномовних Шерлока Холмса й патера Брау­на: вийшли двотомні «Вибрані твори» Конан Дойла (1928–1929) і «Пригоди патера Брауна» Честертона (1930).

Кримінальний жанр не давав спокійно спати й Володимирові Ярошенку. Рік у рік він видавав то збірку оповідань «Кримінальна хроніка» (1927), то повість «Гробовище» (1928). У повісті щедро наплутано містики з детективом і бойовиком. Саме бойовик треба, напевно, вважати найпопулярнішим тогочасним жанром, адже навіть «Арсенал» Довженка йшов у кінотеатрах як «грандіозний історичний бойовик». «Кримінальна хроніка» — спроба перевести газетний жанр у художні оповідання — надто повчальна, як для pulp fiction.

Навіть Народний комісаріат юстиції, у якого було своє юридичне видавництво, не гребував кримінальним чтивом і взявся видавати художню серію детективів та «судової» літератури. Крім Шовкопляса й Смолича у цій серії вийшли «Присуд» Олекси Слісаренка, оповідання «Явдоня» Георгія Каннеля з підзаголовком «Із судової практики», повість «Чорна вода» Арона Утевського в перекладі з російської Юліана Шпола.

Збірка «Проникливість лікаря Піддубного» (1930) Юрія Шовкопляса закрила тему. Далі виходили тільки шкідницькі романи, які нічого спільного з детективною літературою не мали. У 1930-х смаки публіки й наклади видань визначав агітпроп, згодом відділ ідеології. Книжковий ринок помер, а детектив загинув від підступної кулі партійних ідеологів. Відродився він уже у формі міліцейського детективу, як-от серія гостросюжетних пригодницьких романів Володимира Кашина про інспектора карного розшуку Дмитра Коваля. Полковник міліції Коваль очолює оперативну групу, яка успішно розслідує злочини на Черкащині. Кашин, термінологією радянських літературознавців, показує нелегкі будні працівників міліції. Проте у 1920-х роках соцзамовлення звеличувати радянську міліцію ще не було й героями раннього українського детективу ставали вдумливий комсомолець, активна та розумна дослідниця-біолог чи кругленький лікар із гострим розумом.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено