Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 грудня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Віктор Ставнюк: «ХХІ століття, попри інформаційність, схильність до практичних, прикладних наук, буде гуманітарним»

Український фахівець з античної історії, перекладач «Нікомахової етики» Арістотеля професор Віктор Ставнюк розповів Тижню про те, що Україна втратить, якщо позбудеться власної фундаментальної гуманітарної і точної науки, про гуманітаристику як один із важливих аспектів оборони в сучасних гібридних війнах та потребу нострифікації всесвітньої історії для українців.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (421)
від 10 грудня, 2015
Віктор Ставнюк: «ХХІ століття, попри інформаційність, схильність до практичних, прикладних наук, буде гуманітарним»

В Україні останні кілька років точаться активні дискусії щодо потреби в НАНУ й відповідно зменшення фінансування державою фундаментальних наукових гуманітарних, природничих і точних досліджень. Що втрачає країна, яка намагається заощадити на науці?

— Думаю, що можна говорити про певний постгуманітарний синдром у Старому світі. В освіченій, університетській Європі відбувалися певні трансформації, в основі яких лежали намагання окремої особистості та всього суспільства визначити прагматичний сенс історії та всієї гуманітаристики як такої. У прагматичному суспільстві кожна сфера життя так чи інакше піддається випробуванню ринком і грішми. Плата за університетську та шкільну освіту меркантилізує їх, а разом із тим усю фундаментальну науку. Без фундаментальної науки й досліджень неможливий поступ не лише окремого суспільства, а й усього людства, його прогрес і розвиток.

У нас співвідношення між суто практичними напрямами досліджень і суто теоретичними дуже давно піддається випробуванню ринком. Усі намагання реорганізувати НАНУ не є великим секретом. Це прагнення зробити українську фундаментальну науку конкурентоспроможною, переорієнтованою на прибуток, на ринок. Фактично це шлях до руйнування науки.

Людство ніколи не зануриться повністю тільки в ті науки, які мають суто прагматичне спрямування. Людина не зможе обійтися без філології, поезії, історії.

Отже, пошук нової раціональності в науці безпосередньо зачіпає гуманітаристику, має вести до її подальшого розвитку, а не занепаду? Звідки ж тоді береться потяг до скорочення таких досліджень?

— Гуманітаристика завжди була в дуже делікатному становищі. У суспільстві її поціновували тоді, коли цінністю вважали такі якості особистості, які розвиваються завдяки студіям, вивченню рідної мови та мов інших висококультурних народів, що стояли на чолі цивілізаційного прогресу, а також класичних. Адже вся Європа вибудовувалася на фундаменті класичної греко-римської античності. Європейська цивілізація — це результат моделювання античного елемента, спадщини іудео-християнськими вченнями, а також тим, що із собою при­нес­ли германські та слов’янські народи. На цьому виростають середньовічна християнська Європа та європейська цивілізація як така.

Читайте також: Катрін Дюссар: «Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно»

Розуміння самоцінності класичного, античного спадку завжди спонукало європейські суспільства й народи до вивчення латини й греки. Такий тренд зберігався до кінця ХІХ століття. Перша і Друга світові війни поставили перед інтелектуальною елітою Європи питання осмислення, звідкіля взялися ці напасті. Дуже багато закидів тоді було зроблено саме гуманітаристиці, передусім історії. Протягом XVIII–XIX століть історія як наука є сумою національних історій, тобто намаганням кожної нації утвердити себе як першу й не менш рівну серед своїх сусідів. Це сприяло тому, що багато народів поводилися так, ніби претендують на більше територій, ніж мають. Нажахані скоєним, багато хто став тоді шукати можливість переписати історію, що мало зовсім зворотні, негативні наслідки. Згодом у суспільстві постало питання: а що ж таке історія і в чому її цінність, коли її переписують кожні 10–15 років? Чим вона є, коли провокує країни й народи на страшні вчинки, як-от війна? Це породило скептицизм другої половини ХХ століття, що вибухнув на зламі зі століттям ХХІ. У цей час стали шукати такі форми історії, що не зачіпають тектонічних процесів. Зокрема,
знайшли історію повсякденності.

У наукових колах побутує думка, що ХХІ століття, попри всі свої тренди, як-от інформаційність, схильність до практичних, прикладних наук, буде гуманітарним. Я залюбки стежу за дискусіями довкола цієї теми, в основі якої лежить непогана ідея. ХХІ століття є часом після століття ХХ з його тотальною дегуманізацією суспільства й мас. Наше сторіччя потенційно має цікавість до людяності, до окремої людини та всього, що становить її сутність. А сутність людини формується не тільки її практичними вміннями, навичками, а й тими якостями, які наповнюють її духовність, світогляд. Це те, що дають гуманітарні науки, виховує гуманітарна освіта.

Франція відома у світі завдяки не лише Ейфелевій вежі, парфумам і вину, а й історичній науковій школі Анналів, тобто Люсьєнові Февру, Марку Блоку, Жаку Ле Ґоффу та ін. Чому в Україні наявність таких наукових осередків, зокрема в антикознавстві й решті гуманітарних наук, лишається мрією?

— Оскільки я антикознавець, розкажу про свою царину та історію як науку. Щоб говорити про ХХІ століття, треба поглянути, а що ж було в середині ХІХ. Дуже часто можна почути, що від середини ХІХ століття криза, яка тоді починалася в гуманітаристиці, на тлі успіхів природничих і точних наук призвела до переорієнтації досліджень, що триває до сьогодні. Тоді була величезна спокуса виміряти всі гуманітарні науки законами природничих, точних. Пріснопам’ятний позитивізм зводив роль історії до того, що історик має здобувати факти. Фактами, на думку Оґюста Конта та його послідовників, мали оперувати соціологи, філософи й решта. Сталася грандіозна криза наративу. Після Моммзена й Ґіббона говорили про те, що про античність уже все написано. Постало питання: чи потрібно писати далі, а якщо потрібно, то як осмислювати?
Радянське суспільство уникло цих колізій своєрідним чином. Історія стала головною з наук, а історики — шанованими людьми, бо партія і радянське суспільство через них прагнуло утвердити новий світогляд, показати його як результат історичного прогресу. Скрізь, окрім історичних факультетів, історія була історією КПРС. Античність там мала свою нішу у вигляді однієї з перших суспільно-економічних формацій. Існували цілі інститути, переважно в Москві, де ніколи не забували греку й латину. Чи були Авєрінцев і Лосєв суто радянськими вченими — величезне питання. Усіх в одну купу краще не змішувати. Але зробили вони надзвичайно багато.

Після методико-теоретичного однострою в історичній науці утворився певний вакуум. Усі якось різко почали займатися цивілізаційною історією, стали прибічниками Арнольда Тойнбі, часто його не прочитавши так, як треба. Інколи кажу своїм колегам, що якби Тойнбі дізнався, що вони йому приписують, він жахнувся б, бо ніколи такого не писав. Усі цивілізації, культури є самоцінними, рівними й непроникними для дослідника, своєрідними «речами в собі». Такий підхід призводить до відсутності загальнонаукового методологічного підходу, який бачив би розвиток людського духу в гегельянському сенсі цього терміна.

Читайте також: Не для себе одного

Проблема в тому, що методологічні напрями та школи не з’являються за один рік. В Україні вирішили повернутися до наукових стратегій середини ХІХ століття, наукового позитивізму. Тобто шукають певний корпус джерел, щоб на ньому щось собі писати, не надто вдаючись до теоретико-методологічних пошуків.

Українське антикознавство — болюча тема. На­­справді одна з найдраматичніших сторінок у розвитку історії як науки та гуманітаристики загалом — знищення великої кількості кафедр класичних мов під час приходу до влади більшовиків. Вони лишалися в центрах, які легше було контролювати: у Москві, Петербурзі, навіть Казані. У Києві Університет Св. Володимира було закрито, і до того часу, коли він відродився у вигляді Національного університету імені Тараса Шевченка, минули роки. Все те середовище, яке викладало й досліджувало класику, тобто греко-римський світ, не маючи роботи, або емігрувало, або з часом вимерло. Щоб відновити втрачене, потрібно дуже багато часу. Нині практично відсутнє культурне середовище, у якому б зростали люди, котрі професійно займалися б дослідженнями античності та середньовіччя на основі оригінальних текстів. Річ у тім, що давні мови повинні вивчатися централізовано на рівні держави. У кожному університеті, де є кафедра історії, мали б читати греку й латину. Цього майже ніде не робиться, окрім як у Львові й Харкові, трохи в Одесі.

Кожна наукова чи методологічна школа дає змогу на той самий об’єкт дослідження поглянути під різними кутами зору. Мені здається, що сучасний історик у своїх дослідженнях повинен використовувати здобутки всіх наукових шкіл. До того ж очевидно, що нині намагаються створити новий історичний гранд-наратив. Річ у тім, що кожне покоління має історію нострифікувати, зробити її своєю. Без цього народ, який повернув собі державність, успішним бути не може. Нострифікація всесвітньої історії українським суспільством є, на мій погляд, надзвичайно важливою справою. Українська школа істориків повинна написати тексти про різні важливі історичні епохи, від греко-римської доби й до модерного часу, роблячи їх своїми, осмислюючи всесвітню історію з погляду України. Це має бути зроблено для всіх громадян нашої країни, які виростають у нашій суспільно-політичній атмосфері. Історія й історики повинні тут стати дуже важливим інструментом для прояснення та розбудови української свідомості. Історію розігрують у межах історичної політики,
протиборства та інформаційних воєн.

Усе це складові нинішньої російсько-української війни, яку багато хто визначає як гібридну. Таким чином, поглиблені українські історичні та гуманітарні студії можуть стати нам у значній пригоді?

— Власне, без знання своїх сусідів від найдавніших часів ми не можемо протистояти в інформаційних війнах. Для України гуманітаристика не є чимось таким, чим можна знехтувати. З огляду на актуалізацію всіх проблем історичної пам’яті вона набуває першочергового значення. Без неї ми не зможемо конкурувати зі своїми сусідами, зокрема й тими, що налаштовані агресивно й самі прагнуть нам розказати всю історію людства й про наше місце в ній, якщо воно взагалі там є (як вони вважають). Щоб вести дискусії на рівних, треба мати фахівців, які можуть це робити. А в нас їх немає. Медієвістика й антикознавство не виростають на ґрунті історії партії. Історія України — це частинка історії людства. І для нас історія людства є частинкою вітчизняної історії.

Історія нині перетворилася на поле протистояння ідеологій і політиків, які трактують її на власний розсуд. Це мають розуміти ті, хто вирішує долю гуманітарної освіти в Україні. Загубивши гуманітаристику як таку, що не дає прибутку, ми прирікаємо себе й далі бути не суб’єктом міжнародних процесів і відносин, а об’єктом у руках потужних гравців, які маніпулюють нами.

Якщо наша країна крокує до Європи, то й історія наша має бути вписана в європейський контекст, принаймні на рівні шкільної освіти, якою охоплені всі українці. Чому цього не відбувається?

— Я маю своєрідне щастя бути членом методкомісії МОН зі шкільних підручників. Під час дискусій мені доводиться переконувати колег, що Україна — частина Європи. Для нас Європа — це не чужий світ, бо в нас є спільне античне, греко-римське підґрунтя, на якому ми розвивалися. Ті європейські цінності, які сповідуємо, виростають на антич­ному спадкові та його іудеє-християнських й інших модуляціях.

Читайте також: Єжи Онух: «Нинішній образ України у світі базується на західному або російському наративі»

У наших шкільних підручниках з історії до перебування Дмитра Табачника на посаді міністра освіти і науки було хоч якось втілено принцип, що історія України має включати всесвітню історію. У часи Табачника вектор змінився, посиливши зовсім інші настрої, спрямовані на зближення з нашим північно-східним сусідом. Якщо чесно, ту концепцію, що сторінки історії України мають перегукуватися зі всесвітньою історією, у шкільних підручниках для шостих — сьомих класів реалізувати не так просто. Річ у тім, що для цієї групи школярів розповідати про античність у широкому значенні досить важко. На міністерських колегіях, коли затверджували програму викладання історії для середньої школи, я наполягав на тому, що перша частина курсу повинна охоплювати історію Стародавнього Сходу та первісності, а друга — греко-римський світ. Я зауважував, що викладання другого блоку має починатися з виділення спільних рис у розвитку цивілізацій Стародавнього Сходу й античної греко-римської цивілізації. Мені казали, що в такій формі історію дітям викладати не можна.

Власне, чому не можна? Спільними в економічній сфері для всіх цивілізацій Стародавнього Сходу були практична відсутність приватної власності, монополізація державою всіх форм виробничої діяльності та експлуатація нею окремої людини й цілого суспільства через податки, розгалужений бюрократичний апарат та армію. Для греко-римської антич­ності приматом є приватна власність, а головними діячами — вільні виробник і підприємець. У політичній сфері Стародавній Схід монархічний (деспотичний чи тиранічний), що спирається на розгалужений бюрократичний апарат та армію, яка контролює величезні території, підвладні єдиному центрові. У такій системі людина є об’єктом керування відірваної від неї влади. Що є держава для греко-римського світу? Це грецький поліс чи римський цивітас, що політично оформлюється як республіка, тобто це громада, яка стає державою. Як сюди вписується Александр Македонський? Античність є динамічною, такою, що сходить до імперії, коли народ не втримує свободи, втомлюється від відповідальності за неї. Так з’являються спочатку полководці, а далі імператори. І з підкоренням сусідів такі суспільства лише збільшують рівень власної несвободи. Класична ж античність вибудувана на свободі, не на рабстві. Без неї не було б здобутків цієї доби, філософії не було б теж, як і Європи, якою ми її знаємо. Про все це можна було розказати українським школярам.

Я згоден із тим, що коли Україна йде до Європи й коли ми визнаємо себе частиною європейської спільноти, то мусимо сприймати європейську історію як частинку своєї національної, рідної, а не як зовнішню, чужу, протилежну у всьому історії вітчизняній. Сподіваюся, що на це будуть спрямовані ініціативи МОН.

--------------------------------------------------------------------------

Віктор Ставнюк — український антикознавець, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 1987 року в Московському державному університеті захистив кандидатську дисертацію на тему «Суспільно-політична діяльність Фемістокла», а 2006-го — докторську дисертацію «Становлення та еволюція афінського поліса (від занепаду ахейської цивілізації до реформ Ефіальта і Перікла)». 2002 року переклав українською твір Арістотеля «Нікомахова етика».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено