Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 січня, 2016   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Реставрація по крихтах

Бідність реставраційної галузі в Україні ще раз свідчить про злочинну неуважність до національної історичної та мистецької спадщини
Матеріал друкованого видання
№ 46 (418)
від 19 листопада, 2015
Реставрація по крихтах

Стан реставраційної справи в нашій державі, як, зрештою, і музейної, про що не раз писав Тиждень, є вельми невтішним. Навіть попри те що ця галузь поміж інших музейних максимально наближена до виробництва й надання послуг. Реставратори не просто кабінетні науковці, а майстри-практики, які знають про свою царину, зокрема і про технології виготовлення, консервації та відтворення, часом більше, ніж ті, хто створив той чи той мистецький об’єкт. Причини такої ситуації в тому, що в останні десятиліття все музейництво України кинуте напризволяще, зокре­­ма й у фінансовому вимірі; державі, яка мала б охороняти й берегти свої музейні та архітектурні фонди, фактично байдуже, чи вони вціліють. Щось є шанс порятувати за грантові гроші, на реставрацію чогось можна провести фандрейзинг, але все одно зберегти національне надбання без участі держави надзвичайно важко.

Ручна робота

«Національний науково-дослідний реставраційний центр України, заснований 1938 року, — найстаріший у державі заклад, де реставрують музейні пам’ятки, — розповідає його генеральний директор Світлана Стрєльнікова. — Вітчизняна реставраторсь­­ка школа є. Осмислюючи розвиток цієї справи, не викреслюймо радянських часів, бо саме тоді ми здобували досвід і навички фахової майстерності. Виявилося, що в певних галузях ми працюємо навіть краще, ніж закордонні колеги. Так, у нас замало потрібних матеріалів, інструментів, спеціального реставраційного й дослідного обладнання, яке використовують у світі і яке дає змогу пришвидшити певні процеси та пильніше їх проконтролювати. Утім, не маючи цього, наші реставратори вміють робити все руками, і це за кордоном цінують. До речі, частину трофейного живопису із Дрезденської галереї реставрували в Києві». Співрозмовниця Тижня наводить приклад: для відновлення дуже багатьох речей на паперовій основі потрібна доливна машина. Без неї майстер-реставратор сидить і доточує до обірваного або дірявого аркуша целюлозну масу потрібної текстури та забарвлення вручну.

Працюючи над картиною певного автора, реставратор має досконально знати його манеру, палітру, склад фарб. Тому в нас потрібною є фізико-хімічна лабораторія, де встановлюють, які компоненти є у фарбах на полотні треба підновити, і залежно від цього більш-менш точно назвати час написання того чи того полотна та визначити потрібну методику реставрації.

Читайте також: Тимур Бобровський: «Росії Херсонес Таврійський як об’єкт Всесвітньої спадщини не потрібен»

Реставрація — це складова збереження й музейної справи. Коли українських реставраторів питають, чого їм не вистачає, то потрібно казати про стан музейних приміщень та міру збереженості музейних предметів у них до реставрації. Вітчизняні фахівці, з якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що, потрапляючи до музеїв за кордоном, вони завжди пильно придивляються, наскільки збереженими є ті чи ті експонати, бо це частина їхнього професійного інтересу. За кордоном фондові та експозиційні приміщення музеїв і відповідно речі, які там зберігаються, у кращому стані. Проблема в тому, що в Україні практично не зводили будівель спеціально для музеїв. «Здебільшого наші музеї діють у непристосованих приміщеннях, колишніх особняках, урядових апартаментах тощо. Фондові сховища сиріють. Порушення температурно-вологісного режиму — це класика. Ще один пункт — освітлення. Денне світло є агресивним щодо низки творів мистецтва, паперу, який змінюється в кольорі та структурі, стає крихким. Зважаймо й на екологію.

Реставраційній галузі передусім не вистачає фахівців, місця для роботи, а вже потім матеріалів та обладнання. В Україні є регіони без жодного фахівця-реставратора

Наші музеї стоять на вулицях з активним рухом транспорту, вихлопними газами, які є проблемою для таких закладів у всьому світі й так само для пам’яток архітектури», — констатує Світлана Стрєльнікова. На її думку, рівень вітчизняних музейників, на жаль, недостатній для того, щоб вони досконально зберігали фонд країни. Пам’ятки старішають, що закономірно, бо час впливає на матеріали, з яких вони зроблені, але шкідливіші для них зовнішні впливи. Відреставровані твори знову потрапляють до мало пристосованих для музейних потреб приміщень, і ситуація рухається по колу.

За словами генерального директора Національно­го науково-дослідного реставраційного центру України, галузі передусім не вистачає фахівців, місця для роботи, а вже потім матеріалів та обладнання. «При Мінкульті маємо комісію з атестації художників-реставраторів, де атестаційну функцію виконує наш заклад. Вона міжнародна, бо в Україні замало фахівців з окремими реставраторськими спеціалізаціями, як на те щоб існував кворум для атестування. Торік у нас відбулася чергова атестація за всіма напрямами роботи (станковий живопис, поліхромна скульптура, паперові документи, декоративно-ужиткове мистецтво, монументалістика). Атестували 269 осіб із 15 областей, серед них і такі, що здобули дві чи навіть три реставраторські категорії, тобто право відновлювати, наприклад, олійний живопис, скульптуру та художнє скло. В Україні є регіони без жодного фахівця-реставратора», — окреслює ситуацію Світлана Стрєльнікова. До того ж реставратори мають, як і медики, вузькі спеціальності. Академії образотворчого мистецтва й архітектури в Києві, Львові та Харкові головним чином готують реставраторів станкового живопису. Трішки — фахівців із монументального живопису й ужиткового мистецтва. Загалом щороку в Україні випускають 35 художників-реставраторів, здебільшого спеціалістів із малярства. А хто реставруватиме решту того, що є в наших музеях, і те, що зберігається у приватному фонді, не зрозуміло.

Українські фахівці покладали великі надії на те, що у відреставрованому столичному «Мистецькому Арсеналі» їм виділять хоч трошки місця під робочі площі, де можна було б також проводити курси з підвищення кваліфікації для реставраторів із різних міст України та для студентів. На жаль, цього не сталося. У середині 2000-х років їм насилу вдалося вибити в Мінкульту гроші на підвищення своєї кваліфікації за кордоном. Сьогодні туди покращувати професійні навички їздять лише власним коштом, бо навіть грантове фінансування знайти дуже важко.

Читайте також: Клементін Делісс: «Колекціонування завжди несло в собі елементи ризику»

Багато хто нині колекціонує старовинну українську народну вишивку. Добре, коли вона тримається купи. Коли ні, потрібен реставратор. В Україні є свої фахівці, які можуть відновлювати артефакти з тканини. «Якщо можемо реставрувати тканину з архео­­логічного розкопу, яка століття пролежала в землі й розсипається, то вишиті сорочки для нас не проблема. Такі люди є в нашій організації, в Історичному музеї та різних наших філіях по всій Україні. Набагато важче з реставрацією творів із каменю, бо із цього напряму в Україні немає жодного атестованого спеціаліста. Передусім багато кам’яних пам’яток, які нікому реставрувати, є в західних областях. Буває, запрошують фахівців бозна-звідки, і вони працюють із кам’яними об’єктами за допомогою піскоструменя, що є варварством», — зазначає директор головної української реставраційної майстерні.
Фахівці з Національного реставраційного центру розповідають, що матеріали (пігменти, клеї, деревина, метал, позолота тощо), які використовують для відновлення музейних об’єктів, недешеві. В Україні немає їх відповідної індустрії, як за кордоном, і загального для всієї держави фонду. Під боком у нас Польща, потужна в сенсі реставрації країна, звідкіля на Захід України намагаються всіляко залучати майстрів-реставраторів. І це також певна проблема. Важко простежити, які саме за складом матеріали вони використовують, бо в нас немає сучасної лабораторії із сертифікації. А саме від якості матеріалу залежить, що буде з відреставрованим об’єктом через 20–30 років. Фахівці з Національного центру, котрих держава наділила правом надавати платні послуги з реставрації, експертизи й атрибуції, зазначають: українські колекціонери, які мають гроші на реставрацію об’єктів, що зберігаються в їхніх зібраннях, зацікавлені відновлювати їх на батьківщині. Реставрація — задоволення не з дешевих, тим паче за кордоном. Інша річ — вони не хочуть «світити» те, що мають. Нині в центру дуже мало таких замовлень.

Більшість для музейного фонду, майже за безцінь.

«Жодної програми з розвитку реставраційної справи в Україні не ухвалено. Національний реставраційний центр нині, як і решта закладів культури, одержує від уряду лише кошти на утримання, оплату комунальних послуг та оклади персоналу. На реставраційні матеріали від держави гроші отримати дуже проблематично. У кошторисах музеїв мають закладатися суми на реставрацію. Попри це, ми отримали від урядовців якось лист про те, що наш центр створено для збереження музейного фонду України і що купівля потрібних матеріалів і сама реставрація — це наше власне питання», — сумно констатує Світлана Стрєльнікова. Розповідає, що установа, якою вона керує, уже двічі розробляла проекти розвитку реставраційної справи в Україні. Кожен із них має фінансове обґрунтування, яке потім потрапляє до Мінфіну й Мінекономіки, що перекреслюють усі можливі ініціативи. Про формування громадської «Стратегії культури-2025» у реставраційному центрі знають, проте на жодному з її обговорень реставратори присутні не були й не мають уявлення, чи враховано потреби
їхньої галузі в цьому проекті.

Камінь, дерево і тиньк

Що не знищив час, те нищать люди, їхня дикість, жадібність і неосвіченість. На жаль, це твердження справджується щодо стану реставрації архітектурних пам’яток, якими володіє Україна. Власне, проблеми реставраторів музейних артефактів й архітектури багато в чому збігаються. Чи потрібне нашій державі відновлення архітектурної спадщини — від замків до храмів, — стало зрозуміло у 2012 році, коли Укрпроектреставрацію на початку сумнозвісної відбудови Гостинного двору на Подолі просто викинули на вулицю із приміщення, яке займав цей інститут. Очевидно, руїна, провалені дахи, обшарпані стіни архітектурних пам’яток — той «європейський еталон», до якого всюди на словах так прагне наша влада.

Читайте також: Колекції таємниць

Лев Скоп, який працює художником-рес­тав­ратором у відділені дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина», розповідає, що країні бракує архі­тек­торів-реставраторів, яких за радянсько­го часу майже не готували. «Із дерев’яними пам’ят­ками не все просто, однак найбільший сум із мурованими. Скажімо, Маріїнський палац у Києві (який укотре почали й не закінчили реставрувати 2012 року. — Авт.) відновлювали під керівництвом архітектора Павла Альошина після Другої світової війни, коли в будівлю влучила бомба. Вдруге часткову реконструкцію цього об’єкта проводили в 1982-му. Тоді оригінальну позолоту здерли, перефарбували стіни в якийсь зовсім незрозумілий, довільний колір. Чи має це значення? Звичайно. Адже говоримо про творіння доби рококо, коли барви для стін палаців чи церков обирали за естетичним критерієм. Кольорова палітра й вигляд деталей оздоблення барокових споруд зовсім інший. У реставрації головне не зіпсувати будівлю й максимально відтворити її в первинному вигляді, як задумав архітектор. Якщо говорити про пам’ятки рококо, то найкраще був відреставрований інтер’єр Андріївської церкви, та й це твердження вельми дискусійне», — розповів фахівець. А ще зазначив: коли зовнішній і внутрішній вигляд старовинної будівлі зовсім змінюють, це називається «оновлення», а не «реставрація». Так сталося з Оперним театром у
Львові й довгою низкою інших архітектурних пам’яток України. Через те саме ренесансні кам’яниці центру Львова втратили свої внутрішні розписи, які просто збивали зі стін, не розуміючи їхньої цінності. Такий настінний живопис найближче до України зберігся у Кракові. Куполи барокових і пізнішого часу церков у Києві нині виблискують позолотою. Автентично вони ніколи такими не були. Якісь із них покривали мідною бляхою, що з часом під впливом атмосферних явищ бралася зеленою патиною. Фаховий реставратор має максимально зберегти оригінальні перекриття й конструкції. Якщо можливо, відновити інтер’єр та екстер’єр за авторськими кресленнями. В Україні цього часто не відбувається, і чуємо дедалі менше новин, що десь реставровано архітектурну пам’ятку. Хіба що хтось із-за кордону, як-от посольство США, котре має грантову програму, на ці потреби виділить кошти або оголосить фандрейзинг, тобто спробує позбирати з миру по нитці, як у випадку справи реставрації барокового Мазепинського корпусу НаУКМА.

У радянський час на багатьох старовинних будівлях, зокрема храмах, висіли таблички, де було вказано, що вони охороняються законом, бо належать до історичного й архітектурного надбання держави. Момент відповідальності перед законом тоді бодай трохи стримував. Нині ці таблички зникають зі стін, а самі об’єкти перебудовують і нищать як хочуть. Така доля спіткала дім Михайла Грушевського й рисувальну майстерню Миколи Мурашка в Києві. З українською палацово-замковою архітектурою сталося по-різному. Олеський, Підгорецький, Золочівський, Свірзький замки намагався захистити й реставрувати нині покійний директор Львівської картинної галереї Борис Возницький. На решту держава не звертає уваги, ніби всього того немає взагалі.

Як розповідає Лев Скоп, іще однією проблемною точкою в галузі реставрації архітектури є як муровані, так і дерев’яні культові будівлі. «Проблеми давніх українських храмів почалися, коли їх стали передавати церковним громадам. Усі унікальні дерев’яні об’єкти храмової архітектури Турківщини перекриті нині не ґонтом, а золотою бляхою. Буває ще й так, що такі церкви обшивають зовні пластиковою вагонкою. Стародавні іконостаси викидають. Це страшна незворотня катастрофа. Коли я зчиняю галас, мовляв, як так можна, намагаюся хоч якось ті пам’ятки порятувати, на мене дивляться мов на божевільного, адже нічого не сталося. Духовенство абсолютно не вчать поваги до пам’яток старовини», — сумно констатує реставратор. Додає, що стародавні розписи в цих церквах або збиті, або позамальовувані. Так, наприклад, сталося з настінними розписами, датованими XVII століттям, у закарпатському селі Нижнє Водяне. За жоден випадок знищення давнього храму, переданого релігійній громаді, чи його інтер’єрів не порушено кримінальної справи. Винних начебто й немає. У Карпатах, на Галичині дерев’яні церкви «випадково» горять, на інших українських теренах просто гинуть від занедбаності. Попри це, їхня кількість у нашій країні поки що вимірюється сотнями, хоча лише сім із них включено до списку ЮНЕСКО. Мурована сакральна архітектура втрачає від таких оновлень свій автентичний унікальний вигляд. Призвідців цього держава не хоче або ж не воліє шукати. Руїна триває.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено