Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 вересня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Марат Ґельман: «У Чорногорії новому в культурі ніхто не чинить опору»

Тиждень розмовляв із відомим російським галеристом та арт-менеджером Маратом Ґельманом, одним зі спікерів ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, про вирішення проблем держави за допомогою мистецтва на прикладі Чорногорії та про самоізоляцію російського творчого середовища, яка нині посилюється.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (408)
від 10 вересня, 2015
Марат Ґельман: «У Чорногорії новому в культурі ніхто не чинить опору»

Ви створили першу в Росії галерею сучасного мистецтва, але в одному з останніх інтерв’ю зазначили, що розчарувались у її діяльності, бо з неї зробився дорогий магазин. Чим вона мала стати за вашим задумом для російського культурного простору?

— Річ у тім, що я там був уже не потрібен. Моя художня галерея від 2001 року справді працювала як своєрідний бізнес. Я заважав. Приходив зі своїми ідеями, а люди чітко заробляли гроші, зокрема і для мене.
У 1990-х, коли я тільки-но відкрив галерею, вона стала центром культурного життя принаймні російської столиці. Це своєрідний наркотик, коли багато що відбувається за твоєю участю й у тебе на очах. І цього-ось згодом забракло. Зазвичай галерея передбачає три типи активності: якісні виставки, комерція, тобто робота з колом колекціонерами, а також продюсерська робота, тобто художники, яких виставляєш сам (це ти намагаєшся робити й в інших місцях). Четвертий пункт — формування збірок для окремих колекціонерів. У 1990-х галерея займалася не так тим, про що я оце згадав, як побудовою культурного середовища. Зазвичай над цим працюють музеї та фонди, але в Москві так не сталося. Узявши цю функцію на себе, моя галерея стала надзвичайно відомою. Потім я створював музей, реалізовував інші проекти. Виявилося, що я хороший бізнесмен у часи бурі й натиску, а в часи штилю — не надто.

Читайте також: Юзеф Ген: «Мій приятель – король Польщі»

У 2000-х багато що змінилося. З’явилися різні фонди. Третьяковська галерея і Пушкінський музей зацікавилися сучасним мистецтвом. А нині відбувається різкий розкол єдиного художнього середовища на два табори (офіційний та неофіційний), як було в СРСР. Від цього втрачають обидві сторони. Ті, що в андеграунді, не мають публіки й ресурсів, а ті, що є офіційними, віддали свій талант на потребу сьогоднішньої російської політики. Наступний крок — це ізоляція. Поки що цього не сталося, бо за інерцією російська художня спільнота зберегла контакти у світі. Але зв’язки дедалі більше послаблюються.

Нині ви реалізовуєте культурний проект у Чорногорії. У чому саме він полягає і як вплине на цю країну?

— Чому я взявся за культурний, а не бізнесовий проект, цілком зрозуміло. Річ у тім, що я вмію такі ініціативи реалізовувати. У Чорногорії нині займатимуся роз­вит­ком країни через культуру. Власне, це дуже прагматичний підхід до справи. Свого часу вчений був таким самим маргіналом, як і художник. Писав якісь не зовсім зрозумілі буденному розумові формули, які хтозна-навіщо були потрібні. Згодом з’явилася постать інженера, який навчився використовувати ці дивні формули в реальному житті. Завдяки йому маємо, наприклад, кондиціонери, мобільні телефони тощо. Таким чином, наука почала розвиватися, у неї стали вкладати гроші. Учений із соціального маргінала перетворився на лідера. У нинішній постіндустріальний час щось подібне відбувається з художником, який займається чимось, що зрозуміле йому або колу його колег. І тут потрібні своєрідні гуманітарні інженери, котрі знають, як використовувати те, що роблять художники, для реального життя. До Чорногорії я приїхав у ролі своєрідного гуманітарного інженера, тобто людини з уявленням про те, як вирішити проблеми країни через культуру.

Читайте також: Маркус Шефер: «Місто - це термоядерний реактор, в якому відбувається взаємодія між різними індивідами»

Балканські держави, за винятком хіба що Сербії, відомої завдяки режисерові Еміру Кустуриці й музикантові Ґорану Бреґовичу, в культурному сенсі маловідомі. Чорногорія досі в масовій уяві залишається країною-курортом. Як збираєтеся змінювати цю ситуацію?

— Інколи важливіше те, чого немає, аніж те, що є. У великих європейських країнах переходові до постіндустріального періоду заважає індустрія. А от у Чорногорії її не існує взагалі. Це означає, що новому, коли воно туди приходить, ніхто не чинить опору. У місті Цетинє діє низка чудових музеїв. Усесвітньо відома художниця, володарка «Золотого лева» на Венеційському бієнале 1997 року Марина Абрамович теж родом із Чорногорії. Там є що побачити, але не в цьому річ. Час важливіший за місце. Треба зрозуміти те, що відбувається нині.

На запитання, чим же Чорногорія через певний час вирізнятиметься з-поміж інших країн, відповім прямо: двома речами. Я задіяний у роботі над тим, щоб зробити її центром вуличного мистецтва, де є паблік-арт, стрит-арт, вуличний театр, різні форми подій open air. Зауважмо: йдеться про таку країну, де не хочеться сидіти в закритому приміщенні. Перше знайомство із Чорногорією в мене відбулося два роки тому, коли її міністр культури запропонував мені взятися за реконструкцію будівлі під музей. Я зайшов до неї, походив, повернувся і сказав: «Знаєте, у вас тут не хочеться сидіти в чотирьох стінах. Хай там як буде всередині, але, коли людина знадвору, із природи й клімату, потрапляє туди, її тягне швидше надвір».

Другий проект, який ми вже почали створювати, — це Будинок художника у приміщенні старого пароплавства просто в Которській бухті, одному з найкращих місць чорногорського узбережжя. Там облаштовано відкриті художні майстерні, виставкові зали. Цього разу задіяно інший тип комунікації публіки з мистецтвом. Художники отримують ці майстерні безплатно, але з умовою, що в неділю їх двері відчинені для глядачів. Відповідно люди проводять у цьому місці 3–4 год, переходячи з однієї майстерні в іншу, спілкуються з митцями. Може, вони ще жодного разу в житті не говорили із живим художником, а тут мають нагоду. Отож-бо мистецтво перестає бути максимально дистанційованим від глядача. Певним чином ідеться про дуже специфічний маркетинг.

Третій момент — інтернаціоналізація простору способом мистецьких резиденцій. Завдяки цьому до країни починають приїжджати художники з різних куточків світу. Вона стає не провінцією Белграда, а міжнаціональним відкритим простором, літньою резиденцією художників з усієї планети.

Читайте також: Клементін Делісс: «Колекціонування завжди несло в собі елементи ризику»

Проекти, над якими ви нині працюєте в Чорногорії, тривають недовго. А чи можете вже похвалитися конкретним результатом?

— Тільки-но я озвучив свої задуми, керівництво держави їх схвалило, хоча й не надто розуміло, наскільки вони реалістичні. У травні цього року ми почали активно проводити фестивалі, аби розширити туристичний сезон, бо країна, яка живе із цієї галузі, від такого лише виграє. Згодом Європейська комісія з туризму у своєму звіті зазначила, що всі європейські країни за винятком Чорногорії у травні втратили 30% своїх туристів із пострадянських країн. Коли ми проаналізували цю ситуацію, виявилося, що багато хто в цей час приїхав до Чорногорії саме на ті фестивалі, які ми проводили і які рекламували. Ось вам приклад, коли вигоду держави від культурних заходів легко помітити.

Чи варто в Україні, де нині точиться війна і пробуксовують реформи, заводити мову про потребу новаторських культурних проектів на кшталт чорногорських?

— Пам’ятаймо, що у процесах, які змінюють дотеперішню конфігурацію, хтось має перший сягнути порога, а далі все є питанням технології. Річ у тому, що десь це станеться раніше, а десь пізніше. Хтось на мапі виявиться новим лідером, а хтось перейде в групу маргіналів. На жаль, спостерігаючи за нашими країнами, Україною, РФ, бачимо, що про модернізацію не йдеться. Це важко, коли точиться вій­на. Нелегко бути в цій ситуації оптимістом. Хоча в такий час багато що малюють і пишуть.

Із великою тривогою ставлюся до того, що відбувається в Росії, бо там нині немає навіть шансу на нормальний вихід із ситуації. В Україні все принайм­ні зрозуміло, бо ви собі обрали чіткий шлях: маєте перемогти корупцію, провести цілком конкретні реформи, увійти за дорожньою картою до ЄС. Тобто принаймні шлях у вас є. Зовсім інша річ, що цей поступ пов’язаний із проблемами. Росія такого чіткого шляху не має.

--------------------------------------

Марат Ґельман — російський галерист, публіцист, арт-менеджер, колишній директор пермського музею сучасного мистецтва PERMM. Від червня 2002-го до лютого 2004-го — заступник генерального директора ООО «Первый канал». Політтехнолог, один із творців Фонду ефективної політики, член Громадської палати скликання 2010–2012 років. Від 2014-го мешкає в Чорногорії.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено