Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 серпня, 2015   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Москва   ▪   Версія для друку

«Иван Васильевич меняет профессию»

Образ Івана Ґрозного в російському кіно як політичний флюгер
Матеріал друкованого видання
№ 31 (403)
від 6 серпня, 2015
«Иван Васильевич меняет профессию»
Перші монументальні. Дореволюційний Іван Ґрозний у виконанні Фьодора Шаляпіна і «сталінський» – Ніколая Чєркасова стали зразками не лише мистецького, а й політичного осмислення образу царя

Торік московська богема вкотре від душі повеселилася: знамениті пітерські митці-міть­­ки влаштували в Центральному будинку художника перформанс під назвою «Мітьки дарують Івану Ґрозному нового сина». Мітьки —
народ чутливий, звиклий іще з радянських часів на страждання людські, особливо колишні, відгукуватися жваво. Хто не пам’ятає їхніх гуманістичних акцій «Мітьки приносять вухо ван Гогу» або «Мітьки відбирають у Маяковського пістолет»? Мітьківська акція стала відповіддю на запеклі суперечки, що несподівано спалахнули: чи вбивав Іван Ґрозний свого сина?

Спочатку збудилися комуністи, зажадавши вилучити знамениту картину Рєпіна «Іван Ґрозний та син його Іван» із постійної експозиції Третьяковської галереї. Потім на допомогу їм прийшли придворні історики, які заявили, що Іван Васільєвіч абсолютно точно не вбивав свого сина. На щастя, Рєпін цього не чув — а то, диви, із вредності зажадав би притягнути до відповідальності Пушкіна з його безглуздими звинуваченнями на адресу Сальєрі. Годі й казати про Шекспіра з його не дуже поштивим ставленням до цілих англійських королівських династій.

«Мітьки дарують Івану Ґрозному нового сина». Акція, проведена в несподіваному ключі, привернула увагу до кривавого самодержця

Щоб закрити тему, мітьки врочисто при збіговиську арт-люду подарували вбраному царем чоловіку згорток з умовним немовлям, давши новому спадкоємцеві ім’я Зайка Івановіч. На тому суперечки навколо внутрішніх негараздів монаршої родини вщухли.

Читайте також: Віддзеркалення російських комплексів

Але залишилося питання: чому саме нині в Росії посилився інтерес до постаті Івана Ґрозного? Чому власне зараз знову настільки активізувалися «государеві люди», заповзявшись відбілювати ім’я одного з найкривавіших правителів своєї країни?

Іван Ґрозний, правитель жорстокий, із садистськими схильностями, який почепив на дибу чималу частину російського боярства, був, як кажуть нині, ефективним державним менеджером. Підкорив Казань і Астрахань, розгромив Лівонський орден, навів у країні «лад» за допомогою опричнини, збільшив царство за рахунок Сибіру, закликав до порядку Новгород із його вільнодумством, заклав підвалини антисемітизму, звелівши не пускати в Росію єврейських купців, і багато чого іншого ще накоїв, щоб із повним правом бути улюбленим для кожного російським правителем.

Уперше на кіноекрані він з’явився 1905 року в німому фільмі «Іван Ґрозний», що не зберігся. А першу стрічку про нього, яка до нас дійшла, було показано рівно 100 років тому, в 1915-му — це була повнометражна (58 хв) екранізація повісті Льва Мєя «Псковитянка» — «Цар Іван Васільєвіч Ґрозний» молодого режисера Алєксандра Іванова-Ґая. Можна вважати, що із цієї картини знаменитий правитель почав свій хід кінематографом.

Сталін задумав створити образ самодержця за своєю подобою: бо ж, як і цар Іван, зіткнувся з відносною опозицією в особі старих більшовиків

Фільм Іванова-Ґая примітний окрім народження згодом популярного кінообразу тим, що це був дебют у драматичному мистецтві Фьодора Шаляпіна: саме йому довірили роль царя. Відзначивши акторську відвагу великого співака і про всяк випадок присівши в шанобливому реверансі, критики все-таки не забули вщент роздовбати його кінодебют. «Гра самого Шаляпіна нагадала гру трагіків старого часу: багато пози, підкреслена міміка, вповільнений жест... Усе це бачити на екрані важко; вас охоплює почуття сорому за Шаляпіна, ніби перед вами ходить людина, що зіп’ялася на ходулі», — писав один із критиків того часу.

Зрозуміло, про жоден аналіз екранного втілення Івана Ґрозного мови не було: монархія хоч і доживала віку, одначе не допускала вільнодумства в новому виді мистецтва. Образ, витворений із допомогою Фьодора Івановіча, вийшов черговим монументальним, перенесеним із опери Рімского-Корсакова, де Шаляпін співав царя. До речі, у цьому фільмі зіграв свою першу роль — молодого опричника — відомий радянський артист Міхаіл Жаров. Йому було тоді 15 років.

Потім кінематограф забув про Івана Ґрозного на 30 років, захопившись іншими персонажами російської історії, на той момент ідеологічно більш запитаними: Пєтром І, Олександром Невським. Щоправда, напередодні війни вийшов фільм «Першодрукар Іван Федоров» із Павлом Шпрінґфєльдом у ролі Івана Ґрозного, де цар поставав освіченим монархом, що дбав про розвиток книгодрукування. Та ні мистецькою, ні історичною вартістю стрічка не вирізнялася.
Зрозумівши, що Друга світова наближається до кінця і скоро почнуться мирні будні, коли списувати репресії на воєнний час буде вже ніяк (тобто знадобиться бодай якесь виправдання політиці геноциду), Сталін наказує зняти кінокартину про Івана Ґрозного. Він задумав створити образ самодержця за своєю подобою: бо ж, як і цар Іван, зіткнувся з відносною опозицією в особі старих більшовиків, котрі стали на шляху прогресу, як свого часу частина бояр — на шляху «мудрої» політики Івана Ґрозного. Справу доручено, певна річ, Ейзєнштейну, який правильно зарекомендував себе, створивши «Олександра Невського». Режисер збирає свою постійну команду, починаючи з оператора Едуарда Тіссе й закінчуючи виконавцем головної ролі Ніколаєм Чєркасовим, знову запрошує Сергія Прокоф’єва писати музику й береться за виконання сталінського наказу.

«Ані грама пролитої крові ми не збираємося скидати з рахунків біографії царя Івана. Не обілити, а пояснити», — писав Ейзєнштейн, готуючись до зйомок. Як наслідок — така постановка питання коштувала йому життя: не прийнявши цього підходу до постаті государя й вимотавши режисерові нерви, Сталін не схвалить другої серії «Івана Ґрозного», чим спровокує в Ейзєнштейна два тяжкі інфаркти поспіль і забезпечить йому ранню смерть. Кінематографіст був потрібен генсекові саме для того, щоб відбілювати — пояснень той не потребував.

Геній, попри всі старання, виконати стовідсотково ідеологічне замовлення диктатора не зможе: геніальність вільна, вона не вміє заганяти себе в межі замовлення, навіть якщо сам митець силкується її туди запхати. Хоч би як старався Ейзєнштейн зняти власне кіно, принагідно догодивши Хазяїну з його уявленням про Івана Ґрозного як прогресивного державника, на перший план у фільмі вийшов його, ейзєнштейнівський цар. Іван Васільєвіч у трактуванні постановника — обдарована людина, освічена, яскрава, яка поступово через присвоєну абсолютну владу здійснює шлях від неабияких задумів до саморуйнування, від державної сили до державного садизму. Бєлінський назвав Івана Ґрозного «падшим ангелом», і режисер приблизно ту саму думку провів через фільм. Абсолютна влада, яка приходить разом із правителем на царський трон, розбещує абсолютно, і, навіть коли уявити собі, що на престолі опиняється ангел, його перетворення на Люцифера не забариться. Це була, по суті, формула самодержавства, яку Ейзєнштейн вивів у «Івані Ґрозному». І вона, всупереч сталінському бажанню, заперечувала методи правління царя.
Сталін зрозумів це із другої серії, де самодержець показаний хворим, наляканим злочинцем-садистом, що розгубив рештки інтелекту й душі. Генсек відреагував невдоволено. Збереглася стенограма його зустрічі з Ейзєнштейном і Чєркасовим. Були там присутні й Жданов та Молотов.

Читайте також: Химери п’ятої влади

Висловивши спочатку нерозуміння, чому головний персонаж задовго цілується з дружиною («У ті часи це не допускалося»), Сталін переключився на головні тези. «Цар у вас вийшов нерішучий, схожий на Гамлета, весь час йому підказують, що треба робити, а не він сам приймає рішення. Цар Іван був великий і мудрий правитель. Мудрість Івана Ґрозного полягала в тому, що він стояв на національних позиціях й іноземців до своєї країни не впускав, захищаючи свою країну від проникнення іноземного впливу». Або: «Іван Ґрозний був дуже жорстоким. Показувати, що він був жорстоким, можна, але потрібно показати, чому необхідно бути жорстоким. Одна з помилок Івана Ґрозного полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних родин, які залишилися, не довів до кінця боротьбу з феодалами» («Репресії потрібно показувати, але пояснювати, навіщо вони проводилися», — підгавкнув на цьому місці Молотов).
Другу серію «Івана Ґрозного» було заборонено. Зустріч зі Сталіним відбулася 24 лютого 1947 року, а менш ніж через рік, 11 лютого 1948-го, на радіо зачитали постанову ЦК зі звинуваченням Сергія Прокоф’єва, одного зі співавторів «Івана Ґрозного», у формалізмі. Того самого дня в Ейзєнштейна стався другий інфаркт. Його кінематографіст уже не пережив. Драматична історія створення першого великого образу одного з найкривавіших російських правителів закінчилася.
Минуло ще майже 30 років. Іванові Ґрозному довго не знаходилося місця в радянському кіно. У СРСР недоторканним вважався, мабуть, єдиний російський вінценосець — Пьотр І. Йому була відведена роль реформатора, віконних справ майстра, «європеїзатора» вітчизни, доброчинця, який «Россию поднял на дыбы». Ім’я Івана Ґрозного промайнуло в радянському кінематографі за роки застою лише одного разу — в 1973-му, коли на екранах з’явилася комедія Лєоніда Ґайдая «Іван Васільєвіч змінює професію» за п’єсою Міхаіла Булґакова «Іван Васільєвіч». Юрій Нікулін, для якого спочатку писався сценарій, зніматися в картині відмовився, бо вирішив, що вона відразу ляже на полицю. Після довгих пошуків актора на головну роль (були відкинуті Ґєорґій Віцин, Євґєній Лєбєдєв, Євґєній Євстіґнєєв та ще кілька блискучих кіноартистів) вибрали Юрія Яковлєва, у якому щасливо ужилися жалюгідний кербуд Бунша і грізний цар. В останній момент довелося міняти й виконавця ролі Жоржа Мілославского: Андрєй Міронов міг іти тільки в парі з Нікуліним. Відкинувши Вячєслава Нєвінного, Ґєорґія Юматова, Сєрґєя Ніконєнка, Ґєорґія Буркова, Ґайдай зупинився на Лєоніді Куравльові.

Безвинна, здавалося б, комедія обернулася для чиновників, які приймали картину, масою небезпек. Наприклад, у сцені бенкету Бунша-цар запитує Мілославского: «А хто платитиме за все це?». У фільмі той відповідає: «Принаймні не ми», хоча у сценарії бадьоро каже: «Народ, батюшко, народ». У сцені допиту Бунші у відповідь на запитання: «Де живете?» — чуємо: «У палатах». У первинному варіанті Іван Васільєвіч мовив: «Москва. Кремль». Але загалом чиновникам усе здалося милим, особливо той факт, що сам государ-батюшка, який самим ім’ям наводив жах на величезну країну, у кінострічці захоплено дивиться на досягнення соціалізму й, оглядаючи новобудови, вимовляє «Лєпота!». Те, через що в 1935 році заборонили п’єсу Булґакова, у 1973-му вже значення не мало й бачилося тільки приводом до веселого фарсу. Тема деградації диктатури — від Івана Ґрозного до пияка Бунші — підказувала настільки явну аналогію зі Сталіним, що й мови про вихід п’єси не було.

Що твердіша рука править Росією, то більші інтерес та пієтет викликає Іван Васільєвіч

А у фільмі Ґайдая цар не набагато величніший за свого двійника-кербуда, що звело булґаковську сатиру до незлого й беззубого радянського гумору. Зрештою, інакше в ті глухі часи й бути не могло.

Минуло майже 20 років — і на початку 1990‑х одна за одною вийшли дві екранізації роману Алєксєя Толстого «Князь Сєрєбряний». Спершу планували одну, але в процесі підготовки до зйомок продюсер і режисер розсварились, унаслідок чого фільм розпався на два. 1991 року з’явилася кінокартина «Гроза над Руссю» Алєксєя Салтикова, де Івана Ґрозного зіграв Олєґ Борісов, у 1992-му — «Цар Іван Ґрозний» із Кахі Кавсадзе в головній ролі. Обидві екранізації виявилися малоцікавими постановками із бляклими, незважаючи на відмінних акторів, царями, окрім однієї суттєвої деталі: в обох було порушено питання сексуальної орієнтації Івана Ґрозного.

Що цар Іван був геєм, підозрюють давно. Деякі історики в цьому впевнені стовідсотково. А коли кілька років тому знайшли статуетку, що зображає його з муфтою в руках — символом тогочасної «ЛГБТ-спільноти» (приблизно таким самим, як донедавна сережка у правому вусі чоловіка), полку впевнених у гомосексуальності самодержця різко прибуло. Перебудова вивільнила з-під гніту табуйовані теми — і ось уже Іван Ґрозний хвацько фліртує з жінкоподібним Фьодором Басмановим, який із ревнощів підлаштовує каверзи царським улюбленцям.

Тоді ж таки, у 1991 році, вийшов іще один фільм про Івана Федорова — «Одкровення Іоанна Першодрукаря», де одну з останніх своїх ролей зіграв Іннокєнтій Смоктуновскій. У цій наскрізь моралізаторській стрічці про зіткнення добра і зла, освіченості й відсталості в тодішній Росії живим і стражденним виявивсь один-єдиний персонаж — Іван Ґрозний у виконанні Смоктуновского. Утомлений, хворий, змучений власною недосконалістю, але впертий у людиноненависництві. Хоча і цей кінотвір, і обидві екранізації «Князя Сєрєбряного» майже ніхто не побачив: 1990-ті були не найкращим часом для російського кіно. І про те, що Смоктуновскій чудово зіграв Івана Ґрозного, майже ніхто не знає.
Як дуже мало знають і про те, що роль Івана IV стала останньою для чудового Євґєнія Євстіґнєєва: він утілив царя в картині Валєрія Ускова і Владіміра Краснопольского «Єрмак», що вийшла вже по смерті актора, 1996 року.
Кінець 2000-х ознаменувався сплеском інтересу до Івана Ґрозного як самостійної особистості, а не найяскравішої частини тла для тих чи тих історичних подій. Практично одночасно, з різницею в три дні, вийшли 16-серійний фільм Андрєя Ешпая «Іван Ґрозний», котрий охопив усе життя царя від народження до смерті (Івана зіграв ізраїльський актор Алєксандр Дємідов), та кінострічка Павла Лунґіна «Цар».

Причому серіал вийшов на головному федеральному каналі «Россия 1» у прайм-тайм. Усі 16 серій автори пояснювали, що Іван Васільєвіч хоч і самодержець, але все-таки людина. Немовби ожив Іосіф Віссаріоновіч із його побажанням Ейзєнштейнові: «Показувати, що він був жорстоким, можна, але потрібно показати, чому необхідно бути жорстоким». Позаяк до поради не прислухавсь Ейзєнштейн, через 60 із гаком років нею вирішив скористатись Андрєй Ешпай. Його цар сірий і нецікавий (утім, весь фільм теж) як явище мистецтва, але надзвичайно показовий політично. Такий Іван Ґрозний був немислимий іще 10 років тому: він істинно православний, нещасний, освічений, мов сотня Вольтерів, а опричнина — авжеж, вона була помилкою, але ж на тлі історії ті сім років, що вона протривала, менше ніж мить. А вже як кається цар Іван, як кляне себе за гріхи — він і гріхів-то стільки не зробив, щоб так ревно побиватись, як у фільмі. Ну та й сина, певна річ, не вбивав. Хто чутливий до політичних вітрів, той не міг не вловити в появі цього фільму тенденції, що стала в Росії тепер основою політики.

Читайте також: Дике поле: російська публіка не хоче приймати авторського кінематографа

На сьогодні остання кіноробота, де фігурує Іван Ґрозний, — це фільм Павла Лунґіна «Цар». Лунґін — режисер якоїсь нелюдської, звірячої інтуїції. Його чуття стосовно того, що зараз потрібно глядачеві, за якими темами й героями підсвідомо знудьгувався співвітчизник, свого часу забезпечило неймовірний успіх його картинам «Таксі-блюз» та «Острів». У 1990 році в «Таксі-блюз» кіномитець точно визначив сумну тенденцію наступної епохи: прихід і перемогу хама в Росії. До 2006-го країна втомилася від свавілля й захотіла каяття — з’явився «Острів». Через три роки тема спокути була розкрита в «Царі» — картині про антагонізм абсолютної влади та вільного духу. Проти Івана Ґрозного (Пьотр Мамонов), який загруз у пороках і не впустив до країни Відродження, виступив митрополит Філіпп Количєв (остання роль Олєґа Янковского), що не побоявся застерегти царя від трагічних наслідків божевільного владолюбства й поплатився за це життям. Не виправдовуючи Івана Ґрозного, Лунґін, одначе, зосередив увагу глядача на непересічності й глибині натури правителя-садиста, підкресливши його освіченість і спритний державний розум. Заодно постановник досить відверто пококетував із Російською православною церквою, зобразивши її примирювачкою й переможницею. Разом із серіалом Ешпая лунґінський «Цар» досить точно окреслив вимоги до офіційного патріотичного кіно: російський правитель, навіть найкривавіший, може бути виправданий в умах нащадків своїм каяттям і внеском у зміцнення державності.

І все-таки чому саме зараз?

Що твердіша рука править Росією, то більші інтерес та пієтет викликає Іван Васільєвіч, то активніше пояснюють населенню, що перегини в його правлінні, звичайно ж таки, були, одначе для держави російської, для розширення її кордонів та зміцнення економіки він зробив стільки, скільки іншому правителеві-тюхтію і не снилося. Тільки в країні з непередбачуваним минулим монарх так легко змінює професію, перетворюючись із реальної політичної постаті на флюгер, слухняний усім політичним вітрам.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено