Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 серпня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Кирило Карабиць: «Завдяки механізмам класичної музики та симфонічним оркестрам можна змінювати політику й соціальні реалії»

Всесвітньо відомий український диригент Кирило Карабиць поділився з Тижнем думками про класичну музику як ефективний інструмент міжнародної дипломатії та економічного розвитку, засоби виховання слухачів класики й проблеми, які стають на шляху популяризації симфонічних та камерних творів наших композиторів за кордоном.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (402)
від 30 липня, 2015
Кирило Карабиць: «Завдяки механізмам класичної музики та симфонічним оркестрам можна змінювати політику й соціальні реалії»

 

У. Т.: Чому в європейців і американців інтерес до класичної музики сильніший, ніж в українців? Спрацьовує принцип, що вона елітарна, не для всіх?
– Класична музика є окремим форматом, якщо порівнювати з естрадною або роком. Зрозуміло, що вона не для всіх, але ті люди, які нею займаються, мають обов’язково розширювати свою аудиторію і працювати над тим, щоб до їхньої діяльності були залучені нові сили, нові слухачі. Як молодь, так і старше покоління. Над цим працюють у цілому світі. Звичайна людина має дістати сигнал від філармоній, театрів, оркестрів, щоб прийти і зробити свої перші кроки на шляху пізнання класичної музики. Тому ці установи й фінансуються державою. Схема дуже проста. Зрозуміло, що класика має певний елемент елітності, але повинна існувати й інша сторона – популярна. Ця музика буває різною: є така, до слухання котрої треба бути підготованим, а є така, що не вимагає специфічних зусиль. Вважаю, що наше завдання – використовувати класику із соціальною метою. Нині в Європі й світі люди доходять висновку, що зав­дяки механізмам класичної музики та симфонічним оркестрам можна змінювати політику й соціальні реалії. Над цим треба обов’язково працювати. Тому держава забезпечує коштами філармонії, оркестри тощо. Інакше виходить, що вона фінансує таку класичну музику, яку сприймає і слухає невеличке коло людей. Це неправильно.
Музика й – ширше – культура мають бути для уряду пріоритетом. Навіть політика йде після них, бо культура – це те, що робить українця українцем. Вона дає нам зрозуміти, що ми нація. Якщо людина це усвідомлює, вона стає громадянином своєї країни, носієм певної ідентичності. Тож для мене питання номер один – як зацікавити ширшу аудиторію класичною музикою. Якщо людина за своєю ідентичністю не схожа на інших, вона може сідати за стіл політичних переговорів, домовлятися з партнерами, перебуваючи на тому самому рівні, що й вони.
На жаль, сьогодні український культурний імідж у світі на дуже низькому рівні, його фактично немає. Якщо запитаєте француза чи німця, що таке українська культура, упевнений: відповіді не почуєте. Тому має бути розроблено культурну політику держави, створено інститути культури, як-от у Польщі або Франції. Польський досвід показує, що це правильно. А в нас система радянських часів не змінена. Заснування власного інституту культури та його проектність, спрямована на потреби держа­­ви, – добрий для українців шлях.
Росія, попри санкції, витрачає величезні гроші на різні культурні заходи, зокрема й концерти класичної музики. Вони розуміють, що це їхнє обличчя.

Музика й – ширше – культура мають бути для уряду пріоритетом. Навіть політика йде після них, бо культура – це те, що робить українця українцем

У. Т.: Як за кордоном відбувається процес зацікавлення класичною музикою щонайширшої аудиторії? Чи існують спеціальні механізми, які, зрештою, мають виховати її слухача?
– У Борнмутському симфонічному оркестрі, де я працюю головним диригентом уже шостий рік, є цілий департамент, який опікується соціальними питаннями. Цей оркестр грає свої абонементні концерти постійно, а паралельно виконує інші: шкільні, для дітей, для неповнолітніх інвалідів тощо. Працюючи у Франції, я дізнався про тамтешні спеціальні програми, розроблені для того, щоб хлопчики та дівчатка відвідували концерти симфонічної музики. І це впливає на репертуарну політику оркестрів. Створюються спеціальні проекти, до яких залучають школи. Дітей привозять на репетиції, розказують їм про музику, і вони бачать живий оркестр. Цією діяльністю намагаються охопити тих, хто прямо не причетний до різних рівнів музичної освіти. Отак оркестри відкриваються для юного покоління. Якщо в ранньому віці ви ознайомитеся із класичною музикою, то вона залишиться для вас на все життя чимось особливим. Людина потім ходить на концерти, прагне знайти ці відчуття, які мала ще дитям. Таким чином принаймні в Європі виховують майбутніх слухачів, публіку.
Долучати до класичної музики треба постійно, і робити це варто на системному рівні, а не силами ентузіастів. Де в нас концерти для малюків? За радянського часу в Київській філармонії були спеціальні дитячі абонементи. Чи є вони зараз? Не знаю. Якщо таких програм мало або взагалі немає, то філармонії не виконують свого прямого обов’язку, на який їм виділяють гроші. Класична музика повин­­на бути не елітним феноменом для лічених людей, а явищем соціальним.

У. Т.: Тобто музей і філармонія мають спільну мету – просвітництво?
– Так. Нещодавно, запросивши туди й представників Борнмута, де керую оркестром, я диригував у Більбао. Незадовго перед тим у центрі цього іспанського міста було споруджено дві величезні будівлі: концертну залу та музей сучасного мистецтва. Таким чином його вивели на культурну карту світу. Мені було цікаво, як це вплинуло на тамтешню економіку. На будівництво тієї зали витратили €100 млн. Але ж вона – це концерти, гастролі, туристи, готелі, ресторани тощо, завдяки яким економіка міста зростає на €100 млн щороку. Отже, культура докладається й до економічного розвитку. Інший приклад – джазовий фестиваль у Львові, на який приїжджає купа людей. Оце один зі способів використання музики, зокрема й класичної, для розвитку економіки.

У. Т.: У Києві приміщенням з усіма необхідними для виступу симфонічного оркестру параметрами є зала Національної філармонії. Як донести ту ідею, що для культурного іміджу й економічного розвитку міста доцільніше вкладати кошти не в мертві багатоповерхівки, а у велику сучасну концертну залу?
– Справді, в нашій столичній філармонії лише 550 місць, і це трагічно для Києва. Я дуже її люблю й виступаю там, але її зала не відповідає рівневі такого міста. Потрібна значно більша – із серйознішими можливостями. Тому це проблема. Я щой­­но говорив про Більбао, але є багато прикладів у світі, коли завдяки концертним залам місто здобуло зовсім інший імідж. Зокрема, Сідней упізнають завдяки фото тамтешньої опери, яка стоїть на воді. Так само і в Осло, де теж побудували оперний театр на воді, й він став символом міста. Якби Київ уклав гроші в побудову сучасної концертної зали, це вивело б його на культурну мапу світу. Як це донести до політиків, не знаю. Але колись ми зведемо таку залу в українській столиці.

У. Т.: Чи відбувається популяризація вітчизняної класичної музики за кордоном? Що вам було б цікаво там виконати з її репертуару разом із симфонічним оркестром?
– Популяризую українську музику, коли можу. За цим криється багато технічних питань. Аби виконати той чи той твір Бориса Лятошинського, треба мати нотні матеріали, оркестрові партії, видання, зроблені на високому рівні, аби можна було західним оркестрантам поставити такі ноти на пульт і грати. Для цього мають бути музичні видавництва або інституції, які надають ноти в оренду. Коли західний оркестр захоче виконати твори українця, того ж таки Лятошинського, він не дістане нотного матеріалу, бо в Україні немає установи, яка дала б його за гроші напрокат. Західні оркестри грають твори Лятошинського завдяки приватним ініціативам. Виконуючи «Ґражину» цього композитора з I, CULTURE Orchestra, я платив власні гроші за створення оркестрового матеріалу. Мої друзі, зокрема одна дівчина-дири­гентка з Німеччини, виконують Третю симфонію Лятошинсь­кого й нині записують її з оркестром міста Бамберга. Ця моя приятелька теж замовила оркестровий матеріал за власний кошт. Так не може бути.
Ситуація з Лятошинським не виняток, бо стосується й решти українських композиторів. Лятошинський – це людина, яка вже стала класиком, постать номер один в українській симфонічній музиці. А що казати про молодих композиторів або менш відомих?
Цікавої української музики насправді багато. Як сучасної, так і ХХ століття. До мене часто звертаються різні оркестри, з якими працюю, із проханням виконати твори мого батька, композитора Івана Карабиця, що зробити простіше. Зараз планую зробити концерт із I, CULTURE Orchestra в Україні. Заплановано, що вони приїдуть у Київ до 24 серпня і зіграють концерти в Опері та на майдані Незалежності. Дуже хочу виконати твір компо­зи­тора-аван­гардиста Олександра Мосолова, який народивсь у Києві, «Металургійний завод». Це дуже відома й цікава композиція. . Ідей багато, але просуваються вони важко. Я диригент, хочу делегувати твори, а не займатися музичним видавництвом. Робота диригента в чомусь менеджерська, а в чомусь – ні. Я не можу сидіти вдома й набирати на комп’ютері симфонію Лятошинського перед тим, як виконаю її разом з оркестром, бо це нонсенс.

У. Т.: Нещодавно ви узяли участь у форумі «Донкульт – Мистецькі надра», що мав представити культуру Донбасу на Заході України. Хто ті композитори Сходу, що репрезентують класичну музику?
– Організатори форуму звернулися до мене, по-перше, бо тема Донбасу мені майже рідна. Мій батько там народився, його ім’ям названі тамтешні музичні установи, зокрема Артемівське музучилище. А по-друге, мабуть, тому що я займався і займаюся темою Сергія Прокоф’єва в українському контексті. Цей композитор – уродженець Донбасу, прожив там до 18 років. Місяць тому я закінчив цикл записів із Борнмутським оркестром для англійської фірми Onyx, який включає симфонії Прокоф’єва та його ранні твори, написані саме в цьому краї. Серед них є дуже цікаві пошуки себе в симфонічному жанрі, й на їх прикладі можна відстежити, як Донбас вплинув на його особистість і стиль як симфоніста. Тому ця тема дуже важлива для України й дуже цікава мені особисто. На концерті-закритті «Донкульту» 30 червня я диригував кілька творів Прокоф’єва: одну з частин «Скіфської сюїти», хори «Заповіт» на слова Шевченка з опери «Семен Котко» та «Золота Україна» з циклу «Пісні наших днів». Ще в концерті прозвучав концерт для хору, оркестру та солістів Івана Карабиця на слова Сковороди «Сад божественних пісень».
«Донкульт» – чудова ініціатива, яка дуже на часі. Нині потрібен культурний обмін між різними регіонами України. Зараз організатори цього форуму працюватимуть над ідеєю схожого заходу, який розповість про культуру Галичини в Харкові.

У. Т.: Рівень конкуренції поміж диригентів і музикантів у Європі та світі є дуже високим. Як серед них ведеться українцям?
– Мова про осіб, які знайшли себе в європейській системі. А в нас, в Україні, важко говорити про якусь систему, тож молоді музиканти, виїжджаючи за кордон, продовжують навчання в західних музичних вишах. Свого часу так зробив я. Навчався паралельно в Київській та Віденській консерваторіях. Після цього мені легше було брати участь у конкурсах і шукати себе в європейській та світовій музичних системах. Порівнювати дуже важко. Наша система все ще спирається на радянські принципи, але так довго тривати не може. Нею користуємося, ламаємо її потроху, але на її місце не пропонуємо нічого нового. Зараз важливо зробити можливими зміни як у культурній політиці, так і в освіті, зокрема музичній.

У. Т.: Наприкінці серпня та у вересні цього року в Україні мають відбутися кілька концертів за вашою участю. Що на них плануєте виконати?
– Перші два заплановано на День Незалежності. Разом із I, CULTURE Orchestra виконуватимемо різну програму. Що звучатиме на майдані Незалежності, наразі узгоджуємо, а в Національній опері концерт почнемо з увертюри до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, затим представимо Концерт для скрипки з оркестром № 1 Прокоф’єва у виконанні відомої грузинської солістки Лізи Батіашвілі, а на завершення прозвучить рапсодія для оркестру «Тарас Бульба» чеського композитора Леоша Яначека. На Майдані плануємо виконати фінал Дев’ятої симфонії Бетговена разом із хором «Думка».
Є ще один проект. До мене нещодавно звернувся директор палацу «Україна» Роман Недзельський із пропозицією спільних проектів, щоб я подумав, яким чином можу бути залученим до тамтешньої програми заходів. Для мене це новий формат, і в згаданій залі я ніколи не виступав. Уже багато років хотів підійти до питання відродження української естрадної пісні в академічному розумінні. У нас є низка чудових естрадних пісень, які звучали ще за радянських часів і які нині в живому виконанні почути дуже важко. Хочу створити, може, навіть невеличку серію концертів такої пісні.
Вирішили почати з теми, до якої хотів доторкнутися, тобто з пісенної творчості мого батька Івана Карабиця. Щось подібне хочу зробити і з музикою Ігоря Шамо, автора «Пісні про Київ», але не лише. Його музика повинна звучати сьогодні, але її потрібно трошки модернізувати. В кожну епоху існувала своя ритм-секція в оркестрі, і нині вона зовсім інша, ніж 40 років тому. Нове звучання має бути таке, щоб слухачеві сподобалось, а втім, усі ж знають ці пісні.

Біографічна нота
Кирило Карабиць – український диригент, син композитора Івана Карабиця. Випускник Київської консерваторії. 1995 року стажувавсь у Відні та Штутгарті. 1995-го дебютував як диригент із Національним ансамблем солістів «Київська камерата». У 1998–2000-му працював із Будапештським фестивальним оркестром, у 2002–2005-му – з Філармонічним оркестром Французького радіо. Від 2007 (формально 2009) року був 13-м головним диригентом симфонічного оркестру в Борнмуті.
У 2015 році став новим музичним директором і шеф-диригентом Німецького національного театру та Державної капели
у Веймарі




Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
  • За кілька останніх років роль Нафтогазу в українській політиці різко змінилася. Якщо до 2015-го він був чи не найбільшим головним болем усіх урядів, яким регулярно доводилося шукати можливості покриття багатомільярдних доларових дефіцитів компанії, то тепер перетворився на найприбутковіший державний актив.
    23 листопада, Олесь Олексієнко
  • Що спричинило заколот в «ЛНР». На кого зроблять ставку російські куратори
    23 листопада, Денис Казанський
  • Скандалів і проблем навколо розслідувань, пов’язаних зі злочинами часів Революції гідності, налічується, певно, не один десяток.
    23 листопада, Станіслав Козлюк
  • Як саме єврейську столицю бачать сучасні ізраїльські режисери, киянам показали на фестивалі «Дні Єрусалима в Києві».
    22 листопада, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.