Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Передозування. Alfa Jazz Fest 2015

Мабуть, настав той момент, коли після цьогорічного п’ятого фестивалю Alfa Jazz організатори не можуть не замислитись, а чи вдасться найближчими рока­­ми перестрибнути планку, яку вони встановили у 2015-му.
Матеріал друкованого видання
№ 27 (399)
від 9 липня, 2015
Передозування. Alfa Jazz Fest 2015

 Йде­ться не про збільшення кількості днів до п’яти, а про концентрацію найкращої у світі музики (не якогось там шуму!) в один час і в одному місці/місті. Скажіть комусь із Європи, що у Львові на сцену вийшли Гербі Генкок та Вейн Шортер, а «розігрівали» перед ними Майк Стерн та Білл Еванс, і просто подивіться на реакцію...

Утім, навіщо споглядати чиюсь реакцію, коли в тебе самого після фесту відбувається повне світоглядне перезавантаження. Ймовірно, після цьогорічного Alfa Jazz  багато хто вже ніколи не буде таким, як до нього. Без жартів.
Дуже хочеться зосередитися виключно на музиці, адже AJF тягне за собою купу провокативних конотацій. Але... поза поетичними висловами про джаз та культуру взагалі й питанням, що таке власне джаз. Почнемо з того, що від 1940-х за формою та змістом він перестав бути розважальним мистецтвом. Є одна теза, автора якої вже важко визначити: «Коли ворог мріє бачити тебе на колінах, у лайні та злиднях, а ти демонструєш фестиваль високого мистецтва світового класу в найбільш європейському місті України, йому лишається кусати лікті, битися головою об стінку, ну і далі вигадайте самі». Найвиразнішої знущальності стосовно ворога картина набуває, коли розумієш, що все це свято життя (під час вій­ни) відбувається на нібито російські дуже великі гроші. Позаторік концерти цього фесту знімав французький музичний канал Mezzo. У 2014-му найбільший нині джазовий журнал у світі Jazz Times додав AJF до списку найвпливовіших європейських фестивалів.

Читайте також: Ігор Закус: «Під впливом етніки може народитися український джаз»

А в той час, коли головний інвестор сам у сумнівному фінансовому становищі, організатори дійства примудрилися зібрати настільки фантастичний склад виконавців, що зашкалюють не лише емоції слухачів, а й бюджет і... статус.

Про філософію

Коли музиканти різного калібру, критики та просто прихильники починають говорити про джаз як прояв індивідуальності й свободи, для більшості людей це давно звучить як білий шум. Адже тими поняттями маніпулює перший-ліпший: від маразматика-по­лі­тика до рокера, котрий знає не більше ніж чотири акорди на гітарі, і в цьому його свобода. У джазі, навіть «вільному», всіляких умовностей, правил та принципів чи не більше, ніж у класичній музиці. Фішка в тому, що ти точно знаєш, які саме правила порушуєш. І розмови про свободу й самоідентифікацію вже не пустий звук, коли нарешті дізнаєшся більше про той джаз чи, як на фестивалі, чуєш його наживо.

І навіть якщо категорії свободи та індивідуальності надто відносні, тут завжди є купа об’єктивних оціночних чинників. Один із багатьох – це коли дорослі, досвідчені дядьки просто плачуть велетенськими сльозами.

Про організацію

Відвідати все на фесті, звісно, неможливо просто фізично (там водночас на різних сценах щось відбувається), але цього й не треба прагнути. Адже між забиванням голови гучними звуками і слуханням музики є доволі чітка межа. Щодо джем-сешнів – це окрема тема. Слова «Львів» та «сюр» – близькі синоніми. І проблема не лише в тому, що заявлені як «безплатні» джеми раптом стали «за квитками», які слід бронювати наперед, і на них заздалегідь приходили люди, котрі, вочевидь, не відвідували головних концертів, тому й устигли. Що вони там намагалися «впіймати» – інше питання. Менше з тим, любителі джазу, котрі повернулися з головного концерту майже опівночі, навіть якщо потрапили на джем, то мали зіткнутися з надмірною кількістю людей. Страшенно людно було й на майстер-класах музикантів. І якщо чесно, то це та кількість, що переважає якість... Гостей можна зрозуміти, адже всілякі саундчеки, репетиції та майстер-класи для небайдужого музичного розуму значно цікавіші за офіційні концерти. Щодо джемів, то як пощастить.

Дивіться також: "Гайдамаки" почали весняне пробудження з Києва

Під час відомих подій у країні цього року заходи безпеки стали трохи... сюрреалістичними. На вході в публіки, що мала квитки, конфісковували навіть мінеральну воду, зайве уже й згадувати про фотоапарати. Спасибі, що телефони не забирали. У них-бо теж є камера. І це не стільки питання безпеки, адже фінансове питання не останнє: на фесті все можна купити за безготівку, скориставшись карткою банку-мецената. Саме мецената, тому що він, як і в попередні роки, залишився в такому «мінусі», що дай Боже його критикам усім разом узятим за рік заробити ту суму.

Цікава деталь: на квитках написано, що окрім свійських тварин, фотокамер, іще купи чогось та власного алкоголю не можна проносити свою травичку. Я цікавився: а в кого ж усередині можна придбати «дур», якщо вона фігурує в переліку? Але це вже риторичне запитання. І воно стосується виключно головної сцени, де шмонали й слухачів із квитками, й тих, хто на великому екрані бажав безплатно под(а)ивитися на травичці, даруйте, на газоні.
Знову-таки з огляду на ситуацію в країні ця пересторога має вагомий сенс, але ж залиште мінеральну воду! Не плутайте безпеку з бізнесом. Акредитованих журналістів особливо не доглядали: просили показати сумку (щó в ній, не дивились, а просто запитували, чи є «якісь заборонені речі», – на жаль, свої кулемет, сокиру й пакунок трави я забув удома). Дякуємо, що акредитованих фотографів пропускали з фотокамерою.
Але вся ця організаційна маячня «тускло мєркнєт в туманє» порівняно з музикою.

Про музику-1

Першого дня легенда афрокубинського джазу Пакіто Д’Рі­вера, позіхаючи, вийшов із готелю суто прогулятись і сказав: «О, хтось увімкнув компакт-диск якогось класного американського біг-бенду». Йому ввічливо показали на сцену неподалік, де валив бенд Денніса Аду. Коли Д’Рівері пояснили, що це живі люди з Києва, він побіг обійматися з ними й кричав, що мріє пограти із саксофоністом Артемом Менделенком. Трубача та бендлідера Денніса Аду теж цілував і хапав у обійми.

Не знаю, що собі думали Гербі Генкок та Вейн Шортер, блукаючи містом. Коли вам утямки, що ці двоє просто ходили Львовом, ви здогадаєтеся…

За ці дні я почув щонайменше три українські колективи, диски котрих хочу слухати вдома. DOGMA Trio – прекрасний техно-акустик-ейсид, де бас і барабани дають нагоду повимахуватися піаністові Родіону Іванову. Дуже концептуально й достобіса цікаво. Лідер – басист Єгор Гавриленко. А оскільки барабанщик Олександр Поляков збирається «їхати за контрактом» деінде, ми від цього тріо ще певний час нічого не почуємо.

Читайте також: Олег «Мох» Гнатів: Найближчими роками буде вибух протестної музики

Acoustic Quartet feat. Аня Чайковська. З «акустиками» все зрозуміло: лідер і піаніст Юхим «Фіма» Чупахін навчається у Нью-Йорку й літає між Яблуком, Києвом та рідним Харковом; за ним насилу встигають його колеги по квартету. А от Чайковська родом із Донецька, живе у Пітері, часто тусується в Харкові, але українські пісні заспівала разом із AQ напрочуд «неформально», іноді до шмарклів пронизливо. Це не кон’юнкура «на часі», а справжнє. Втім, одного разу Аня вочевидь закосила під Мар’яну Садовську. Ніхто не казав, що такий закос – це погано.

Sliding Holders із Києва укотре примусили замислитися, чому в Україні так погано із традиційним блюзом. Тобто не просто погано, а аж настільки, що я особисто таке грав у 17 років, думаючи, ніби є старим чорним збирачем нафталіну, даруйте, котону, котрого щойно випустили із в’я­з­ниці. На жаль, ненормативна лексика тут не дозволена: «I ain’t gonna listen to this crap anymore, babe». Утім, лідер тріо Макс Тавричеський вважається гуру блюзу в Києві. Яка столиця, такий і блюз.

Квінтет Олексія Саранчіна. Напередодні фесту він пожартував: «Не приходь на концерт, нічого «концептуального» – два баритон-саксофони». По суті, відбрунькування від біг-бенду Аду, але... Це був прекрасний джаз старої школи 1950-х. Хтось зі ЗМІ навіть написав: «Шкода, що не було композицій Саранчіна». Ми посміялися, адже, окрім однієї теми Артема Менделенка та Еллінґтона/Стрейгорна, все було написане власне ним. Журналістська тупня виявилася копліментом авторові.

Саме під час їхнього концерту підійшла компанія із транспарантами та прапорами на тему «бойкот», «нафіг російський бізнес» тощо – понад сотня людей. Вони доволі недовго й мирно маніфестували з мегафоном, а потім покрокували далі, мабуть, завдяки ввічливій охороні та кільком місцевим «авторитетам». Утім, публіка замість слухати мегафон радісно плескала після соло фортепіано та контрабаса. Ой, сила мистецтва!

Кларнетист Арун Ґош, британець індійського походження, з колективом, де немає жодного представника корінних етносів Сполученого Королівства (сирійська трубачка Язз Агмед напередодні заграла власний концерт), був усебічно переконливий, ба навіть більше. Cвої мікротональні п’єси присвятив, зокрема, творам Софокла та Шекспіра, а одну – Вейнові Шортеру. «Коли ми приїхали й побачили лайн-ап фесту, то обімліли. Ви не уявляєте, наскільки вам пощастило. А ще менше уявляєте, яка для мене честь і радість просто бути в одному списку з такими музикантами, як Шортер», – сказав Ґош.

І це добрий діагноз людині зі здорового середовища. Адже в українців є комплекс: чому наших не ставлять із зірками на головну сцену?! Ну тому що «як тільки, так і зразу». Спершу навчіться радіти «бути в одному списку із Шортером». Не ви маєте бути у мистецтві, а воно у вас.

Про головне-2

Цей фест можна було б назвати «збіговиськом дітей Майлза Девіса». Утім, не це головне. Голов­­не – музло.

Квартет Майка Стерна та Біл­­ла Еванса (обидва грали в Май­лза; у нього виступали і покійний піаніст на ймення Білл Еванс, і саксофоніст). Це був завзятий рок-н-рол, як за джазовими мірками. Еванс має хорошу хватку збирати навколо себе геть різних музикантів, тому не так помітно, що сам він не змінюється. 2011 року його проект «Soulgrass» «знищив» своїм американським роком із саксофоном і в Києві, і у Львові. Але цей проект, показавши, як віртуозно Майк Стерн дає раду гітарі, залишив багато запитань на кшталт «Ну а що далі?». Тобто ми не знали, що Стерн уміє грати?.. Усю безідейність концерту засвідчило виконання на біс блюзу «Red House» Джимі Гендрікса – надто зайве, коли зважити на те, що потім виходив Генкок.

Пакіто Д’Рівера, чим би дитя не тішилося, захотів виконати класику в джазових інтерпретаціях – о’кей. Коли вмієш грати ТАК, навіщо демонструвати цю маячню??? Більшості сподобалося. Справді, прекрасні бенд і його лідер, але концепції нуль. Шопен, Бах, П’яццола – і все однаково... нецікаво, хоча й страшенно майстерно.

Гіромі (попросила, щоб її не називали Гіромі Уегара, бо вийшла заміж і змінила прізвище). Уявіть собі локомотив, що пнеть­­ся на повній швидкості. Ні, ліпше двигун класу V12 Ferrari, уміщений у мацьопоньку машинку, коли кожен натиск на педаль газу – маленький ризик для життя. Її очі та котячі лапки на клавішах не лишають запитань, наскільки вона щира. І це не джаз – це прогрок, виконаний настільки перфектно, що гурт King Crimson давно мав би піти на пенсію. У Саймона Філліпса стільки барабанів, ніби перед нами попсовий рок-бенд, а неперевершений джазовий басист Ентоні Джексон іноді грає на бас-гітарі медіатором (що просто неприпустимо у джазі)!!!

Про свободу, індивідуальність і повне перезавантаження

Зустрівшися на львівському фес­­ті, Генкок і Шортер подумали, що не завадило б зіграти вдвох. Влаштували репетицію годин на шість-сім, причому явно не репетирували теми, які вже 40 років виконують студенти. У них був «божий промисел».

Усі думали, що Шортер на концерті Генкока як спеціальний гість заграє пару п’єс... Ага... Понад дві години суцільного фрі-джазового потоку свідомості з ремінісценціями відомих тем (та класичні «Watermelon Man», «Cha­­meleon», «Cantaloupe Island», у них вони теж «вмонтували» щось «зі стелі»). Я раніше думав, що телепатія – це наукова фантастика...

Читайте також: Рок, хіп-хоп і лавандос

Денис Дудко (басист «Океану Ельзи») стояв поруч і говорив на вухо надто правильні речі: «Дивися: Генкок, виконуючи що фанк, що олдскул, що авангард, усе одно залишається джазовим, без краплі попсні». Понад те, він не попсовий, навіть коли грає на «гребінці» (синтезаторі, який вішають на шию). Утім, коли Генкок виступив із «Cantaloupe Island», це зірвало з місць і тих, хто не знав цієї теми (а таких було багато, хоч як це дивно).

Безсмертні

Язик не повертається назвати Шортера й Генкока «зірками джазу». Вони справді безсмертні, бо жодного цента й жодного сантиметра слави не здобули за чужий рахунок. Полічити «Ґреммі» кожного з них – марудна справа. Але «River: The Joni Letters» 2007 року, котрий складався з пісень знакової канадської хіпі Джоні Мітчелл, отримав цю нагороду в номінації «Альбом року», що змусило подумати, ніби ти в паралельній реальності, адже за всю історію «Ґреммі» лише три альбоми в загальній категорії здобували саме таку відзнаку, а це єдиний, де трапляються моменти фрі-джазу.

Менше з тим, вони почали з чогось такого, що довго думаєш, до якої ж теми дійде. Але хвилині на 10-й стає очевидно: це абсолютно по барабану. Власне, шлях, розмова між двома давніми друзями і є самоціллю. Понад те, кожен із них своєю стежиною прийшов до буддизму. Хтось назве це «мєждусобойчиком», а хтось просто сяде на дупу через таку щиру бесіду, від якої не відволікають навіть важкі барабани з басом.
Вони переважно навіть не гра­­ли тем як таких, лише натяки.

Чи цікаво це тим, хто не знає джазу останніх 50 років? Мабуть, не дуже. Що відчували інші, втаємничені в історію музики впродовж півстоліття, – це вже геть інше питання. Тобто «ще інше», адже балачка двох старих друзів – це настільки інтимно, що декому не розібрати: іноді звучить Майлз Девіс, іноді Weather Report, іноді – просто щось, чого не знаєш. І, може, не дізнаєшся.

За лаштунками стояв саксофоніст Білл Еванс і казав: «Ну це повний капець, як же вам пощастило! Вони разом не виступали років 20». Так, багато хто знав, що Шортер вийде спеціальним гостем до Генкока (на дві-три пісні), але жоден слухач не думав, що вони дадуть повноцінний концерт більш ніж на дві години й умістять у нього стільки контекстів.

Тандем зіграв без важких баса та барабанів одну тему: всім було цікаво, що це. А воно було «зі стелі». Спонтанна імпровізація.

Звісно, «підгодували» публіку відомими й знаковими хітами. Втім, кожен із них «приправили» чимось ізсередини, як рулетик із куркою та беконом. Явних тем було аж три: «Watermelon Man», «Chameleon» (на біс), а від самого рояльного рифу «Cantaloupe Island» зала буквально збожеволіла. Це ті п’єси, що сформували фанк, ейсид-джаз, хіп-хоп та світогляд кількох поколінь.
Ми вже думали, що час покидати Львів, їхати, але...

Шортер без Генкока

Але ми залишилися, щоб нас добили остаточно: Шортер із програмою свого на сьогодні останнього «живого» альбому «Without a Net» (2013). Свідки кажуть, що музиканти завжди грають ці теми по-іншому – так, що їх не впізнати. Та й упізнавати, по суті, нічого. Це концентрація настроїв і станів. Навіть басист Джон Патітуччі та барабанщик Браян Блейд не виконують функції ритм-сек­ції – просто плавають на хвилі. Піаніст Данило Перес часом удає із себе то Генкока, то Маккоя Тайнера, то самого себе (у нього теж чимало за плечима).

Це був останній цвях у труну музичної обмеженості. Або широке вікно для тих, хто досі не розумів, що таке фрі-джаз. Це був саме він – не в розумінні «нагнати чимбільше тарганів», а в сенсі свободи як такої. Шортер уже давно перейшов ту межу, за якою зайве щось комуь доводити.

Ближче до кінця він виконав тему з фільму «Військові ігри» (композитор Артур Рубіштейн) про хлопчика, котрий думав, що бавиться в комп’ютерну гру, зламавши інтернет-мережу Пентагона. Знайоме, еге ж?
Подейкують, що після виступу Шортера навіть найзавзятіші українські музиканти не схотіли джемувати по клубах. Бо... усьо.

І саме там справді плакали дорослі чоловіки (і я серед них).

Джордж Бенсон

Я знав, чого чекати (бо чув у Києві): точно спланованого поп-концерту передбачуваної (найвищої) якості. Але не міг піти, бо щоразу він брав до рук інструмент і починалася феєрія... Гітарист із мікрофоном чи попсовик, котрий грає як ніхто? Запитання риторичне (1969 року він записався у п’єсі Майл­­за Девіса «Parapher­nalia», але це його не врятувало від спокус попси). Втім, як і Генкок (Шортеру вже пофіг), кожен свій долар він заробив чесно. Але йому ніколи не заплатили достойної суми за те, як він змушує звучати струни.

Понад те, «Give Me the Night» та «Off Broadway» – це знакові пісні свого часу (1970–1980-ті). На відміну від решти концертів із Бенсона не пішла жодна скотина. Усі танцювали й ловили грув.

Резюме: я добре знаю, що робить із гітарою Майк Стерн, але це захоплює. Одначе мені невтямки, що з нею чинить Бенсон. Добре розумію, що робить із роялем Гіромі, проте не збагну, яким чином викладаються ноти на клавіатуру Гербі Генкока (хоча їх «зняли» всі піа­ністи світу, в них вони так не лягають).
У мене є одна відповідь: джаз – це філософія і магія.


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено