Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 травня, 2015   ▪   Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Ігар Логвінав: «Всю нашу словесність можна потрактувати як екстремізм»

Один із провідних діячів альтернативного офіціозові літературного процесу Ігар Логвінав, незалежний видавець і культуртрегер, розповів Тижню про мовно-культурну ситуацію в Білорусі, утиски незручних для влади митців та книговидання білоруською, яке існує всупереч перешкодам і російському домінуванню.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (391)
від 14 травня, 2015
Ігар Логвінав: «Всю нашу словесність можна потрактувати як екстремізм»

У. Т.: Яка нині мовна ситуація в країні? Білоруська стає популярнішою чи витісняється з обігу?

– На жаль, ніщо не змінилося. Повсюди панує російська мова. Хоча за останні два роки з’явилася неабияка цікавість до білоруської серед молоді. По всій країні набувають популярності альтернативні курси «Мова ці кава» й «Мова нанова», які збирають у містах повні зали зацікавлених слухачів. У засобах масової інформації та соціальних мережах, навіть російськомовних, з’являється дедалі більше публікацій білоруською. Окрім того, відбувається своєрідне фліртування влади з мовним питанням. Нічого особливого для популяризації та укорінення білоруської вона не робить, але вже не напружується, коли її чує, як це було раніше.

У. Т.: Чи змінюється якось мовно-культурна політика Аляксандра Лукашенки?

– Окрім деяких давніших заяв на захист білоруської мови, відчутних на дотик результатів поки що немає. Недавно президент – чи не вперше за багато років – виступив білоруською. Склалося враження, що він зважився на такий крок задля доброго тону, а не щоб дати приклад чиновникам.

У. Т.: Наскільки у вас популярна своя література? Який середній наклад?

– Сьогодні на неї припадає близько 9% усієї книжкової продукції країни. У книгарнях цей показник буде ще меншим: білоруська книжка тоне в морі російських. Як на мене, це пов’язано з абсолютною незацікавленістю держави. Приватні видавці, що публікують книжки рідною мовою, відчувають більше проблем, ніж сприяння. Наклад білоруської книжки – від 100 до 2 тис. примірників, середній показник – 300–500. Чи популярна наша вітчизняна література? Мабуть, так. Змінюється не тільки вона, а й обличчя читача. У 1990-ті це були переважно білоруськомовні люди із твердими національними переконаннями. Тепер це, зокрема, й російськомовна молодь. До книжки потяглися люди середнього віку та середнього класу, які не обов’язково стоять на твердих національних позиціях. Їм, наприклад, цікава тутешня специфіка.

У чорних списках – більша частина справжньої білоруської літератури

У. Т.: Як ви охарактеризуєте сучасне білоруське письменство? Що зараз створюють автори? І що люблять читати?

– Уже остаточно завершилася переорієнтація із класичної селянської літератури на міську, в якій порушуються сучасні проблеми, з’явилися серйозні актуальні прозаїки, як-от Ігар Бабков, Адам Глобус, Альгєрд Бахаревич та ін. Традиційно популярні жанри – історична проза й національно орієнтований нон-фікшн. Сильні позиції має поезія завдяки метрам Алєсю Разанаву, Ригорові Барадуліну та представникам нового покоління: Андреєві Хадановичу, Мариї Мартисевич, Віталю Рижкову, Сяргєю Прилуцькому, Вальжині Морт.

У. Т.: Чи всі жанрові ніші в білоруській літературі заповнені? Чи є детективи, популярне чтиво, комікси, великий роман і т. ін.?

– Як і в усіх малих літературах, у білоруській відчувається жанрова неповнота. Чимало ніш порожні ще з радянських часів. На сьогодні маємо лише кілька спроб у жанрі коміксів (Адам Глобус), фантастики (Сєрж Мінскевич, Антон Францішак Бриль) і детективу (Наталка Бабіна, Уладзіслав Ахромєнка), які ще не сформувались у повнокровні напрями. Активніше розвивається література факту (Аляксандр Лукашук, Святлана Алєксієвич, Сяргєй Дубавець) та есеїстики (Валянцін Акудович, Уладзімір Арлов). Популярне чтиво залишається мрією. Найкраще це вдалося Віктарові Марціновичу з його романом «Мова». Поява першої національної премії імені Єжи Ґедройця за найкращу книжку, заснованої польським посольством та білоруським ПЕН-Центром, упродовж останніх чотирьох років сильно стимулювала прозаїків.

У. Т.: Що означає бути незалежним білоруським видавцем?

– Це насамперед праця в дуже некомфортному середовищі, постійні проблеми з державою, конфлікти із владою, але водночас цілковита підтримка та щира вдячність активних і вдумливих читачів. Бути незалежним видавцем – це на свій страх і ризик публікувати авторів із чорних списків, у яких перебуває більша частина справжньої білоруської літератури.

У. Т.: Вас позбавили видавничої ліцензії через скандал із членом Спілки письменників. Чи впливова ця структура? Були якісь інші «підводні» причини?

– У Білорусі дві письменницькі організації: лояльна до влади й незалежна. Перша, на нашу думку, не має авторитету в суспільстві. Конфлікт був очевидний: основні наші автори – це друзі альтернативної спілки та ПЕН-Центру. Але формальною причиною стало звинувачення через фотоальбом «Прес-фото», де в реалістичних світлинах чиновники вбачили знущання з білоруського способу життя. Го­лов­на причина конфлікту в тому, що наше видавництво і книгарня стали помітними (попри свій об’єктивно малий масштаб). Існує така традиція білоруських чиновників: усе, що стирчить, треба підстригати, і ми під ту стрижку потрапили.

У. Т.: Так чи інак, вам вдалося перебудувати свою діяльність, і сьогодні в Мінську діє літературний дім «Логвінаў». Що скажете про діяльність цього центру?

– Це відповідь нашої письменницької спільноти на заборону Міністерством інформації. У 2014 році ми були змушені зареєструватися в Литві. Наш літературний дім – це громадська установа, місце зустрічі читача й автора. А ще ми займаємося рекламою та промоцією білоруської літератури вдома й за кордоном, пропагуємо читання як таке. Боронимо від нападів влади нашу цілком незалежну книгарню в центрі Мінська. Тут відбувається чимала частина всього літературного життя країни. У процесі підготовки – оновлений центр письменників та перекладачів, якого вони досі, на жаль, не мають. Плануємо розвивати сучасну білоруську літературу й опікуватися перекладацтвом.

У. Т.: Скільки людей збирають ваші заходи в Мінську? Які були найпопулярніші?

– По-різному, залежить від формату. Від камерних зустрічей на 20 осіб до фестивальних на 200. Стараємося, щоб у календарі літературних акцій не було кількаденних вікон. Окрім презентацій та розмов із письменниками влаштовуємо місяці європейських літератур і публічні дискусії. Наприклад, на презентацію Сергія Жадана два роки тому до нас завітало 300 глядачів. Усі охочі не вмістились у книгарні, тож ми перенесли свій захід на подвір’я. На автограф-сесії музиканта й літератора Лявона Вольського також був аншлаг.

У. Т.: Де пролягає межа свободи слова у Білорусі? Що собі можна дозволити, а чого не варто?

– Згідно із законом цензура в нашій країні заборонена. Єдине обмеження: в публікації не повинно бути відкритого екстремізму, зокрема й закликів до повалення державного ладу та створення негативного образу Білорусі чи її першої особи. Отже, з погляду права ми фактично можемо писати про все і про всіх. Але, як показують наш досвід і практика, немає гарантій, що твої слова не будуть потрактовані як заклик до повалення державного ладу. Яск­равий приклад – наш альбом «Прес-фото», де навіть фотографії, зліпок реальності, стали «екстремістськими». Мейнстрим білоруської публіцистики й літератури відзначається критичністю, тому всю нашу словесність можна потрактувати як екстремізм. На щастя, у влади немає ресурсів, щоб усе відстежувати, тому найчастіше вона вдається до точкових одноразових атак на кшталт економічних санкцій чи позбавлення ліцензій. Як наслідок – са­мі автори й видавці практикують внутрішню цензуру, попри цілком лояльне законодавство. Наш власний страх, який з’яв­ляється після таких атак, шкідливіший для нас, ніж звичайна цензура.

У. Т.: Ви були на «Книжковому Арсеналі» й, мабуть, знаєте українську ситуацію. Чи є щось таке в літературному житті України, чому може позаздрити Білорусь? І чи є щось, у чому позаздрила б їй Україна?

– В Україні життєвий драйв б’є джерелом. Маю таке враження, що у вас більше якісних книжок, не існує самоцензури. У літературі відбувається змагання за сенси й настрої, не видно бажання сховатися за словами, як у нас. А ми зі свого скромного боку можемо похвалитися новою генерацією антитоталітарної прози, що з’явилася після Васіля Бикава й Алєся Адамовича (Уладзімір Арлов, Єва Вєжнавець). За роки незалежності це покоління набуло присмаку соковитої іронії.

У. Т.: Які ваші прогнози щодо мовно-культурної ситуації Білорусі?

– Культура розвиватиметься в бінарній двомовній ситуації. Тобто муситимуть якось притиратись і співіснувати дві культури. Водночас утиски культурного простору державою та зменшення фінансування активізують у ньому альтернативні установи. На жаль, наш закон, який твердо регламентує видавничу діяльність і книгорозповсюдження, ухвалений у 2014 році, призведе до повної деградації книжкового ринку Білорусі.

БІОГРАФІЧНА НОТА
Ігар Логвінав – білоруський видавець. У галузі працює з 1995 року. Очолював видавництва «Менск», «Прапілеі» та видавничий відділ Європейського гуманітарного університету (Мінськ). Від 2000 року – незалежний видавець. За освітою філософ


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено