Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 травня, 2015   ▪   Ірина Троскот   ▪   Версія для друку

Віктор Неборак про «Бу-Ба-Бу», літературну критику та «Русь-тройку»

Віктор Неборак – відомий український письменник, перекладач і літературний критик. Разом із Юрієм Андруховичем та Олександром Ірванцем учасник найвідомішого літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», що у квітні відзначило 30-річний ювілей. Нині працює в секторі критики Інституту Івана Франка НАН України.
Матеріал друкованого видання
№ 18 (390)
від 7 травня, 2015
Віктор Неборак про «Бу-Ба-Бу», літературну критику та «Русь-тройку»

У. Т.: 17 квітня ви відзначили 30 років «Бу-Ба-Бу». Звідки ця дата? Що саме відбулося того дня в 1985-му?

– 17 квітня ми із Сашком Ірванцем уперше зустрілися у Львові біля оперного театру. Це організував Юрій Андрухович, який сам не зміг приїхати. Тоді, ще без мобільних телефонів та інтернету, зв’язок був ускладнений, про місце й час зустрічі домовлялися листовно. З Ірванцем Андрухович познайомився на одному з ірпінських семінарів, які спершу проводила Спілка письменників, а нині цю традицію перехопило видавництво «Смолоскип». Мене там не було, але десь по руках ходила моя поемка «Карколомні перевтілення», яка справила на обох гарне враження, і Юрко запропонував нам зустрітися, щоб оголосити про створення бур­леск­­но-балаганно-буфонадного напря­­му. Я недавно знайшов лист саме із цими словами. Юркова ідея літ­угруповання – це була золота середина між так званими метафористами й сповідальниками. Поети-метафористи – це Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Наталка Білоцерківець та ін., а сповідальники – Павло Гірник, Станіслав Чернілевський, Валерій Герасимчук. У тодішній критиці точилася дискусія, головними дискутантами якої були Микола Рябчук і Ярослав Мельник, відомий нині як прозаїк. Останній відстоював сповідальництво, тобто відвертішу, прозовішу поезію, як йому здавалось, а перший – метафоризм, тоб­­то більш європейську, модерністичну.

Умовно кажучи, у метафористів попередниками були ранній Драч, можливо, Вінграновський, а перед тим – Антонич, наново виданий у 1960-х. А в сповідальників, звісно, Симоненко, Борис Олійник та ін. Сповідальники були більш заангажовані в національних речах, а метафористи уникали цього. Проте в умовах 1983–1984 років метафоризм був способом зашифрувати деякі речі перед цензурою, яка вже втрачала нюх. Скажімо, у Василя Герасим’юка в 1986-му вийшла книжка «Потоки», де були вірші про УПА, і цензор цього не відчув. А сповідальницька настанова полягала в тому, що ти мусиш про все писати відверто. Нам Юрко запропонував щось серед­­нє, що передбачало не патріотич­но-політичну заангажованість, а швидше карнавальну, яка в українській літературі, очевидно, мала найглибші корені (пов’язані ще з «Енеїдою» Котляревського) радісного віталістичного мистецтва, дещо стьобового, яке водночас озирається на класику. Тобто карнавал передбачає певний інтелектуалізм, але й шанує право читача не бути учнем у письменника. А в нас часто літератори виступали в ролі учителів, проповідників, трансляторів певної ідеології. Художня література не повинна повчати, як церковна проповідь, вона має створювати якийсь інший вимір світу, а краще – власний світ, у якому читачеві цікаво. Натомість за соціалізму література перебувала на службі комуністичної ідеології.

Читайте також: Книжкові новинки: від крокусів до літератури в 3D

У. Т.: Розкажіть більше про середину 1980-х у літературі й саму дискусію.

– Це перша дискусія, не ініційована партією, вона виникла як становлення нового покоління в літературі, нинішніх вісімдесятників. У нас було багато розбіжностей, але існувала й певна спільність: покоління не хотіло бути прислужницьким. Відмінність полягала в тому, що над кожним із нас тяжіла певна традиція. Що таке традиція для письменника? Це те, що ти читаєш і любиш. Я, скажімо, більше любив раннього Тичину, ніж Симоненка, який мені видавався надто простеньким. Звісно, я не міг писати серйозно «під Симоненка», а якщо використовував його стилістичні фігури, то як стьоб. Особливо це вмів робити Ірванець, у якого є багато стилізацій, не кажучи вже про його знаменитий вірш «Любіть Оклахому». Володимир Сосюра у вірші «Любіть Україну» не називає жодного міста, Україна в нього доволі абстрактна, а Ірванець у «Любіть Оклахому» перелічує штати. Думка така, що, коли попросити пересічного українця назвати 10 штатів Америки, він їх не знатиме. Тобто Ірванець іще й займається своєрідним просвітництвом: мовляв, любите Америку, а не знаєте назв її штатів.

У. Т.: Чи можна вважати створення «Бу-Ба-Бу» своєрідним вибухом у тогочасній літературній спільноті?

– Вибуху як такого не було, це пізніша помилкова інтерпретація. Вибухом став фестиваль «Вивих» у 1992 році, де ми виступали авторами сценарію, ідеологами і т. ін. Його центральною подією була поезоопера «Крайслер імперіал». Більшістю тоді вона не прочитувалася, але в основі лежав скепсис щодо негайної американізації України. «Крайслер» у цій опері – це машина й водночас американський месія, який прибуває, така собі людино-машина, котра повинна навчити українців правильно жити в сучасному світі. На неї всі чекають із нетерпінням, як на свято. І коли вона нарешті з’являється в прикінцевій сцені, з’ясовується, що то не авто, а лише дві фари, за якими порожнеча. Ці фари вивозять музиканти гурту «Кому Вниз»: вони втілювали акторів другого плану й не співали. У виставі узагалі майже все було навпаки: наприклад, Віктор Морозов теж не співав, а грав бомжа. Ми, щоправда, таки читали свої тексти, але в дивний спосіб: Андрухович був у одязі Івана Ґрозного, я мелодекламував у супроводі рок-гурту, а Ірванець, якого хлопчик вивозив на інвалідному кріслі, вдавав розбитого життям паралітика, тож його вірші натомість озвучував цей малий. Тоді у львівській опері нас побачило понад 4 тис. людей. А щоб усе суспільство, уся літературна спільнота водночас були зворохоблені, такого не було. Просто стало несподіванкою те, що ми ні в кого не питали дозволу на наші вечори, так іще не було прийнято.

У. Т.: Чи не ховався за карнавальністю «Бу-Ба-Бу» ваш своєрідний спротив системі?

– Ні. Адже навіть першотравнева демонстрація – це теж карнавальне дійство. У пізні застійні так звані брєжнєвські роки абсолютно легально був дозволений Бахтін із його теорією карнавалу. До речі, саме він вплинув на нас як ненавмисний ідеолог. На початку 1980-х більш просунута інтелігенція зачитувалася його розвідками про Рабле й Достоєвского, про роман як поліфонічний жанр. Нас зацікавила ідея, що в поезії може лунати не тільки голос ліричного героя, а більше голосів, хоча тут нічого нового не було, бо, скажімо, в «Кобзарі» Шевченка їх сотні й сотні. Інша річ, що в часи соцреалізму партія хотіла чути один вірнопідданий голос – поета, навіть не його ліричного персонажа. Нам було важливо повернути багатоголосся.

Читайте також: Книжки для тих, кому болить

У. Т.: Як за вашими спостереженнями змінювалася літкритика в останні 30 років?

– Вона ставала щоразу гіршою, гіршою і гіршою. Пояснення дуже просте: критика, як і поезія та проза, перестала бути професією, тобто приносити заробіток. Що стає спонукою до писання за таких умов? Наприклад, те, що твій друг видав книжку і ти хочеш зробити йому приємність своїм відгуком. Або навпаки: твій ворог видав книжку і в тебе є нагода його пропісочити. Критика стала дуже або компліментарною, або погромною, а ще банально рекламною, коли видавець дарує книжку, знаючи, що ти можеш написати якусь рецензію. Більшу частину власної критики я створив тільки тому, що за це платили гонорари. Бо навіщо мені, поетові, публікувати критику? Навіщо збирати негативні емоції? А вони будуть, навіть якщо ти написав позитивно про когось, бо 10 інших відразу позаздрять. Проте коли я таки пишу, то намагаюся це робити добре.

У. Т.: Як змінити стан справ у вітчизняній критиці? Із чого варто починати?

– Усе покращиться, тільки-но з’явиться хтось, хто платитиме критикові 10 тис. грн щомісяця за те, що він у певному виданні робить огляди. Бо для того, щоб написати добру рецензію, треба як мінімум купити й прочитати книжку, витратити гроші й час, щоб заробити зрештою 300–400 грн. Хто за такі гроші особливо лопатитиметься? Тому в сучасного критика зазвичай і якась інша причина, щоб писати. А іноді його просто цікавить певна тема. Але за нормальних обставин критик повинен співпрацювати з певним виданням, яке водночас не втручатиметься в його роботу. Якщо газета має мистецьку або літературну сторінку, вона вважається не такою рагульською, як та, що її не має. Редактор мав би розуміти, що культурна сторінка – це престижно. Хоча так не завжди є. Наша преса зовсім не цікавиться успішністю літераторів чи митців. У 2009 ро­ці на екрани вийшов артхаусний фільм «Замерзлі душі» («Cold Souls»), який в Україні коротко був у прокаті, а також потрапив у позаконкурсну програму фестивалю «Молодість». В одному його епізоді, а також у трейлері звучить пісня «Поцілунок» на мої сло­­ва у виконанні «Мертвого півня». Разом із цією кінострічкою вийшов диск із 10 повноформатними піснями. Росіяни переклали її російською мовою, а хахли, ясна річ, не зробили майже нічого. Фільм за ці роки набув популярності, його продали в десятки країн світу. А в нас ніхто не доклався до того, щоб зробити з цього інформаційну бомбу, яка могла б звучати так: уперше пісня українського рок-гурту потрапила в голлівудський фільм. І востаннє. Адже в кіно звучало українське етно, твори Лисенка чи «Щедрик» Леонтовича, але вітчизняна рок-музика – ні. Так не сталося, бо наш загальний дискурс постколоніальний, найманський. Усі бояться голову підняти, навіть коли є безумовний успіх. У цьому контексті абсолютно не дивуюся, що багаторазовими розпіареними чемпіонами світу стали російськомовні Клички, бо україномовний боксер ніколи цього не досяг би, найманський дискурс жахливо пригнічує. І «Бу-Ба-Бу» саме тому багатьом не подобалося, що ми, нікого не питаючи, робили те, що бажали, хоча саме так чинять літератори всього світу. Натомість наші шукають державного фінансування, скажімо, через Спіл­­ку письменників, яка досі думає, що буде так само, як за совдепії, тільки в синьо-жовтих кольорах. А так уже не буде. За совдепії була заборонена церква й літератори виконували роль світських священиків, умовно кажучи, промива­ли людям мізки. А нині ми лише повернулися до нормального стану речей. Або, скажімо, нецензурна лексика в літературі – це теж часто не більше ніж зовнішній прояв свободи. Головне – спроба стати незалежним літератором. Не обов’язково професіоналом, бо професіонал – це той, хто живе з гонорарів, а в нас таких майже немає. Письменники живуть зі стипендій, грантів, політичної колумністики, ще хрін знає з чого. А література – це ті кілька щасливих годин на тиждень, коли ти можеш, забувши про все, написати кілька сторінок. За три-чотири роки це письмо виллється в книжку. Але відомо, що ні Ірванець, ні Андрухович, ні Неборак ніколи не були в жодній партії і ніколи не висувалися в депутати жодного рівня. Як і не писали політичних слоганів, хоча тема політики в нас присутня, бо в Україні дуже сильний політичний дискурс.

Читайте також: Проблема не-читання як проблема що-читання

У. Т.: Кого ви назвали б взірцевим літературним критиком?

– Однозначно Костянтина Москальця. Він чи не єдиний, хто рятує честь української критики. Майже не пише статей на замовлення у прямому значенні цьо­­го слова, не співпрацює з періодичними виданнями задля заробітку й не створює компліментарних чи рекламних рецензій. Він справді автор герменевтичних студій. Тому вважаю, що йому абсолютно заслужено дали цього року Шевченківську премію.

У. Т.: Чи відстежуєте книжки представників молодших генерацій?

– Я читаю їх, але розумію, що не можна бути критиком багатьох поколінь. Скажімо, навіть Іван Дзюба, будучи шістдесятником, украй рідко писав про вісімдесятників. Точніше писав лише про Василя Герасим’юка, а ще про сімдесятника Олега Лишегу та й усе.

У. Т.: Які спостерігаєте оком критика тенденції в сучасній українській літературі?

– Графоманів стає щоразу більше, а добрих літераторів – менше. У нас є багато людей, які хочуть іще й у такий спосіб посповідатися: спочатку паперові, а потім читачам. І на це нема ради, бо ми живемо в демократичній країні. Інша річ, що нам не завадив би десяток зубатих критиків, які ставили б графоманів на місце, бо все це стосується людських амбіцій і негативна рецензія може зупинити дебютанта. Але я таких не бачу. Якщо ж фантазувати про сучасну українську літературу, то насамперед мені кортить, щоб вона затягувала бізнесмена, лікаря чи роботягу. Певна річ, тут потрібна й реклама, що приваб­люватиме увагу до книжки. Але якщо книжка буде погана, то читач розчарується й ігноруватиме такого типу літературу. Часто українські письменники хочуть писати щось із наворотами, показувати, як вони формально змагаються із Джойсом чи Прустом. Інші зазвичай просто безграмотні в літературному сенсі. Хоча трапляється таке, що й безграмотна людина може написати добру книжку, якщо в неї було цікаве життя і якщо вона матиме доб­рого редактора. Кажуть, що в Америці майже кожен пенсіонер намагається написати книжку про своє життя, принаймні для родини. У нас теж щось подібне могло б бути, якби люди елементарно мали трохи більші статки. Такі книжки добрі тим, що вони здатні збільшили обсяг літературного гумусу.

У. Т.: Нині в навкололітературних спільнотах дуже дискусійною є тема мови. Як вважаєте: чи можлива українська література російською?

– Мабуть, так. Адже є шведськомовні фінські письменники чи англомовні ірландські. Думаю, тут більше залежить від певних внутрішніх змістових моментів, тобто чи перебуває письменник в українській проблематиці. Мою увагу недавно привернула теза літературознавця Роксани Харчук про те, що Сергій Жадан – україномовний російський письменник. Адже для української прози характерна родинність (згадаймо «Кайдашеву сім’ю»), навіть якщо та родина свариться між собою; їй притаманна вкоріненість; важливі реальні географічні назви. Натомість Жадан називає свій роман «Ворошиловград», у якому рівно нуль оповіді саме про Ворошиловград. Також українцям важливий пошук ідентичності: наша література вже займалася цими речами. Якщо ж узяти перший-ліпший роман Турґєнєва, Достоєвского чи Толстого, то для них ці речі небагато значать. Вони більше переймаються різними «ісканіямі», християнськими чи ще якимись.

Толстому на думку не спало б написати роман про Ясну Поляну, де він жив, де облаштовував школи й лічниці. Толстой мислив грандіозними масштаба­­ми. Можна сказати, що російська проза розлита величезною поверхнею. Натомість український письменник В’ячеслав Медвідь безконечно длубатиметься у своєму селі, писатиме «Кров по соломі», ці історії, прослухані з маминих уст. Деколи ця наша традиція задовбує, але все-таки це важливо. Бо наша традиція ближ­­ча до земного, справжнього пластичного світу, натомість російська – до якихось їхніх вештань і завоювань. Їхня проза – це «Русь-тройка» (її добре увиразнив Гоголь у «Мертвих душах»), яка вічно кудись «мчітся». І в Жадана постійно хтось туди-сюди їздить. Тобто це цікава теза, яку можна обміркувати. Скажімо, якби Жадан писав російською мовою, чи був би він аж такий популярний у нинішній Україні?

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
вакансии Одессы, http://www.ukr.net/news/kirovograd.html, Погода в Старом Осколе
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено