Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 березня, 2015   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Леонід Кантер: «В армії часто лажа, бо в країні лажа»

Є люди з успішним досвідом діяльності в стількох професіях, що важко сказати, ким конкретно вони є. Найбіль­­ше, мабуть, підходить слово «активіст». Саме таким є Леонід Кантер – відомий український мандрівник, організатор першого мистецького екохутора Обирок і численних музичних та арт-фестивалів, письменник. А ось тепер ще й активіст Майдану, представник першої хвилі добровольців на фронті та режисер двох прекрасних стрічок про війну на Сході: «Війна за свій рахунок», яку він зняв, воюючи як доброволець у складі 2-го батальйону Нацгвардії імені Кульчицького, та «Добровольці Божої чоти» про діяльність Добровольчого українського корпусу. З останнім фільмом Кантер їздить країною і з успіхом показує її. Про кіно, війну та людей Тиждень і поспілкувався з Леонідом.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (381)
від 5 березня, 2015
Леонід Кантер: «В армії часто лажа, бо в країні лажа»

Я не люблю насильство та жорстокість, не терплю, ко­ли питання вирішують­­ся силою. Але Майдан швидко показав, що так цього разу не вийде. Пам’ятаю, як 20 лютого тіль­ки-но з площі зайшов у гастроном купити їжі й продавщиця щось не те сказала. Я мало не вбив її, бо просто «зірвало планку». Потім два дні сидів на дивані в себе на Обирку й заспокоювався. І тут почалися події в Криму. Згадалося, як радів на Майдані, коли бачив прапори звідти чи з Донбасу. Тоді вирішив, що треба допомогти хлопцям. 7 березня ми з 15 друзями вже приїхали на півострів і пробули там до 17-го числа. Дуже кльовий досвід: влаштовували вечори поезії, живої музики, спілкувалися з місцевими, намагалися їх переконувати, слухали страшні плітки про «Правий сектор». По­їхали із Севастополя за день до того, як «казачкі» з міліцією накрили місцевий патріотичний штаб спротиву. Постійно їздили військовими частинами, завози­­ли речі й харчі. І військові до нас зверталися, коли не мали чогось, ми допомагали, купували колючий дріт, консерви, їздили на мис Фіолент, під Феодосію. Було відразу зрозуміло, що це російське вторгнення. Шукали людей, готових повстати в разі чого. Декого знайшли, але більшість змушена була швидко виїхати, а решта мовчала. І все ж добре, що тоді не розпочалися бойові дії, бо ми явно не були готові до них, та й 20 тис. військових у Криму, значна частина яких зрадила, тоді пішли б на Київ. А в нас не було ні армії, ні зброї, ні людей. Коли повернувся додому, розчарований, злий, вирішили з хлопцями, що на московській трасі навпроти Обирка валитимемо й запалюватимемо сосни, якщо російські танки підуть. На щастя, невдовзі в цьому місці біля мосту через Сейм з’явився нормальний військовий блокпост.

Герой у фільмі правильно каже: «Це наші Піски, а не їхні ПЄскі, це український СлОв’янськ, а не їхній Славянск»

Перший фільм – «Війна за свій рахунок». Це був травень 2014 року, поїхав до свого побратима Мирослава Гая, який тоді вже був добровольцем у 1-му батальйоні Національної гвардії. Я теж хотів піти добровольцем, але не знав куди, тому вирішив побачити все на власні очі. Тоді ще не було ні ДУКу, ні більшості добровольчих батальйонів. І от приїхав, Гай мені показує: тут ми стріляємо, тут кидаємо гранати тощо. Я в захваті. Наступного дня він уже поїхав на фронт. А менти тоді якраз гальмували приплив добровольців, бо в їхніх головах не вкладалося: як це, з Майдану – і з «калашами». То паперу немає, то печатки. Зрештою ми буквально змусили їх прийняти нас, того самого дня пройшли медкомісію, я сказав, що загубив приписне, згідно з яким був непридатним для армії. Понад те, у мене із собою був тільки закордонний паспорт. Узяв камеру, щоб пропагувати добровольців. Курс навчання був короткий, чимало дізналися не тільки від інструктора, а й від товаришів по службі з відповідним досвідом. Найгіршою була показуха – вона дико дратувала. При всьому розумінні, що наразі процес побудови нового українського війська лише триває. Нас змушували показово марширувати, повзати в парадній формі, бо приїхав прем’єр-міністр, тощо. На шляху до їдальні спеціально робили чималий крюк у півтора кілометра, щоб пройти через плац. Уяви собі, яка це була деморалізація: ти є добровольцем, а тут таке. Сподіваюся, наш фільм хоч щось змінить у цьому, адже його показували і по телебаченню, і в бойових частинах НГУ.

Читайте також: Полковник Галушко: «Похапцем і з вулиці не мобілізовуватимуть»

Ми мали зображати військовослужбовців, але «броніки» нам видали лише на 12-й день перебування в зоні бойових дій, коли вже були на блокпосту «3» біля Слов’янська. До того ж усі 56-го розміру. Завеликі? Ну не беріть. І каски видали ще радянського зразка, кумедні. Усе це є у фільмі. Від самого початку бійці допомагали у зйомках: «А це ти зняв? А те?». Взагалі взвод дібрався просто блискучий: усі з родинами, активісти, майже кожен із вищою освітою. Коли вже виїхали на війну, от тоді почалися перешкоди, бо в кадр стали потрапляти не дуже приємні речі. Наприклад, зловживання алкоголем, коли один командир сп’яну вийшов і розстріляв із підствольника готель. За те, що я це зняв, мене намагалися зробити агентом ФСБ, возили тричі до Ізюма на допити. Приємно, що хлопці не дали тому командирові забрати відеоматеріали за моєї відсутності – стали на вході з автоматами й нікого не пропустили. Щодо безпосередньо бойових дій, то воювали переважно десантники, а ми були на блокпостах, блокували та перекривали. Але і по нас стріляли, і перестрілки були – один з хлопців загинув. Ми перебували май­­же в царських умовах: спали на розбомбленому посту ДАІ, який прибрали, помили. У нас була вода, а от сусідам доводилося сутужно, тож їздили допомагати їм окопи копати. Не добув п’яти діб до кінця ротації, як мене знову викликали до Ізюма. Генерал сказав: «Краще їдь закінчуй свій фільм». Так моя служба поки що й закінчилася.

У пошуках матеріалу для другого фільму проїхав кіль­­ка батальйонів і військових частин, наприклад у Дебальцевому. Тільки-но завершилася робота над стрічкою «Війна за свій рахунок», у мене лишилася купа запитань, як-от: чи є нинішнє військо армією тієї країни, яку зараз будуємо? А потім один мій друг повіз до батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» у Піски, де я одразу побачив: це те, що треба. Адже там не було тих безглуздих речей часів моєї служби в НГ – було чітко видно, що люди приїхали саме воювати. Навчилися – і вперед у бій. Можеш – давай, не можеш – додому. Все стало зрозуміло буквально з шикування, коли замість «уставщини» в стилі «Бажаю здоров’я, товаришу хтось там» хлопці віталися «Слава Украї­­ні!» – «Героям слава!». А по­­тім звучала команда: «До молит­­ви» – і всі моляться. Та насправді фільм не про ДУК, хоча хлопці звідти так думають. Усе ж стрічка про сутність добровольчого руху, про мотивацію всіх, хто з власної волі йде захищати Батьківщину. Просто ДУК – якісний і хороший приклад.

ДУК – це чітке відображення «Думи про козака Голоту», козака, який «наваляв» розфуфиреному татари­­нові. Пацани приходять у кедах, а вже за місяць це кіборги в аеропорту. Саме тому наш фільм «Добровольці Божої чоти» має формат думи – художньої стрічки про реальні події. ДУК ПС, не знаю, на жаль чи на щастя, поза межами державних органів. На щас­­тя, – бо їх не стосується армійський ідіотизм, на жаль, бо після війни в бійців батальйону будуть чималі проблеми. Та й узагалі бойові частини на кшталт ДУКу в усі часи на всіх війнах обов’язково в кінцевому підсумку ставали гарматним м’ясом. А тих, хто вижив, судили. Власне, як то все може бути, ми вже бачили відразу після подій на Майдані, коли розгорнулася ціла кампанія зі цькування «Правого сектору», мовляв, його представників узагалі там не було, то якась шпана з автоматами. А сьогодні вони знову захисники, герої, патріоти. І тому, поки вони такі, треба їх такими показати, зафіксувати це, щоб потім, коли флюгер суспільної думки вкотре повернеться, у них був хоч якийсь інформаційно-мистецький щит. Герой у фільмі правильно каже: «Це наші Піски, а не їхні ПЄскі, це український СлОв’янськ, а не їхній Славянск». Це квінтесенція ставлення хлопців до цієї війни.

Читайте також: Уроки мобілізації

Обидві стрічки знімали власним коштом. На показах першої стрічки збирали гроші на армію. Але зізнаюся: після того як один радник міністра оборони заявив, що МО має намір замовити американському режисерові фі­льм про нашу армію її ж коштом, я вирішив ні копійки більше не давати. Власне, це той самий комплекс меншовартості: не вірять, що українські режисери самі можу­­ть зняти нормальне кіно. Власне, ми так само не надто віримо, що є хороші полководці серед нинішнього військового керівництва. Після того почали збирати кошти саме на кіно. Згодом уже мали трохи більш як 10 тис. грн. І потім знайшли добровольця з машиною. Всі гроші витратили на бензин, а також серветки, шоколадки, фрукти й вирушили до Пісків, Дебальцевого та в аеропорт. Їздили чотири рази, але локацій було значно більше – бійці постійно просили щось підвезти, підкинути туди. Пам’ятаю, як привезли в Донецький аеропорт кілька десятків шоколадок, чаї від простуди й вологі серветки. Потрапили туди якраз після того страшного бою, коли поранили комбата 3-го полку спецназу. Всі бійці як у воду опущені, мовляв, більше ми такого не витримаємо. І кожен, хто отримував шоколадку, починав усміхатися тими чорними, закривавленими, сухими губами, в очах з’являлися дитяча радість, бажання жити.    

В армії часто лажа, бо в країні лажа. Якщо тисячі волонтерів і добровольців щодня працюють на перемогу, то є купа наволочі, яка й далі краде, змінюючи хіба що схеми крадіжок. Кому потрібні зміни, коли мені знайомі менти кажуть, що тільки по лінії ДАІ щомісяця нагору кілька мільйонів гривень чорною готівкою передається?

Біографічна нота

Леонід Кантер – український продюсер, режисер, мандрівник, письменник. Народився 1981 року в Києві. У 1998-му закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145. На першому курсі вишу (1998) почав працювати журналістом і ведучим у Національній телекомпанії України. 1999-й – ведучий програми «Прийдешні знаменитості». У 2002-му закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Актор театру та кіно, ведучий телепрограм», а в 2005-му – «Режисер телебачення». 2003-го заснував кіностудію «Лізард філмс», яка зняла близько 50 короткометражних, кілька повнометражних і документальних стрічок. У 2004–2007 роках працював викладачем КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. У 2007-му оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, створив поселення, де збирає друзів з усього світу, організовує фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено