Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 лютого, 2015   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

«Оскар» між «учора» й «завтра»

Американська кіноакадемія поки що не готова сприймати новаторські фільми
Матеріал друкованого видання
№ 8 (380)
від 26 лютого, 2015
«Оскар» між «учора» й «завтра»

Рано-вранці 23 лютого кіномани пішли спати після безсонної ночі, проведеної перед телевізорами й моніторами комп’ютерів у невсипущому спостереженні за врученням «Оскара». Узагалі ця премія доволі передбачувана, але щоразу симпатії заокеанських академіків спонукають до роздумів. Раз на раз не випадає: то ці розмірковування доводиться «вимучувати», то оскарівський сюжет сам підсуває матеріал для цікавих спостережень.

Коли мова про головну номінацію – «Найкращий фільм», то насамперед згадаймо про те, що НЕ могло отримати «Оскара» й чому. «Снайпер» Клінта Іствуда цього року в її списку – це ніби необхідний загальний реверанс перед патріархом американсь­кого кіно плюс здорова звичка завжди висувати саме його, хоч би що він зняв. Іствуд останніми роками – найліпший претендент на номінацію, але найгірший кандидат у переможці. Якби навіть «Снайпер» з улюбленцем юних кіноманок Бредлі Купером був на кілька порядків вищий за те, чим є насправді, Іствудові «Оскар» не загрожував би аж ніяк. Америка не любить скандалів. А цей кіномитець іще до всіх висувань зазнав жорстоких нападок. Прогресивна громадсь­кість звинуватила його у «відбілюванні» війни в Іраку, заявив­­ши, що, мовляв, у стрічці відсутній політичний вимір конфлікту, що вже рівнозначно заполітизованості. Критики заявили, що Іствуд переписав історію іракських подій у стилі «Безславних виродків» Тарантіно. 84-річний режисер мужньо тримав удар, називаючи свій фільм суто антивоєнним і залучаючи як захисників доволі численну групу своїх шанувальників, котрі кричали, що критики нічого не зрозуміли. Словом, буча зчинилася неабияка, ніби довкола «Левіафана» в Росії. Тіль­­ки Звяґінцев «очорнив», а Іствуд «обілив».

Читайте також: Український кінотеатр у Європі

Не могла отримати головний приз, невідомо як потрапивши в головну номінацію, «Одержимі­сть» Деміена Шазелла. Стріч­­ка надзвичайної експресії: дует-про­тистояння двох музикантів тут нагадує битву титанів, але ця кіноробота на двох, камерна, тоді як «Оскар» полюбляє масштаб. «Гра в імітацію», цілком пристой­­не кіно, грішить одним: тут ні в кого закохатися. Бенедікт Камбербетч, який утілив у «Грі…» геніального математика-дешифру­вальника, не сягнув тієї міри чарівності, на яку зазвичай клюють кіноакадеміки.
Більшість експертів у своїх передоскарівських прогнозах схилялися до того, що основні ристалища розгорнуться між «Берд­­ме­ном» Алехандро Ґонсалеса Іньярріту й «Отроцтвом» Річарда Лінклейтера. Великі шан­­си, думалося, мають обидва кінотвори. Втямки було, що в «Бердмена» вони серйозніші: розказана в ньо­­му історія кінозірки «у відставці» на диво близька всім академікам. А коли мова про своїх, то іноді, як ми знаємо, зникає будь-яка об’єк­тивність. Понад те, визнаймо задля справедливості: Іньярріту зняв фільм такого легкого дихан­­ня, таких надзвичайних ніжності, любові, співчуття до всього акторського цеху, що залишитися непоміченим це не могло.

«важка класика» й малозмістовні атракціони зі спецефектами  потихеньку обридають «Оскару». він поки що придивляється до нового, розглядає його здалеку

Головний герой стрічки Ріґґан Томсон, який колись зіграв шалено популярного Бердмена, сподівається повернутися до сла­­ви, але іншим, обхідним шляхом: він ставить на Бродвеї психологічний детектив, де, начепивши кучеряву перуку, грає роль обдуреного чоловіка. Утім, друга мандрівка по лаври виявляється куди важчою, ніж перша, а самі вони здаються міражем: що ближче підходиш, то швидше він відступає. Але головне – нічого не боятися, навіть пройтися в трусах через Тайм-сквер під громовий регіт перехожих. Не боятися вистрибнути з вікна, щоб наступної секунди злетіти. Не боятися зацідити в писок суперникові – партнеру по сцені. Не боятися освідчитися в коханні до колишньої дружини й у ненависті до головного театрального критика країни напередодні власної прем’єри. Колишній Бердмен кидається в ці випробування, відчуваючи, як за плечима виростають крила. Камера видатного оператора Еммануеля Любецкі (попередньою його роботою була «Гравітація» того ж таки Іньярріту) немов літає разом із ним, то випереджаючи й попереджаючи про небезпеку, то злегка відстаючи й обережно стежачи звіддалік. Здається, сам Бердмен узявся за камеру й носить її із собою в повітрі. Кожен, хто бодай трохи розуміється на кіно, скине капелюха перед цим оператором: «Бердмен» зафільмований практично одним кад­ром, що буває навдивовижу рідко й засвідчує позахмарну майстерність камерамена. Зрештою, кіноакадеміки це поцінували – Любецкі пішов із церемонії з «Оскаром» за найкращу операторську роботу.

У стрічці, окрім виконавця головної ролі, Майкла Кітона (про нього трішки нижче) блискучий кастинг. Іронічно малює власного героя, самозакоханого актора, Едвард Нортон, який зіграв тут свою чи не найкращу роль. На очах із сумного гидкого каченяти перетворюється на впев­­нену красуню дочка героя Сем (Емма Стовн, котра заявила про себе нарешті як серйозна актри­­са). Носить екраном свою тривожну журбу вічна невдаха Леслі (Наомі Воттс). Разом вони збиваються в один маленький сумний світ – світ театру, на який автор примудряється дивитися трохи зверхньо й водночас шанобливо знизу.

Читайте також: Берлінале. Мумія повертається

Нортон і Стовн теж були номіновані на «Оскара» як найкращі виконавці ролей другого плану, але поступилися Джонатанові Сіммонсу («Одержимість») і Патрісії Аркетт («Отроцтво»). Сіммонс – вулкан, а не актор, видатний образ, який обпалює темпераментом. Виконавець сотень другорядних ролей, здебільшого мафіозі й рекетирів, зненацька в 60 років стрибнув у своїй творчості так, що «Оскар» не втримався і здався на його милість. Патрісія Аркетт теж була поза конкуренцією: її Олівія, мати головного героя, втілення твердої жіночності, так само стала кульмінацією в кар’єрі 46-річної актриси.

На жаль, кіноакадеміки, щедро наділивши «Отроцтво» цілим букетом номінацій, спромоглися присудити стрічці тільки одного «Оскара» – Аркетт.

А так добре все починалося...

Тригодинна сага про дорослішання, зафільмована, по суті, в режимі реального часу, що прекрасно відпрацювала придуманий Лінклейтером формальний хід – знімати один раз щороку впродовж 12 літ одну сім’ю, за місяць із чимось до «Оскара» отримала головний «Золотий глобус» та премію Critic’s Choice Award. Якщо «Золотий глобус» для «Оска­­­­ра» не показник, то премію критиків зазвичай вважають предтечею головної світової кінонагороди. А якщо вже трапиться її збіг із вибором могутньої Гільдії продюсерів США, то можна вірити, що найкращий фільм серед оскарівських номінантів ми знаємо. Цьогоріч думки критиків та продюсерів розійшлися: Гільдія найвище поставила таки «Бердмена».

Новизна кіномови й свіжість виражальних засобів в «Отроцтві» настільки очевидні, що не присудити йому жодної з вагомих оскарівських нагород щонай­мен­­ше непристойно. Лінклейтер звершив безумовний подвиг, при­­думавши й бездоганно проробивши нехитрий, але блискучий хід: він дав головному героєві вирости на очах у глядача. Між епізодами минає рівно рік. У першому кадрі бачимо чотирирічного Мейсона, в наступному епізоді йому п’ять, затим шість і так до шістнадцяти. Історія звичайної американської сім’ї із закоханими на початку одне в одного татом (Ітан Говк) і мамою (Патрісія Аркетт), які потім з’я­вляються порізно й насамкінець із новими родинами. Зовсім начебто просто, а ніхто раніше не додумався. Але ж «Чорний квадрат» теж геть простий, а до Малевича його ніхто не здогадався намалювати. А ось він створив – і ввійшов у історію світової культури. Те саме з Лінклейтером.

Читайте також :Зимова сплячка Європи

Зрештою, оплесками за формальні досягнення тут не відбутися. Лінклейторові окрім унікального кінематографічного методу вдалася неймовірна річ: він примудрився уникнути всіх кліше, які зазвичай супроводжують фільми про підлітків: тут немає ні першого кохання, ні першого поцілунку, ні першої чарки. На екрані ані смертей, ані трагедій, ані сліз, ані розлучення – все це поза ним, але чомусь, незважаючи на кричущу відсутність прикрощів, фільм не сприймається як лакування чи пласка мелодрама. Лінклейтер немовби сперечається з тією безліччю художників, які доводять собі та іншим, що в наші дні натуралізму не уникнеш. У результаті вийшла зовсім дивна, ні на що не схожа стрічка про час, який немовби дістав новий вимір, став героєм нової концепції.

Те, що кінотвір американця, можна сказати, пролетів (хоча хто ж сперечається: сама присутність у номінаціях, та ще й головних, уже здобуток), симптоматично. «Отроцтво» занадто хороше для «Оскара»: дивовижна форма, наповнена легким, повітряним, розумним змістом, опинилася поза межами симпатій американських кіноакадеміків. Це неймовірно прикро, звісна річ. Утім, ставши на захист суддів, звернімо увагу й на інший факт, обнадійливий: у головні номінації не потрапили (як, до речі, й в останні кілька років) фільми-атракціони на кшталт «Гобітів». Для багатьох виявилося несподіванкою, що не здобув жодної із солідних номінацій «Інтерстеллар» Крістофера Нолана – фантастичний фільм про подорожі до інших галактик, один зі, здавалося б, майбутніх фаворитів. Таке враження, що «Оскар» повільно, скриплячи 87-річними членами, повертається в бік кінематографа, який живе поза звичним мейнстримом. Вважаймо, що прикре ігнорування «Отроцтва» – то пережиток старого «Оскара», який тяжів до краси та спецефектів.

Іще одна досада цього разу – чоловіча акторська номінація. Залишити без статуетки Майкла Кітона, Бердмена/Бетмена, котрий повернувся, заново відкрився, подолав забуття, неначе його герой – колишній Бердмен, мегазірка Голлівуда, улюбленець Америки, – це виявилося для багатьох навіть образливішим за програш Лінклейтера. Кращого кандидата на «Оскара» в зазначеній номінації годі було й шукати: це той випадок, коли збіглося все, починаючи з жалісливої історії героя, який повторив долю протагоні­ста, й закінчуючи самим Кітоном, що знову злітає Бетменом/Бердменом до зірок, слави, успіху. Не кажучи, звісно, про той спектр акторських барв, яким він малює персонажа.

Едді Редмейн, серіальний актор («Стівен Гокінґ. Теорія всього»), ну так, він гарний і несподіваний, але його, безумовно, вдала роль паралізованого генія, знаменитого фізика Гокінґа швид­­ше свідчить про високу акторську технічність, майстерність чистого лицедійства. Це, звичай­­но, дуже й дуже похвально, але порівняно з тонкою грою Кітона, побудованою на нюансах, психологічних несподіванках, складнощах, які обіцяє зйом­­ка одним кадром, Редмейн стовідсотково програє. І це не смаківщина, ні, просто оцінити роботу останнього куди легше: вона на поверхні. Втілювати хворих завжди зручніше й вигідніше. У цю гру не треба вдивлятися, не треба ловити рух погляду, роботу найдрібніших м’я­зів обличчя, котрі відповідають за нюанс. Чи ж академіки не люди? Їм теж іноді хочеться чогось простішого.

Читайте також: Кіно на майдані Тахрір

Щодо головної жіночої номінації жодних сюрпризів. Зіграв­­ши роль лінгвістки-про­­фесорки, яка на очах марніє від хвороби Альцгеймера, в посередньому фільмі «Усе ще Еліс» Мур укотре довела: на екрані вона може категорично все. З роками ця актриса стала глибоко драматичною рівня Меріл Стріп, сміливою, барвистою, масштабною. Її люблять режисери й публіка, на неї іде глядач, її чотири рази номінували на «Оскара», щоправда, його весь час давали комусь іншому. Героїня, котра не зуміла подолати хворобу (Альцгеймер, як відомо, непереможний), але зберігає до останніх проблисків свідомості рішучість і відвагу, та ще й помножена на Джуліанну Мур, – чи ж не такою завжди марить «Оскар»? Словом, головна акторська номінація цього року мала медичний характер.

У передоскарівській гонитві усі забули про колізію, що трапилася навколо висунення в Україні, коли однозначно непрохідний слабенький «Поводир» вирушив за океан шукати щастя. Здавалося б, ну не знайшов, то й не знайшов. Чи ж мало хто злітає з дистанції ще на першому етапі? Але коли буквально під боком є фільм, який викликав фурор на міжнародних кінофестивалях, починаючи з Каннського, фільм, який вийшов у прокат мало не в усьому світі й мав усі шанси потрапити в номінацію, рішення відправити «Поводиря» бачиться зовсім недалекоглядним. Попросту кажучи, нерозумним. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, попри всі очевидні мінуси та відо­­ме його лукавство, – кіно дуже помітне. Щоправда, на відміну від «Отроцтва» нова форма тут (глухонімі герої впродовж усієї стріч­­ки спілкуються без слів) виявилася позбавлена нового змісту, але змагатися в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» ця робота могла б цілком. І це зовсім уже прикро.

Доки Росія роздумує, як їй ставитися до програшу «Левіафана» Андрєя Звяґінцева: звинуватити Америку в русофобстві чи, навпаки, тішитися її русофільству, яке завадило присудити «Оскара» стрічці, що «очорнює» батьківщину, зауважимо: нагоро­­да в цій номінації для польської «Іди» Павела Павліковського бу­­ла визначена наперед. Хоча номінація «Найкращий фільм іноземною мовою» рясніла справді силь­­ним кіно: «Тімбукту» Абдеррагмана Сіссако, «Левіафан» Андрєя Звяґінцева, «Дикі історії» Даміа­­на Шифрона (мабуть, тільки агіт­­ка «Мандарини» Зази Урушадзе не тягнула ні за якими показниками), «Іда» бачилася єдиним бездоганним варіантом. «Дикі історії» з їх чорним гумором – занадто спірний кандидат на перемогу, коли зважити на незвичність цього жанру для «Оскара», «Тімбукту» – кінотвір, сповнений мовчазної африканської екзоти­­ки, не кожному зрозумілої та любої, «Левіафан», хоч би що казали самі автори, – історія більше російська, «вузькоспеціальна». Красива, трагічна «Іда» про те, як війна спотворює душі й долі навіть через багато років по її закінченні, знову порушує вічну тему Голокосту, цього разу схрещену з мотивом утрати Бога. Збіглося все: тема, гра двох чудових актрис, чорно-біла краса зйомки. У Росії чомусь вважали, що між «Ідою» та «Левіафаном» точитиметься боротьба, але думається, що особливого суперництва тут не було й бути не могло.

Словом, «Оскар» цього року показав: наразі він не вельми готовий усотати до решти те нове, що відкриває сучасний кінематограф. Історія з «Отроцтвом» – стовідсоткове підтвердження цього. Водночас і «важка класика» у вигляді Іствуда, і малозмістовні атракціони зі спецефектами теж потихеньку йому обридають. «Оскар» поки що придивляється до нового, розглядає його здалеку. А зір у нього, погодьмося, все-таки непоганий.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено