Культура

  ▪   Франкі Бландо
  ▪   координатор програми Одеського кінофе­стивалю

Український кінотеатр у Європі

Хоч емоції і вщухли, активне прагнення відбудувати «Жовтень», схоже, нікуди не зникло. Влада – і це добрий знак – узяла до уваги громадянську позицію (ту саму, що поховала режим Януковича) й зобов’язалася зберегти найдавніший київський кінотеатр. Звичайно, порівняно з бідами війни на Донбасі попіл згорілої кінозали видається сміховинним. Але громадянське суспільство й цього разу вийшло на передній край.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (370)
від 11 грудня, 2014

«Жовтень» не такий кінотеатр, як решта. Становлячи елемент культурного ландшафту столиці, він зберігає свій автентичний образ осторонь її галасливого центру. Складаючи програми показу, відкриті для авторських фільмів, а отже, не зосереджуючись тільки на дорогих голлівудських та російських стрічках, демонструючи інколи картини навіть у первісному варіанті, команда Людмили Горделадзе прагнула утверджувати розмаїття культур та художніх виявів. Підтримувати й розвивати цю ідею важко, бо в Києві, де мешкає близько 3 млн осіб, замало приміщень для показу творів мистецтва. Квитки в тому кінотеатрі були дешевші, ніж в інших. Туди ходили з любові до «десятої музи», а інколи у справах захисту культурного осередку та задля унікальних зустрічей на Подолі – в частині міста, яка символізує зв’язок минулих століть і модерного часу.
Усі великі міста світу мають свої пам’ятки й будівлі, стіни яких чули багато цікавого. «Жовтень» по-своєму сприяв формуванню ідентичності Києва. Пожежа, яка частково знищила його, – це кривда, заподіяна історії. Було б неймовірно сумно дивитись, як зникає кінотеатр. Натомість його відбудова означала б перемогу над зневірою і (в разі з’ясування, що причиною пожежі стала злочинна дія проти гомосексуальної громади) над мракобіссям. А заодно й над спекуляціями з нерухомістю, що повсякчас загрожують спотворити місто.

Відбудова кінотеатру – завдання для всієї української мистецької громади. Невже вона, і то саме цієї тривожної пори, коли міцніє солідарність, не становить важливої ідеї, яка мобілізувала б добру волю людей в Україні та за її межами? Великі ЗМІ полюбляють рішучі дії, могутні пориви, колективні емоції. Невже нова Україна не утвердить себе ще й енергією, спрямованою на порятунок у самісінькому її серці кінотеатру, належного до історичної спадщини?

Тут можна скористатися простим методом: запропонувати жертводавцям купити за наперед визначену ціну (€1 тис.? €2 тис.? €3 тис.?) крісло глядача в новому «Жовтні» та обіцянку побачити на придбаній речі своє прізвище. Це водночас і символічний, і гідний поваги вчинок, а передусім формула, вже з успіхом випробувана і в США (sponsor a seat), і в Африці. Представлена абсолютно прозорим способом на якомусь багатомовному сайті, ця акція стала б закликом і до окремих людей та груп, і до компаній та фондів. Українським і європейським доброчинцям запропонували б давати свій внесок і називати прізвище та адресу. Після вечора в Києві, що започаткує цей рух, естафету перейняли б інші важливі заходи Європи. Можна подумати, зокрема, про Каннський кінофестиваль, де в останні роки блискуче виступали Сергій Лозниця, Марина Врода та Мирослав Слабош­пицький і де Україна традиційно має свій павільйон. Акція заклику до щедрості численної міжнародної кіноспільноти, поза сумнівом, була б там дуже доречна…

Але значення відбудови «Жовтня» сягає далеко поза межі самої реконструкції, адже йдеться саме про послання до світу з нагоди доброчинної акції. Внаслідок браку політичної волі Україна вже багато років помітна своєю яскравою відсутністю в широких мережах фонду Eurimages та програми Europa Cinémas (кінотеатри «Жовтень» і «Київ» колись брали участь у роботі останньої), які задля сприяння кіновиробництву в країнах Європи та демонстрації європейських фільмів забезпечують доступ до численних можливостей. Тут ідеться про засвоєння добрих методів праці, знайомства, поширення впливу, а передусім про конкретну фінансову підтримку модернізації кінозал та переходу на цифровий формат. «Жовтень» XXI століття й інші українські кінотеатри повинні природно вписуватись у цю динаміку, беручись до створення амбіційної програми показу різноманітних фільмів та до виховання юної публіки, впроваджуючи титрування замість перекладу й т. ін. Ось які теми мають бути вкрай актуальними для Міністерства культури та Державного агентства з питань кіно. Саме завдяки цим заходам «Жовтень» утвердиться зав­тра в Європі як справжній український кінотеатр.