Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 грудня, 2014   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Кіно на майдані Тахрір

Каїрський кінофестиваль та інші контрасти єгипетської столиці
Матеріал друкованого видання
№ 49 (369)
від 4 грудня, 2014
Кіно на майдані Тахрір

Каїр – дивовижне місто. У ньому поєднується несумісне: правічна мусульманська регламентованість і дух свободи, жахливий бруд на вулицях і чистота думок, голодні безпритульні жебраки і вілли, що виблискують вогнями із-за білосніжних парканів, щире нехтування всім, що пов’язане з культурою, і розкішні музеї, заповнені дітлашнею з провінції. Те, що в радянські часи називалося «місто контрастів».

Знаменитий на весь світ майдан Тахрір тепер викликає одне бажання: швидше проскочити його, ані на мить не затримуючись. Адже на тебе зусібіч націлені жерла танків, поліцейські вдень і вночі стоять по периметру з автоматами, недобре косуючи на перехожих крізь віконця в щитах; площу обсновано колючим дротом, і якщо не дивитися під ноги, то можна, заплутатись і подертись об нього до крові. Тут і там він лежить забутими клубками. Метро на майдані закрите, здається, назавжди.

Треба мерщій перебігти Тахрір, перетнути Ніл по мосту, який кишить людьми й машинами, – і перед очима здійметься у височінь витончена сучасна будівля, увінчана куполом і оточена садом. Це тутешня Опера.

Нещодавно тут закінчився 36-й Каїрський міжнародний кінофестиваль, найбільший в Арабському світі. Фільмів з України ані в конкурсі, ані поза ним не було, але, як з’ясувалося, тут не тільки знають про неї та про її події останнього року, а навіть цілком щиро і жваво цікавляться українським кіно. Втім, випадкових людей на заходах такого роду не буває, тут повсюди кіномани, а їм-бо личить знати, хто цього року переміг в одній із найважливіших каннських програм. Отож про фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького в Каїрі чули, а деякі його й бачили.

Тут, щоправда, не вельми охоче говорять про революції. Усе, що діялося на площі Тахрір три роки тому, згадують без ностальгійних і гордовитих сліз. Місцеві інтелігенти нарікають, мовляв, жертви були марні, Мубарака прогнали, а в країні нічого не змінилося. «В Україні інакше, правда? – питаються, зазираючи в очі з почуттям братерської солідарності. – Новий президент веде іншу політику?»

Почуття зрідненості посилюється тим, що арабською «майдан Тахрір» так самісінько і звучить (зрештою, тюркське походження найвідомішого українського слова ні для кого не таємниця).

Читайте також: Казки Андерссона

На 10 днів приміщення Каїрської опери та прилеглий до неї сад стають тією територією вільної думки, що, згустившись, матеріалізувалася на площі Тахрір три роки тому. І це видно не тільки по простоволосих жінках: у цих залах можна побачити кіно, яке ще рік-два тому навіть уявити на екранах мусульманської держави було годі. Не кажучи вже про те, щоб зняти в ній таку картину.

Візьмімо хоча б кінострічку «Від пункту А до пункту Б», створену молодим режисером з Об’єднаних Арабських Еміратів Алі Мустафою. Роуд-муві про трьох друзів, які подорожують через кілька арабських країн із Абу-Дабі в Бейрут. Хлопці перетнуть Саудівську Аравію, Йорданію, Сирію, доїдуть до ліванської столиці, дорогою опиняться в полоні у сирійських повстанців, заведуть флірт із легковажними туристками зі США, а глядач принагідно дізнається, що з мусульманських звичаїв можна й посміятися. Для арабського кіно, та й для арабського глядача – натуральна революція.

Нинішній фестиваль несподівано знову вшанував кінематограф Ірану, присудивши головний приз – «Золоту піраміду» – картині Німи Джавіді «Мельбурн». Кіно цієї країни кілька років тому зробило новий виток: фільм Асґара Фаргаді «Розлучення Надера і Сімін», перемігши на Берлінале, засвідчив інтерес світової кіноспільноти вже не до поетичної, метафоричної кіномови авторів з Ірану, а до тих стрічок, які прийнято називати соціально-побутовими драмами. На перший план вийшов середній прошарок іранської інтелігенції, який намагається жити за законами європейського суспільства, але в нього це не дуже добре виходить. Герої «Мельбурна», молоде подружжя, опиняються перед важким вибором: або через певні трагічні обставини відмовитися від привабливого конт­рак­ту в Австралії, але залишитися чесними, або, забувши про співчуття до людей, корті потрапили в біду, все-таки вирушити на пошуки щастя в далекі цивілізовані краї. Вони обирають друге. Іранська інтелігенція на роздоріжжі, й тамтешні кінематографісти намагаються допомогти їй визначити шлях.

Фестиваль, як і саме місто, залишає відчуття чогось стрімкого й не завжди зрозумілого з погляду логіки. Як неймовірної архітектури сучасна будівля зі скла й бетону може раптом вирости в самісінькому череві старого каїрського кварталу, заваленого сміттям по коліно, або під паранджею зненацька промайне густо нафарбоване обличчя єгиптянки, так і фестивальна програма здатна несподівано явити глядачеві перлину авторського кіно посеред звалища найвульгарніших фільмів. Цього року, наприклад, було багато стрічок із Греції, яка раптом вирішила, що є кінодержавою.
(Імовірно, лише із граничної поваги до загиблого три роки тому класика світового кіно, режисера грека Тео Ангелопулоса з ними ніхто особливо не сперечається. Грецького кіно нині на фестивалях усього світу хоч греб­лю гати, і хочеться думати, що то випадковість). Якийсь геть слабенький фільм із цієї країни змінюється ще слабшим йорданським, останній – зовсім непримітним туніським, і раптом постає горою... той, що отримав нагороду за найкращий сценарій на одному з найпрестижніших фестивалів авторського кіно «Санденс».

Утім, певна логіка в цьому теж є. Нехай навіть кінофорум робить акцент на кіно арабських країн, погодьмося: поки що вони є об’єктом суто регіонального інтересу. Ані в Йорданії, ані в Тунісі, ані в Бахрейні поки що не навчилися знімати конкурентоспроможного кіно, але це не означає, що тамтешніх картин не треба дивитися: навіть на найкрутіших фестивалях на кшталт Каннського є те, що називається «зріз». Зазвичай це аж ніяк не найкращі фільми, одначе саме вони можуть дати уявлення про процеси, що відбуваються в сучасному кінематографі. Та і як знати: може, пройде кількадесят років – і кінематограф Бахрейну чи Йорданії стане найбільш затребуваним у світі.

Нині мало хто пам’ятає, а європейські сноби навіть не знають, наскільки цікавим і помітним було єгипетське кіно. Чи багато людей чули, що життя йому дав француз Жан Александр Луї Проміо, оператор братів Люм’єр, який приїхав до Александрії через рік після першого показу «Прибуття поїзда» в Парижі. Він вирішив, що це вона ідеальне місце для зйомок: там і краса, й енергія, і море, і все ще гострий запах давнини. Через кілька місяців фільмування кіномитець показав жителям приморського міста невелику стрічку, після чого зняв кілька наступних, поїхав із ними до Каїра, а ще через рік в Александрії відкрився перший єгипетський кінотеатр. За вісім років їх стало 80. А ви кажете «відсталі арабські країни»...

Читайте також: Тягар «Племені»

У середині ХХ століття Єгипет створив потужну кіноіндустрію, стовідсотково конкурентоспроможну, а такі режисери, як Юсеф Шагін або Салаг Абу Сейф, стали знаними класиками світового екрана.

Нині про колишню велич єгипетського кіно нагадують хіба що фотокартки тодішніх кінозірок, розвішані деінде в людному місці: їх побачиш у ресторанах, на станціях метро, ними прикрашають буклети різних культурних дійств. Із ними разом ностальгують за минулим. Утім, до сучасного кіно своєї країни нове покоління єгипетських кіноманів цілком прихильне. Принаймні тиснява, яка траплялася на фестивалі перед показами єгипетських фільмів, уселяє надію, що тут не тільки обожнюють згаслі зірки, а й готові запалювати нові.

Навколо будівлі Каїрської опери, на її території – кілька музеїв сучасного мистецтва. Відкриті вони до пізнього вечора, і цілі юрби кіноманів та учасників фестивалю проводять час у перервах між фільмами саме тут. Контрастність місцевого життя в цих залах відчутна як ніде. Невже десь зовсім поруч, метрів за сто, брудними вулицями неосвітленого Старого міста чвалають стомлені жінки в чадрах? А тут – інсталяції під назвами «Щасливий секс» і «Свобода». Не віриться, що за кілька кілометрів звідси, в Гізі, дітлахи, які приїдуть на екскурсію з маленького єгипетського містечка й ніколи досі не бачили білої жінки, мчатимуть за тобою натовпами, цілими класами, потайки знімаючи таку собі екзотику на дешеві смартфони. А тут на картині зовсім оголена жінка відважно дивиться в очі музейним глядачам і, особливо, єгиптянкам у хустках та хіджабах. Немовби каже їм: «Досить, це вже несучасно». І здається, що скоро, дуже скоро вони почнуть слухати її уважніше, ніж власних чоловіків.

Каїрський фестиваль навіть не претендує на те, щоб за мірками престижу наблизитися до монстрів на кшталт Берліна, Канн та Венеції. Однак саме на таких кінооглядах відчуваєш свіжий подих нового екранного мистецтва. Звичайно, Бахрейнові, Кувейту, ОАЕ, Палестині далеченько до звання кінодержав, але, коли дивишся картини із цих країн усі разом, дуже гостро відчуваєш, що кінематограф, який народився в Європі й розвинувся в Америці, починає цілком комфортно почувати себе щораз далі й далі від батьківщини.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено