Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 лютого, 2014   ▪   Ірина Троскот   ▪   Версія для друку

Змішувати високе й низьке

Михайло Бриних про омертвіння класики, зло академічного літературознавства та суржик як продукт радянської пропаганди
Матеріал друкованого видання
№ 8 (328)
від 20 лютого, 2014
Змішувати високе й низьке

Михайло Бриних, український письменник, літературний критик і журналіст, автор шести прозових книжок і понад 500 статей культурницької тематики. Днями здобув перемогу в книжковому рейтингу «Літ­Акцент року-2013» у номінації «Літературознавство та есеїстка» за два томи доволі епатажних «Шидеврів»: «Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший» і «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший», написаних суржиком.

У. Т.: Ваші два томи «Шидеврів» мали доволі широкий розголос. А з чого все почалося? Як з’явилася ідея переглянути класику української та зарубіжної літератури?

– Почалося все з книжки «Мобі Дік» Мелвілла. Я з 16 років люблю Led Zeppelin, і мені треба було 20 років слухати барабанну п’єсу Джона Бонема «Мобі Дік», щоб одного літа перечитати книжку Мелвілла. Роман мене так глибоко вразив, що найпершими відчуттями були великий жаль і прикрість, адже він не присутній в актуальній літературній свідомості, хоча це перший великий американський роман, по-справжньому видатний, який для Америки мав не менше значення, ніж «Війна і мир» Толстого для Росії. Це роман, який давав змогу американцям осмислити себе і світ, пропонував відповіді на всі запитання. Так виникла ідея позичити очі в сірка й сказати, що, мовляв, так і так, таваріщі, є класика, яку ви не дуже добре знаєте. Звичайними методами про це не випадає говорити, а оскільки в попередніх моїх текстах існував такий персонаж, як доктор Падлюччо зі своїм стилем і синтаксисом, я подумав, що було б цікаво розповідати про надзвичайно важливі для людства тексти від його імені способом переповідання симульовано низьким стилем, щоб зацікавити до прочитання оригіналу. Тобто інтенція була така: як змусити людей зараз прочитати «Мобі Діка». І написавши цей перший текст – найменший за обсягом, зрозумів, що з цього вийшла б непогана хрестоматія. Мета була просвітницька і, безперечно, розважальна, бо я свідомий того, що повчати можна тільки в розважальній формі, а не в серйозному академічному стилі.

Вважаю, що академічне літературознавство як дисципліна, як інституція – це велике зло щодо літератури, інструмент знищення щонайменшого публічного інтересу до класики

У. Т.: Критики відзначають кілька пластів книжки: легкий і дотепний стиль приваб­лює непідготовлену аудиторію, а глибина розмислів здатна зацікавити філологів. На якого саме читача насамперед орієнтувалися ви?

– Якісь мої очікування й початкові мотивації для того, щоб писати хрестоматію світової, а потім української літератури, в результаті не збігаються з реальністю. Я оперую контекстами й літературною грою, яка цікавить мене особисто. Тобто намагаюся робити те, що роблю все життя: змішувати високе й низьке, змінювати регістри сприймання. Розумію, що обидві книжки насправді вийшли не для масового читача, на жаль. Я все життя хочу написати книжку для масового читача, проте мені це не вдається і, мабуть, ніколи не вдасться. Але водночас усвідомлююю, що цей стиль може затягнути якусь незвичну категорію читачів, які поведуться на суржик, на приколи, на поверховий іронічний контекст, а за ним, може, й розгребуть якісь складніші штуки.

У. Т.: А хіба в нас є таке поняття, як масовий читач? Адже маси не читають книжок узагалі…

– Чому ж, є. Є читач Мирослава Дочинця чи Марії Матіос. Я до нього не досягну, бо мої тексти викликають справедливе відторгнення в багатьох людей, які вірять у святість і незайманість української мови. Для них слово, надруковане суржиком, – це злочин. Я не збираюся таких людей критикувати чи піддавати сумніву їхні моральні й естетичні переконання. Люди різні, в кожного є право на свою віру, і посягати на неї було б із мого боку злочином.

У. Т.: Ваші «Шидеври» можна вважати викликом не тільки масовому читачеві, а й академічному літературознавству. А чи була якась реакція від літературознавчої спільноти і якої саме вам
хотілося б?

– Мабуть, реакції не було, принаймні не пригадую, щоб хтось із академіків висловлювався на цю тему у вигляді рецензії чи ще чогось. Мої книжки не є повстанням проти літературознавства, хоча я його просто ненавиджу. Вважаю, що академічне літературознавство як дисцип­ліна, як інституція – це велике зло щодо літератури, інструмент знищення щонайменшого публічного інтересу до класики. І якщо говорити про омертвіння класики як проблему, то є дуже чіткий винуватець – академічне літературознавство, яке оперує жаргонною лексикою. Важливо розуміти, що ми маємо справу не з наукою, якою вважалося літературознавство 50 років тому, а з певною інерцією, звичкою, байдужістю суспільства до класики, зокрема своєї. І подолання цієї байдужості до класики має починатися з фізичного винищення, вбивства академічного літературознавства. Воно не той інструмент, який може оживити і зробити актуальною українську класичну літературу. Я не кажу, що мій підхід є кращим варіантом заохочення стороннього читача, але це спроба привабити публіку, байдужу до письменства.

Це як у фільмі «Пролітаючи над гніздом зозулі», коли герой Джека Ніколсона каже, що відірве від підлоги великий мармуровий умивальник, виб’є ним вікно й піде пити пиво в бар навпроти, бо він вільна людина. Його переконують, що це неможливо, але він чіпляється за умивальник і, звісно, не може його навіть зрушити. Врешті, вимушений визнати свою поразку, він каже: «Я принаймні спробував». Для мене це також є спробою актуалізувати Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного та інших стовпів української літератури для сучасного читача, щоб вони були не просто обо­в’яз­ковим рядком у шкільній освіті, а стали потрібними для усвідомлення свого теперішнього життя й теперішньої України. Я впевнений, що всі відповіді на так звані українські проблеми є в класиці, бо змінюється час, технології, моделі влади, багато речей у плані соціуму й суспільства, але люди не змінюються. Вони залишаються такими, якими були в повістях Нечуя і в романах Панаса Мирного. Їх цікавлять ті самі речі, вони так само діють, і щоб розуміти те, що відбувається сьогодні навколо, навіть сучасну ситуацію в Україні, дику, абсурдну, анархічну тощо, достатньо з інтересом прочитати класиків, зрозуміти українців як людей.

У. Т.: А чи послуговувалися ви літературознавчими працями в процесі написання «Шидеврів»?

– Звичайно. Я багато читаю літературознавства – радянського й сучасного. Мені цікаво знати різні погляди, трактування й оцінки. Іноді літературознавство СРСР цікаве як треш. Я взагалі люблю треш – це якесь таке садистське задоволення. Вважаю, будь-яке джерело інформації, якщо воно було достатньо близько до автора, хороше й корисне. Тому якщо я пишу про українських авторів, то не можу ігнорувати радянське літературознавство. Мені це потрібно навіть на рівні знання фактури, людей, іноді деталей. Тому намагаюся піднімати якомога більше літератури.

У. Т.: У вас кілька останніх книжок написані суржиком, який когось дратує, а когось веселить. Яка ваша мотивація вживання саме такої мови?

– Чесно кажучи, стиль доктора Падлючча мені вже трошки й набрид, бо найменше прагну асоціюватися з суржиком, а виходить, що саме з ним асоціююся найбільше. Класична трагедія Чарлі Чапліна: хочеться грати Гамлета, а доводиться жувати в кадрі підошву. Проте хотів би вкотре піддати анафемі саме слово «суржик», яке вважаю продуктом радянської пропаганди. Якщо трохи заглибитися в історію, в часи Щербицького, який мав непоганих ідеологів, то можна згадати, що саме тоді комуністичний режим інспірував боротьбу із суржиком. Для чого це відбувалося? Та для того, щоб через ненависть до суржику як до меншовартісного викликати відразу до української мови. Ідея дуже проста й робоча, і вона спрацювала, адже саме слово «суржик» містить негативну конотацію, певний осуд. Найгірше, що це стосується й російськомовної, й україномовної публіки.

Читайте також: Софі Жульєн: «Українська література заслуговує на популярність»

Тому я вживав би поняття народного мовлення – воно звучить пристойніше і включає в себе всю проблематику української мовної реальності. Бо що таке суржик? Мова, якої не існує. Це мішанка, відмінна в кожному регіоні й базована на діалектах та запозиченнях. Насправді мова така пластична, що коли ми говоримо про поняття суржику, то це вже фальш, спрощення, те, чого немає в живій природі. Не існує загального українського суржику, бо народне мовлення на Київщині дуже відрізняється від того, яке на Поліссі, Галичині чи Слобожанщині. На ці питання більш-менш чіткі відповіді можуть дати мовознавці, але не остаточні, бо ситуація змінюється щодня. У нинішній мовній стихії суржик використовують як штамп, ідеологічну зброю, засіб боротьби і протиставлення. Тобто це більше політичний термін, ніж мовознавчий чи культурологічний. Один із радянських атавізмів, який із нашою мовною реальністю має дуже мало точок перетину.

У. Т.: Критики не зуміли одностайно визначити навіть жанр ваших «Шидеврів»: художнє письмо чи есеїстика. А як його окреслюєте ви?

– Та мені байдуже, називайте як завгодно. Мене цікавлять зовсім інші речі під час написання. У мене були книжки, де я хотів дотримуватися якихось жанрів. Наприклад, прагнув щоб у «Хліб із хрящами» був максимально схожий на зомбі-роман. Зрозуміла річ, що він таким не вийшов, бо в мене проблема із жанрами і я не можу бути жанровим письменником, але тоді була якась така подача наблизитися до жанру, який дуже люблю. А в цьому випадку питання жанру для мене відверто другорядне. За формальними ознаками «Шидеври» найбільше схожі на хрестоматію. Що там ближче? Літературознавство, есеїстика – отже, так. Одначе за стилем письма й за подачею матеріалу я обмежень собі не ставлю, тому в книжках є багато прозових вкраплень. Мішанина – моя одвічна проблема, змішую різні жанри й стилістики, мені завжди цікаве поєднання різних стихій, зокрема в прозі.

У. Т.: В інтерв’ю на «ЛітАкценті» Джуліан Барнс так само відповів на схоже запитання про те, що таке роман за Барнсом, адже літературознавці також дискутують із цього питання. Барнсові виявилося байдуже…

– Дуже люблю Барнса. Його роман «Історія світу в 10,5 розділах» змінив моє сприймання літератури. Він показав, що навіть в оцій ігровій постмодерністській прозі, яка є «послєдискотекою», можуть відбуватися якісь дуже суттєві смислові одкровення. Як і більшість песимістичних письменників, я вважаю, що велика література закінчилася і вже ніхто не чекає від книжок якихось дороговказів, відповідей на запитання, як і навіщо жити. Хоча собі постійно повторюю, що такої літератури вже немає, але речі на кшталт «феномену Дочинця», мене, навпаки, повертають назад: мовляв, здрастє, а ось тобі чіткий дороговказ життя. Тобто ця література художньо неліквідна, але вона якраз приходить до людей, щоб відповісти на ці основні запитання.

У. Т.: Можливо, це проблема тільки української літератури?

– Не думаю. Мені здається, що це якраз глобальна проблема літератури, яка полягає в тому, що корпус текстів, написаних для самовизначення в цьому житті, переповнений і кожна людина може вибирати. Повторюється ще одна з ідей: бувають речі, які між собою не перетинаються. Тобто люди можуть перебувати в стихіях класики, які не мають точок дотику. Грубо кажучи, є стихія Достоєвского, і є, скажімо, стихія Джуліана Барнса, не менш важлива й глибока, покликана формулювати в людях ті самі принципи життя.

У. Т.: Винесена в заголовок фраза «том перший» натякає на продовження. Коли можна очікувати на другі томи?

– Я зараз пишу другий том «Зарубіжної літератури». Він має вийти до Форуму видавців цього року, а український, очевидно, вже наступного.

У. Т.: Це буде ХХ століття?

– Не обов’язково. Моя амбіція для других томів – узяти справді непідйомні твори, великі й складні для прочитання та осмислення. У світовій літературі це мають бути усілякі джойси й кафки, данте й чосери – ті, що є її наріжними каменями. Побачимо. Для мене це все одно напівгра – напівзаняття достатньо серйозне, я не можу сказати, де закінчується елемент ігровий, а де починається справді есеїстика.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено