Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 січня, 2014

«Проти» і «за» радикала

Помаранчева революція 2004 року відбулася несподівано мирно. І вона ж таки спричинила велике розчарування в суспільстві. Це одна з очевидних причин того, що нинішній Євромайдан відрізняється куди більшою конфліктністю й на повен зріст ставить питання політичного радикалізму. Одна із причин, та аж ніяк не єдина.
Матеріал друкованого видання
№ 1 (321)
від 9 січня, 2014


Смолоскипна хода на день народження Степана Бандери, що супроводжувалася інцидентом із фаєрами, вкинутими у вестибюль готелю «Прем’єр-палац». Регулярні сутички між активістами різних майданівських та довколамайданівських течій, у яких стабільно задіяні представники ультраправих. Нарешті, відомі події під президентською Адміністрацією 1 грудня. Усе це активно обговорюють у ЗМІ, соцмережах та «вживу», і чи не кожен із дискутантів має власну правду.
Безумовно, в якихось випадках доводиться говорити про провокації: досить згадати наразі так і не з’ясовану остаточно роль вождя організації «Братство» Дмитра Корчинського у спробі штурму АП. Але напевне немає більшої помилки, ніж геть усі прояви екстремізму приписувати владним спецтехнологіям і спробам «дискредитувати народний протест».
Як і будь-яка суспільна тенденція, зростання радикалізму має свої об’єктивні й суб’єктивні причини. З першими все більш-менш зрозуміло. Коли в масштабах усієї країни триває кампанія залякування громадських активістів, майже неприховано підтримувана правоохоронними органами; коли політична опозиція нездатна (і питання, чи так уже хоче) дієво захистити жертв режиму; коли влада не збирається йти на переговори із прибічниками іншого курсу розвитку країни, а легітимного шляху її зміщення не проглядається – в усіх цих умовах посилення радикалізму є природним і неуникним.
Але хто вони такі, самі носії «радикальних поглядів» на сьогоднішніх Майданах? Мудрі політологи можуть розділити їх за течіями, цілями, методами тощо. Проаналізувати, чим різняться між собою прибічники парламентської партії «Свобода», члени її «бойової молодіжки» (так званої С-14), активісти численних організацій, об’єд­наних нині під брендом «Правого сектору», футбольні фанати й т. ін. Але в широкому сенсі важливе інше: наявність в усіх цих організаціях, рухах, структурах маси тих, хто щиро вірить у свої Ідеали від «національно орієнтованої революції» до «захисту традиційних цінностей».
Такий ідеаліст може бути расистом та/чи гомофобом, що неодмінно викликає відторгнення ліберальної громадськості. Але може не бути ні тим, ні тим. Проте він усе одно не довіряє «ліберальним цінностям». Його аргумент, іноді неусвідомлений, формулюється просто: «мирні революції», ґрунтовані на цих цінностях, у нас уже були, але нічого так і не дали.
Радикал-ідеаліст не поділяє «ліберальних цінностей» просто тому, що не бачить у них саме жодної цінності. Окрім усього іншого це означає, що його пріоритетом насправді не є ані держава, ані нація, як часто гадає сторонній спостерігач. Наявні навколо нас держава й нація – з маленьких літер – це зовсім не ті Держава та Нація, про які йдеться у відозвах.
Реальна Україна з її тітушками, «азірівкою», продажем голосів на виборах, ринком «Сьомий кілометр» і незмінним Басковим у новорічному телеефірі з погляду ідеаліста не варта існування. Це, кажучи словами Ніцше, «дещо, що слід подолати». В певному сенсі бачення довколишнього світу нашим умовним радикалом парадоксально збігається із притаманним його антагоністові, безідейному умовному олігарху. Останній сприймає країну та народ як ресурс для створення за їхній рахунок свого персонального раю. Перший теж бачить територію та її населення тільки як ресурс, хоча в «чистому» випадку прагне використати його для торжества Ідеї (ті, хто примазався до ідей саме з метою збагачення та кар’єри, звісно, теж є, особливо серед високопоставлених, але такі були й навколо Лєніна, й навколо Гітлера).
Описаний у цих абзацах ідеаліст, чи, сказати б, «активний ідеаліст», не може свідомо «дискредитувати народний протест» смолоскипною ходою чи навіть насильницькими акціями. Бо з його погляду саме він діє правильно, тоді як «зрадники» – це ті, хто боїться рішучих кроків і засуджує їх. Із такими можна бути поруч, але тільки доти, доки це сприяє утвердженню Ідеї. Ідучи своїм курсом, справжній ідеаліст може тимчасово зупинятись, але не звертати. Якщо радикальні дії дають лише негативний результат (посилення репресій та відлякування широких мас), слід чекати більш слушної нагоди. Якщо ж постає загроза повноцінного силового конфлікту, аж до масштабів громадянської війни, треба перемагати. Без зламу наявного ладу годі мріяти про побудову нового, тож, поки першого не досягнуто, ця мета понад усе.
Звичайно, змальований тут образ – саме ідеальний. Конкретні люди дуже відрізняються навіть одне від одного, що вже там казати про ідеали. Але саме тому, що люди різні, слід розуміти: не кожен, приходячи на Євромайдан, вважає самоціллю відставку Януковича чи підписання Угоди з ЄС. Нинішній рік приречений бути роком радикалізму. Але тільки час покаже, наскільки.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено