Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 січня, 2014

Мій і наш спільний 2013-й рік

Дехто вважає, що 13 - нещасливе число, я ж у прикмети не вірю. Рік був як рік. Доволі насичений, як виявилось. Усього було.

Якби мене спитали, що найбільше запам’яталося, я, не замислюючись, назвала б чотири події: власну тривалу хворобу, перемогу мого блогу на міжнародному конкурсі і наступний "нацистський скандал", візит до штаб-квартири НАТО і, звісно ж, Майдан.

Але насправді протягом року в мене на очах відбулося багато подій, значно важливіших за мої особисті болячки чи досягнення - але вони були або розтягнуті у часі, або просто відбулися зі мною не вперше. А згадувати слід про все.

Отже, найперше - це щорічні патріотичні заходи, які, здається, я майже ніколи не пропускала - день народження Бандери, день Героїв Крут, Покрова. Інші громадсько-політичні акції.

Безкінечні суди, суди, суди над політв’язнями і просто жертвами системи. Два найгучніші, але не єдині "мої" процеси - справи "васильківських псевдотерористів" і родини Павліченків. Відвідувати судові засідання, робити довжелезні конспекти того, що на них відбувається, крадькома, попри заборону суду і наїзди охорони, знімати фото і відео і потім це все оприлюднювати, взагалі прориватися у будівлі суду з фото- і відеотехнікою - це те, що, мабуть, найбільше вимотує і виснажує.

Зустрічі з ув’язненими і їхніми родичами. Зроблений нами документальний фільм про Володимира Панасенка, без вини засудженого до довічного позбавлення волі. Зустріч із ним була у січні, а фільм був готовий лише восени - через те, що кінець зими і майже всю весну я сильно хворіла, двічі валялася по лікарнях, а потім довго не могла повернутися у робочий режим. На ноги мене поставило задоволення від безкоштовного піару на цілий світ, подарованого українофобами. Почалося з того, що хтось (я навіть про це не знала) рекомендував мій блог на участь у міжнародному конкурсі, який проводив німецький медіахолдінг Deutsche Welle. За рішенням журі блог потрапив у число фіналістів, а потім за результатами Інтернет-голосування посів перше місце серед україномовних блогів і третє у всесвітньому конкурсі. Після оголошення перемоги місцеві українофоби нарили з мого блогу кілька цитат 4-6-річної давнини, цілком нормальних для українського патріотичного середовища, але неприйнятних для різноманітних, м’яко кажучи, меншин. Підключивши європейських лівих та українські голубі (в поганому розумінні, тобто, біло-голубі) організації, вони роздмухали скандал на цілий світ і врешті-решт домоглися скасування участі  України в цьогорічному конкурсі. Дискримінація моєї держави, звісно, трохи зіпсувала втіху від цієї історії. Потім мене намагалися переконати, що це було сплановано заздалегідь, що це була мало не операція спецслужб сусідньої держави проти України - підлаштувати так, аби на конкурсі, організованому толерантними європейцями, переміг "нацистський" блог =  українці голосують за нацистські блоги = Україна нацистська держава, її не можна приймати до Європи і треба віддати у пазурі Кремля. Але щось я в цю версію не дуже вірю, занадто складно.

Вразила колосальна кількість і щирість людей, які підписували тоді петицію на мою підтримку. Вдячна їм усім і досі.

Майже одразу після цієї історії їздила до Брюселю, у групі блогерів на запрошення штаб-квартири НАТО. Це була моя перша поїздка до Європи, не рахуючи Грузії, тому враження дуже яскраві. Зробила висновок про позицію західних демократій щодо України, який зараз підтверджується: вони нас підтримують, але воювати за нас чи навіть платити гроші за те, щоб у нас було все добре, не будуть. І це правильно.

Потім - серія поїздок по Україні, лекції, цікаві зустрічі. Краматорськ. Тернопіль. Ужгород. Знову акції, які в нашому колі іронічно називають "гойдалками" - спроби розхитати ситуацію заради того, аби в державі щось почало змінюватись на краще. Весняну серію акцій "Вставай, Україно!", відверто невдалу, з купою проплачених мітингувальників, майже не пам’ятаю. Як і кульмінацію її 18 травня, з "морквяним БРДМ-ом" і побиттям журналістів - історичний, насправді, день, після якого до української мови чи не назавжди увійшов термін "тітушки". Не пам’ятаю, бо ми цього всього не бачили - знімали з "ВІП-зони" сцену, і гадки не маючи, що на протилежному кінці площі щось відбувається. Ніхто, на жаль, не покликав.

Далі були протести журналістів з вимогою покарання родоначальника тітушок, у яких наша команда, звісно ж, брала активну участь.

Далі - потужна хода УПЦ КП у день Хрещення Русі - чергова "дуля Кремлю довжиною у кілометр". Літній відпочинок в Одесі, де я нарешті навчилася - писати про це чи ні? - стрибати з висоти у воду, бо до цього боялася.

І, нарешті, осінь - Врадіївська хода, поїздка у Донецьк на суд до політв’язня в кінці жовтня і, нарешті, Майдан.

Майдан, якого не очікував ніхто. Я - після розчарування людей у Помаранчевій революції і кількох наступних невдалих спроб (підприємницьких і мовних протестів) - так точно. Майдан, від початку і до кінця створений тупою агресивною владою, яка, вирішивши залякати народ побиттям студентів, домоглася протилежного ефекту.

Не скажу "багато днів і ночей", але багато денних і нічних годин, проведених на Майдані. Відчуття свободи, за яке нічого не шкода, і відчуття, що той, попередній Майдан, порівняно з цим був якимсь пластмасовим.

Страшенна прикрість і роздратування нерішучістю деяких політиків, їхнім небажанням "закріплювати успіх". Не менші жалі через те,  що, майже постійно знаходячись біля Майдану, примудрилася не побачити і не відзняти жодної сутички - крім історичних вже подій у ніч на 11 грудня, коли кияни вночі, почувши про розгін, просто посунули на Майдан, і один з підрозділів ВВ відмовився розганяти людей, а на те, щоб замінити їх іншими, пішла якась кількість часу, і за цей час на площу прибуло стільки людей, що просто витіснити їх вже було фізично неможливо, а калічити побоялися - чи то побачивши реакцію на побиття студентів, чи то через присутність у столиці впливових західних діячів.

Новий рік і Різдво зустрічаю в очікуванні - не самих свят, а того, що має відбутися після них. В залежності від того, як Майдан "переживе" свята і скільки народу збереться опісля свят, опозиція вирішуватиме, чи є сенс продовжувати протести, а влада   - розганяти чи не розганяти Майдан.

Покладаю на людей, наших співгромадян, величезні надії. Крім як на Бога і на них - більше немає на кого. Якщо Майдан не вистоїть до перемоги - а перемога це лише повна зміна влади - нас усіх чекає таке закручування гайок, порівняно з яким Росія і Білорусь видаватимуться демократичними державами. Усіх активних громадян - не виключаю, що й мене особисто теж - чекає кримінальне переслідування.  Як і кожній нормальній людині, мені це не до вподоби. Тому я щодня роблю все, що можу, для перемоги Майдану.

І ви робіть. Бо потім пізно буде.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено