Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 січня, 2014

«Вершник» поки що без голови…

Події в Києві та багатьох інших містах після брутального побиття студентів «Беркутом» показали, що громадянське суспільство у нас є. Величезна кількість людей вийшла на вулиці, щоб продемонструвати незгоду зі спробами зробити Україну поліцейською державою, позбавити її європейської перспективи.
Матеріал друкованого видання
№ 52 (320)
від 26 грудня, 2013

Але це громадянське суспільство ще не дуже зріле, що проявляється насамперед у його неструктурованості й слабкій організації. Воно й досі більше чекає на мудрих вождів, які все знають, ніж довіряє собі й намагається діяти власне у своєму середовищі. Воно ще не навчилося висувати ватажків зі своїх лав, як і раніше, покладаючи чимало надій на опозиційних лідерів, нездатних похвалитися високою компетентністю й великим переліком перемог. Соціум пред’являє їм багато обґрунтованих претензій: чому опозиція завжди не готова й завжди спізнюється? Чому іде за подіями, а не передбачає їх і не диктує власного порядку денного?

Це пояснюється умовами її діяльності. Адже в сучасній Україні парламентська робота часто-густо засмоктує політика принципово іншою повсякденною реальністю, ніж та, в якій живуть мільйони звичайних українців. У ВР, у цьому «акваріумі», де політичні опоненти плавають в одній спільній воді домовленостей, інтриг, компромісів, де вони звикають до затишного депутатського життя, поступово формується свій особливий світ із атмосферою, що вбиває волю до боротьби. У нас уже давно влада й суспільство живуть паралельно, а опозиція – також частина влади, хоча у вітчизняних умовах і безправна.

Парламентське життя України спотворює уявлення про дійсність, на відміну від країн Європейського Союзу, США, Канади, де є налагоджений десятиліттями постійний контакт між виборцями й депутатами. Ось чому в нас відбувається відчуження опозиційних парламентаріїв від простого співвітчизника, адже за способом життя депутати ближчі не до нього, а до своїх ідейних опонентів у парламенті. Тому й масовий вихід на Майдан став несподіванкою для опозиції. Щоб це відчувати й передбачати, треба бути всередині масових настроїв, а не спостерігати їх здалеку.

Влада намагається корумпувати парламентську опозицію – звідси феномен тушок, але є ще і внутрішня корупція в межах опозиційних структур, де незрідка кадрова політика здійснюється за схемою «кум – брат – сват», де чимало зловживань щодо виборчих списків тощо. Без подолання такої внутрішньої корупції годі й сподіватися на досягнення високого рівня боєздатності у протистоянні з тією особливою владою, жертвою котрої є сьогодні Україна. Чинити опір їй набагато важче, ніж просто авторитарному режимові на кшталт того, що був у Кучми чи Шеварднадзе. Крім того, треба усвідомлювати, що на чесний діалог і на поступки суспільству ця влада з її «кредитною історією» не піде і проти опозиції грає не лише вона, а й Кремль, їхня об’єднана потуга. А це вимагає від опонентів великої концентрації зусиль. Опозиція повинна зрозуміти, що парламентсько-електоральні ігри закінчилися. Боротьба вступає в максимально загострену фазу за схемою «або-або», доба компромісів і торгівлі вичерпала себе. Тому чутки про можливий арешт Яценюка, Тягнибока, Іллєнка та інших опозиційних лідерів не видаються дивними.

Нам загрожує білорусизація, і не варто заспокоювати себе фразами на кшталт «Україна не Білорусь!». Лукашенківські технології цілком можуть бути застосовані в нас. Чому ні? Влада такого самого штибу, як у Мінську, в Києві уже є, підтримка Москви теж. Щойно розійдеться Майдан – і режим спробує «зачистити» столицю й цілу країну. Процес уже пішов: то в Києві, то в Харкові, то в Одесі цілеспрямовано б’ють активістів Євромайдану, палять їхні авто. Вочевидь, влада поставила перед бандитами завдання залякати найактивніших, відбити бажання до протесту. Потім почнуть страшити населення репресіями, не залишаючи демократії жодних шансів на 2015 рік. Досвід сусідньої Білорусі підтверджує, що за таких умов організований і озброєний кримінально-поліцейський режим успішно душить мирний протест. І бодай наскількись вдалої протидії організувати там не вдалося. Про цю загрозу необхідно думати вже зараз і готуватися до захисту людей та структур, щоб опозиція не спізнилася знову…

Що бачимо сьогодні? На Майдан виходять сотні тисяч людей. Опозиція не чекала, була неготова, розгубилася. Спочатку розраховувала, що влада злякається й капітулює. А вона не злякалась і не капітулювала. Бо це не Кучма, тут інша ментальність. Що робити далі, незрозуміло. А вирішувати питання треба було ще вчора. Як відомо, є два варіанти зміни влади: еволюційний і революційний. Перший із них – це довго стояти на Майдані в розрахунку, що щось станеться, звершаться якісь події, що зруйнують нинішню владу, спровокують утечу депутатів із провладної фракції тощо.

А якщо всього очікуваного не трапиться? Чи є варіанти дій?

Ну а революційний шлях – це зовсім інші технології. Навіть 2 млн беззбройних людей можуть бути розігнані невеликими, але суворо дисциплінованими й добре навченими загонами. Тому в ім’я революції опозиція мала б наполегливо вести роботу в армії, МВС, СБУ, внутрішніх військах та ін. Бо без залучення бодай частини силових структур на бік повсталих революція жодних шансів не має. Згадаймо, що під час ГКЧП-1991 у Москві перехід частини військового командування на бік Єльцина й танкового батальйону майора Євдокімова на бік захисників Білого дому уможливив поразку антидемократичних провладних сил. Занурившись у давнішу історію, побачимо, що більшовики працювали в імператорській армії від 1903-го (рік офіційного виникнення їхнього політичного руху), перші плоди вони здобули в 1905-му, а тріумф у 1917-му. Яку роботу в силових структурах вела українська опозиція? Здається, ніякої.

Є ще одна проблема. Ось вийшов на Майдан величезний натовп людей. І що? Нічого. Вийде 2 млн – і що? Річ не в кількості учасників, а в характері їхніх дій, у наявності належної стратегії і тактики. Лідери Майдану відповіли на запитання «Хто винен?». Але промовчали стосовно «Що робити?». Поки що все зводилося до гасла «Стояти!». До якого моменту стояти? З якою метою? Чого чекати? Невідомо…

Інтелектуальна слабкість нашої опозиції стає запорукою її політичних поразок. Зневага до пошуку, до аналітики, розчинення в поточних справах, парламентських інтригах призводять до втрати перспективного бачення. Чи можлива самоорганізація громадянського суспільства в Україні? Вона є абсолютно необхідною, бо терористичний режим, що насувається, розчавить людей та всі їхні ініціативи, як це сталося в Білорусі. Як відбуватиметься самоорганізація? Тільки способом реальної роботи, без будь-яких елементів імітації та політичного піару, на що хибує парламентська опозиція. Звісно, влада зробить усе, що їй під силу, аби не допустити процесу самоорганізації соціуму, зокрема й провокативними методами морально-психологічного розкладання. Тож громадянському суспільству конче потрібно буде ізолювати провокаторів, які неминуче намагатимуться зруйнувати ці структури зсередини, а над усе тих, яких використовуватимуть «утемну», насамперед безвідповідальних інтелектуалів-«противсіхів», котрих не цікавить ніщо, крім власного хворобливого его. Щоправда, реальні завдання й репресії режиму швидко здійснять люстрацію цих кадрів.

Поки що вдалося створити (принаймні задекларувати) масовий рух «Майдан», щось на зразок польської «Солідарності». Все залежатиме від того, наскільки він зможе, по-перше, сформулювати доволі універсальні ідеологію та програму, що привабили б людей у різних регіонах, а по-друге, витворити потужну й водночас гнучку організаційну структуру. Зрозуміло, що це робота не на один рік… Усе це потребує постійних напружених інтелектуально-аналітичних зусиль, моделювання різноманітних ситуацій, щоб не творити стратегію і не визначати тактику в останній момент, коли цейтнот. Що має робити українська більшість? Чим відповість влада? Як суспільству реагувати на її дії? Які перспективи і які ризики? Таких ситуацій можуть бути тисячі, й на них треба заздалегідь готувати свої відповіді, а це вимагає створення потужних аналітичних центрів, на що не можна шкодувати ресурси.

Опозиційні провідники, звісно, генії, однак не варто вести серйозну політику на експромтах і одкровеннях. Мають працювати «мозкові трести». Здається, що наші діячі це розуміють лише під час виборчих кампаній, та й то не завжди, що, зокрема, продемонстрували повторні перегони в «проблемних» округах, які опозиція бездарно програла. Однак політика, а надто на пострадянських, посттоталітарних (до речі, наскільки насправді «пост»?) теренах, не вичерпується виборами (на відміну від розвинених демократичних суспільств).

Щоб перемогти нинішню владу політично, її треба подолати насамперед інтелектуально. Це, до речі, нагальне завдання й того громадянського суспільства, яке зараз самоорганізовується…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено