Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 листопада, 2013

Всесвітній день філософії: Логос проти Хаосу

Якщо хто не знає, то існує таке дивовижне міжнародне свято, встановлене ЮНЕСКО у 2002 році – Всесвітній день філософії.

Відзначається воно у третій четвер листопада (цього року – 21 числа) і покликане зробити філософію ближчою кожному: науковцю, студенту, широкій освіченій аудиторії, всім, хто цікавиться такою діяльністю, яка відкриває нові можливості та простори для метафізичних розмислів, критичного мислення та аргументованої дискусії. Суть свята його ініціатори вбачають і тому, щоб знайти спільну платформу обговорення глобальних соціокультурних перетворень, які відбуваються в наш час, прилучити якнайбільше людей до філософської спадщини, привідчинити сферу повсякденного мислення для нових ідей і стимулювати публічні дебати мислителів та громадянського суспільства щодо викликів, які встають перед соціумом сьогодні.

Свято справді дивовижне – як для нинішнього Заходу, де прагматика життя та постмодерні ігри з текстами відсунули кудись на закапелки первинну сутність філософії як уміння точно мислити та жити згідно з Логосом світу і власним Я, так і для пострадянського простору, де наразі панує справжня «антропологічна катастрофа» (М.Мамардашвілі), яка полягає передусім у нехоті до вільного і тим самим відповідального життя. А відтак дуже часто йдеться не про щиру любов до мудрості і навіть не про вишукану «гру в бісер», а про імітацію цієї гри, здійснювану чи то переляканими світовими катаклізмами, чи то, навпаки, вкрай цинічними і спустошеними духовно чоловіками та жінками із інколи вельми гучними і широковідомими іменами.

Звичайно, писання філософських текстів у добу тотальної руйнації ілюзій – щодо щасливого «закінчення історії», «стрибка у царство ринкової свободи», «торжества мультикультуралізму», «тріумфу політкоректності», «нової ери справедливості та прогресу» - справа воістину непроста. Можливо, значно легше творити їх чи то тоді, коли інтелектуально та морально ти протистоїш сильній, консолідованій, упевненій у собі потворі під назвою «тоталітаризм» і пишеш або для Самвидаву, або у шухляду, чи то тоді, коли йде відкрите змагання двох геополітичних систем, ти живеш за умов демократії і твоїми головними опонентами є не філософи, а «бійці ідеологічного фронту» з того боку барикад. Тоді слова знаходяться самі; здається, наче буття само шепоче філософові про свої муки і підказує ланцюги силогізмів, що торують шлях до «справжнього», «істинного», «гуманного», «закоріненого в людині». Власне, філософські тексти за такої ситуації – це головним чином неначе розвідка боєм на території супротивника, території, яку конче потрібно відвоювати і зробити придатною для існування Людини Людяної.

Значно складніше твориться (й існує у суспільній думці) філософія у чинну добу. І не тільки на просторах колишнього СРСР. Так чи інакше, сьогодні супротивника, такого собі втіленого «абсолютного зла», більше не існує (за певними швидше брутально-гидкими, ніж метафізично-страхітливими винятками). Суспільство глобалізувалося, а водночас й атомізувалося – і звернене не до високих ідеалів життя, а до парадигм виживання (це у нас) і парадигм надуживання. Ціна слова у громадській думці якщо й не зійшла на пси, девальвована зірками масової культури та політиками (за винятком хіба що Франції, Німеччини і ще декількох кран), то від того недалека. що ж стосується витонченого розмислу, оприявненого друком, то коло його шанувальників у Європі й Америці зменшується з кожним роком…

Отож на перший погляд філософські тексти у ситуації, коли навколишнє життя саме собою розсипається на друзки краще, ніж у найвишуканіших постмодерних деконструктивних вправах, стають просто-таки абсурдними. А тим більше за наших обставин. Який філософський текст має сенс, коли з року в рік зростає продаж автомобілів, а базарами нишпорять безпритульні діти, коли в академічних інститутах науковці знову місяцями не мають зарплат (не кажучи вже про кошти на нове обладнання та на відрядження), а червонопрапорні демонстрації закликають до повторення знов і знов кривавих ритуальних вакханалій, але цього разу не в ім’я світової революції, а задля братерства з російськими олігархами? Зрештою, якими можуть бути метафізичні розмисли фахового філософа, постійно прикутого до пошуку засобів для свого фізичного існування? Якої істини варто шукати там, де цим високим словом жонглюють ті, хто не має й не матиме жодного уявлення, які понятійні сенси ховаються в культурі за стертими від ширвжитку термінами?

Проте тексти таки творяться. І у «них», і у «нас». І відтворюються – забуті, а чи й незнані допіру розмисли авторів, які жили у схожі епохи руйнації ілюзій, і знайшли мужність протистояти Хаосу й о-словити існування, перетворити його на Буття. Присвячені дуже різним питанням і написані, зрозуміло, теж зовсім по-різному: від академічних теоретичних розвідок до есе на начебто найвіддаленіші від брутальної реальності сюжети, від діалогів про сутність Сущого до концептуальних «наїздів» на поточну політику.

Чи мають такі тексти право на існування в Україні, де слово «філософія» знову, як у часи змальованого Булгаковим професора Преображенського, стало лайкою на вустах як повновладних олігархів, так і зубожілого плебсу? Очевидно, не просто «мають право», а таки існують («буттєвіють»), не даючи високій культурі зникнути у царстві за-буття. Власне, ці тексти, незалежно від їхнього поцінування високочолим майбутнім «археологом слів», є ствердженням чогось зовсім іншого, ніж домінуючі у суспільстві настрої. Ствердженням власне людського життя, а не виживання чи зловживання. Схоже, настала доба тяжкої, абсурдної праці, в якій немає сподівання на диво. Іншими словами, філософські тексти не мають (і не повинні мати) безпосереднім своїм наслідком розв’язання проблеми безпритульних дітей і зажерливих олігархів; але можна впевнено сказати, що без цих текстів, без справді філософського розмислу щодо всього спектру питань, які можуть (і мусять!) тривожити людину (аж до на перший погляд найбезглуздіших та найабстрактніших), - без цих текстів пекучі проблеми повсякденного життя лишаться нерозв’язаними навіть на елементарному рівні.

Бо ж, попри все інше, філософія ще й має місію вироблення стратегічних світоглядних орієнтирів суспільства. І якщо у попередній час ці орієнтири спрямовували «лупати сю скалу» (навіть коли філософи вели свої інтелектуальні ігри, вони протистояли тоталітарно-тотальному моноліту), то тепер, мабуть, треба вести мову про «проклятий край», що ніяк не здобудеться на «державну бронзу» (Є.Маланюк). Справа, звісно, не у ритуальних оздобах державної машини і не у пропаганді «розумного й вічного». Питання є властиво сакраментальним: або Хаос, або Логос, або «глупа ніч» повсякденного абсурду, або лунка "бронза" впевненості в тому, що двічі по два – чотири, а не стільки, скільки потрібно черговому пахану чи скоробагатьку. Розпочинати філософування взагалі можна лише на певному фундаменті; і якщо цей фундамент не створений обставинами суспільного життя, його творять філософські тексти. Навіть не надруковані. А водночас та філософія, яка намагається усамітнитися від пристрастей світу (справжніх, а не тих, які вважаються такими; на те й філософія, щоби повертати людині втрачену з первинним гріхом здатність називати речі своїми іменами), та філософія і «там», і «тут» девальвує сама себе.

Власне, така девальвація, така втеча за терміни, за надсучасні постмодерні настанови має своєю чи не головною причиною страх. Перед реальністю, яку намагаються оголосити просто таким собі «текстом», який, мовляв, можна проінтерпретувати як завгодно, і при цьому ледь не всі інтерпретації будуть правильними. І страх перед необхідністю наполегливої багаторічної праці, аби о-словити цю реальність, праці нерідко невдячної, не завжди оціненої як сучасниками, так і нащадками. Куди простіше капітулювати – і плисти за течією, оздоблюючи вульгарні і безумні сюжети навколишнього існування візерунками вишуканих слів, маючи за це чималий зиск. Ну, а на наших теренах до цього додається страх перед гнівом влади – навіть найдрібнішою, в особі факультетського декана, - і щиро «український протеїзм» (І.Мірчук), тобто здатність задля виживання підлаштовуватися під будь-які обставини…

Відтак Усесвітній день філософії у такій ситуації покликаний нагадати суспільству й особливо його освіченій частині про важливість відтворення й розвитку традицій гуманітарного спілкування. Коли кожен, хто матиме найменшу змогу долучитися до творення суспільного Логосу, поставить собі запитання: «Якщо не я, то хто ж тоді?», - то тих, хто руйнує підступну байдужість Хаосу своєю на перший погляд нерозважливою і непомітною щоденною працею, стане відчутно більше.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено