Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 квітня, 2009

А він таки мав рацію!

Задовго до глобалізації Маркс констатував, що капітал не знає батьківщини
Матеріал друкованого видання
№ 15 (76)
від 17 квітня, 2009

 

Здавалося, який нікчемний мотлох у нас був у головах! Хотілося його якнайшвидше позбутися, наздогнати людство. І, як перший крок, негайно викинути Карла Маркса зі свого особистого пантеону, замінивши його прогресивним, енергійним, креативним, відповідальним капіталістом.
 
Це було якраз 20 років тому. Саме в цей історичний час, року 88-89-го основна маса українців – не герої й не провидці, а звичайні більш-менш активні громадяни – почали замислюватися про засади «правильного» соціально-економічного устрою, бо доти всі ці роздуми їм замінював короткий курс політекономії та малоймовірні легенди про чи то рай, чи то пекло по той бік залізної завіси. Кожна нова (для нас) книжка, що підтверджувала хибність попередньої системи цінностей, кожна ідея, кожне гасло сприймалися з неофітським захватом. «Невидима рука ринку» Сміта, лібералізм фон Гаєка, неоконсерватизм Рейґана-Тетчер, соціальне партнерство Патнема – вся ця еклектична, до того ж погано перетравлена суміш лише зміцнювала віру у всемогутність капіталу та його головних дійових осіб. Її не в змозі був похитнути разючий контраст із реальністю: ось же він, ось вітчизняний буржуй із його невіглаством і несмаком, зажерливістю й егоїзмом! Чомусь вірилося, що ця публіка стрімко цивілізується, просякнеться відповідальністю перед країною й витягне її на битий шлях європейської цивілізації.
 
Я тому так детально згадую цей короткий історичний відрізок часу, бо між поколіннями тих, хто складав «науковий комунізм» у вишах, і тих, хто вже навчався за міжнародною програмою MBA, пролягає цивілізаційна прірва. Lost in translation, «труднощі перекладу», пояснюються не лише різним особистим досвідом життя, а й різним досвідом ілюзій. І перша з цих ілюзій – це ставлення до великого капіталу: одні донедавна вбачали в ньому рушійну силу національного розвитку, інші одразу сприймали як наявну деталь су­спільного пейзажу, до якої треба тупо під’єднатися, щоби отримати свою частку життєвих благ.
 
Навряд чи вдасться визначити щось одне, що призвело до розчарування, ба, навіть тотальної ненависті до вітчизняного капіталіста як такого. Причина – не лише його жадібність і пиха, не лише безтурботна демонстрація сумнівно отриманих статків – усі ці Тріанони-Майбахи-Вюїтони, хоча це, безперечно, також. І навіть не те, що суспільство перестало відчувати потребу в зачаруванні якимись персоналізованими ідеалами, що не є неодмінною ознакою дорослішання. Окрім усього перерахованого, Україна переконалася, що так званому «національному капіталові» абсолютно байдуже, що буде, власне, з країною та її народом.
 
Ні, брешу, не зовсім байдуже. Принциповою є можливість якомога довше зберегти в недоторканості технології привласнення, а також можливість час від часу потягнути ковдру на себе. Для цього потрібна влада, хай у сучасних демократичних межах, аби слухняна чи, принаймні, чуйна. Як вони її собі забезпечуватимуть – самотужки чи за допомогою закордонних консультантів, делегуватимуть ледь вихованому мурлу чи світському вундеркінду – це вже, даруйте, подробиці.
 
Не ми перші, хто відкриває для себе цей спосіб організації дійсності. Якщо відвернутися від конкретних форм, олігархія часів Аристотеля, який її, власне, визначив, назвав і затаврував, за своєю суттю мало відрізняється від сучасних реалій. При цьому можна демонструвати турботу про культуру та міжнародний імідж, здоров’я та освіту, чом би й ні? Аби це не зачіпало засади. Принцип «прибутки – собі, видатки – іншим» у часи кризи наочний, як ніколи.
 
Звісно, не можна заборонити розмови про порятунок «національного капіталу», ми все ще вільні люди у вільній країні. Але терпіти без ремства ці балачки, а тим більше дії – ознака дурості. Йому виділяють гроші, щоби врятувати від банкрутства, а він на них купує долари, які наступного дня вже на офшорних рахунках – ось як виглядає сьогодні підтримка. В Україні немає національного капіталу у власному сенсі цього слова (не за прізвищами власників, а за суттю), бо він ніяк не зацікавлений ані в розвитку, ані в зміцненні держави України.
 
Задовго до глобалізації Маркс констатував, що капітал не знає батьківщини. Цей Маркс був асоціальний і, здається, не дуже приємний тип. Він робив довільні й вельми сумнівні висновки, які коштували людству багато сліз. Проте викинули його з п'єдесталу і з голови, здається, зарано.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено