Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 листопада, 2013

Ідемо чи повертаємося?

Ні, це не гра слів, це радше вибір принципів. Перспектива підписання Угоди про асоціацію з ЄС ось уже з місяць б’є рекорди популярності в медіа й однозначно лишатиметься топовою темою принаймні до кінця року.

Голоси pro et contra, попри всі розбіжності в поглядах і оцінках, навдивовижу солідарно оперують одним і тим же слоганом – «ми йдемо в Європу», різниця хіба що в оцінних знаках. Аргументи противників і частково скептиків зводяться до того, що, мовляв, усе тамтешнє – чуже, не наше й взагалі шкідливе. Прихильники манять звабливими перспективами, але, схоже, що ані ті, ані інші здебільшого зеленого уявлення не мають про те, що насправді передбачає угода як сукупність правил і правових норм. Бодай побіжне знайомство з її положеннями й додатками особисто в мене як в історика викликало своєрідне deja vu: усе це я вже десь бачив, знав, читав.

Про те, що Україна історично приречена бути перехрестям Заходу й Сходу, написано й сказано багато. Про впливи цих двох полюсів на політичну історію, культуру, ментальність українців більш аніж вичерпно висловлювалися В’ячеслав Липинський та Іван Лисяк-Рудницький, Ігор Шевченко та Ярослав Дашкевич. Цивілізаційне обличчя України-Русі та її народу формувалося як тісний і суперечливий синтез східного впливу (спочатку греко-візантійського, а згодом мусульманського) та європейського начала, оприявленого в політичній культурі, суспільних інституціях, моделях економіки (виробництва й обміну) та соціальних практиках.

Обрати шлях повернення чи прямої інтеграції – це обрати історичну біографію, а відтак і цивілізаційну платформу, на якій ми будемо торувати собі шлях в майбутньому, і не лише з ЄС. Якщо ми позиціонуємо цей процес саме як інтеграцію, то автоматично й абсолютно невиправдано відмовляємося від тієї європейської цивілізаційної спадщини, яка була органічно присутня в Україні-Русі від пізнього Середньовіччя і мінімум до кінця ранньомодерної епохи – себто XVIII століття. Саме з неї постала та європейська спільнота, котра нині йменується ЄС і пропонує нам партнерство, а відтак і сповідування спільних цілей, шляхів поступу і, що дуже важливо, цінностей. Саме ці спільні джерела й досвід робили нас європейською спільнотою колись, доки в останні два століття наші вектори історичного розвитку не розійшлися в різних напрямах.

Ця спільність оприявнювалася в найрізноманітніших сферах публічного життя – від тлумачення політичної влади як своєрідного контракту-договору між суспільством і володарем (виборні королі в Речі Посполитій і гетьмани в Козацькій державі, правління яких починалося з присяги своїм підданим), і суверенність та верховенство права, уречевленим втіленням яких були система станових судів і перша в історії Європи масштабна кодифікація права (Литовські статути). Окрема сторінка в цьому шерезі прикладів – функціонування міського самоврядування. Магдебурзьке право й базовані на ньому органи судово-адміністративної влади, що безумовно мали свій термін суспільної придатності й вади, можливо й не перетворили міста на самоврядні республіки на кшталт Кракова чи Венеції, але виробили в міщан специфічну соціальну свідомість, котра впродовж кількох поколінь по тому (й донині, як згадати перипетії довкола Київської міської ради) гуртувала їх довкола відстоювання своїх прав і привілеїв.

А хіба в освіті не функціонували ті самі моделі й практики, що були чинними в решті європейських країн? Тут і вільний обіг студентів і професорів між навчальними інституціями, і академічна автономія, і, що не завжди спостерігалося в пошматованій релігійними війнами Європі, конфесійна якщо не терпимість, то принаймні поблажливість і нейтралітет. Тож для православного Богдана Хмельницького вже за часів козацької революції було цілком природним шанобливо вклонитися перед своїм колишнім вчителем – єзуїтом Анджеєм Мокрським.

Ні-ні, я не намагаюся ідеалізувати чи надумано перебільшувати нашу європейськість. Те, що ми мали у своєму минулому, частково віджило природним шляхом, частково ж було неприродно витіснене вже в модерну добу. Багато чого з тієї корисної спадщини ми розгубили самі. Ба більше, навіть побіжного погляду на вітчизняну історію достатньо, щоб пересвідчитися: європейське осердя ніколи не було універсальним рятівним колом для наших предків. Однак питання нині стоїть вже перед нами: що ми оберемо з того історичного багажу й пам’яті як певний навігатор для майбутнього? Шлях неофіта чи повернення блудного сина? Ми йдемо чи повертаємося? Я обрав би останнє. А ви?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено