Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 жовтня, 2013

Іван Франко – брутальний антисеміт чи агент сіоністів?

Якщо почитати твори Франка, то можна помітити в них неабияку симпатію сіонізму

Черговий скандал, пов’язаний з Україною, спалахнув в Австрії. Такий собі Еміль Лангерман, виходець з Одеси, звернувся до до магістрату Відня з закликом демонтувати пам’ятні знаки Іванові Франку. Лангерман вважає, що Франко такої честі не гідний, бо начебто сповідував антисемітизм. У документах, які надані колишнім одеситом міській владі, наводяться цитати з різних Франкових творів, зокрема ті, де письменник використав слово «жид», зокрема, вираз: «Жиди, кровопивці». А ще, мовляв, у повісті «Борислав сміється» зустрічаються образливі для євреїв висловлювання. І так далі, і таке інше. І підсумок: Іван Франко названий Лагерманом «радикальним націоналістом і палким антисемітом».

Полемізувати з Лангерманом я не збираюсь: забагато честі цьому персонажу. Але, оскільки його матеріали потрапили до магістрату, не зайвим буде навести декілька фактів та цитат, що характеризують справжнє ставлення Франка до євреїв та так званого «єврейського питання». Можливо, в добу інтернету вони також потраплять на око віденських міських посадовців.

По-перше, щодо образ на адресу євреїв. За словами професора Ярослава Грицака, у художніх творах Франка справді не один раз зустрічаються образливі для євреїв слова. Однак, наголошує Грицак, критики забувають, що ці слова лунають із вуст літературних героїв, образи яких письменник змальовував із реальних людей, які існували за специфічних обставин у специфічний час. А у «Бориславі…» діють не абстрактні євреї, а визискувачі, гнобителі, глитаї, які закономірно викликають ненависть робітників.

По-друге, щодо вживання Франком слова «жид» варто звернутися до автора цілком нейтрального у цій колізії – до Микити Хрущова, до його спогадів, присвячених 1939 року, коли Галичина була приєднана до СРСР. Цитую мовою оригіналу: «Во Львове и других западноукраинских городах была также большая еврейская прослойка, как среди рабочих, так и среди интеллигенции… Когда  мы собрались на митинг во Львовском оперном театре, то пригласили туда и украинцев, и евреев, и поляков, в основном рабочих, хотя пришла и интеллигенция. Выступали там среди других и евреи, и нам странно было услышать, как они сами говорили: «Мы, жиды, от имени  жидов  заявляем…»  и прочее. Дело заключалось в том, что по-польски евреев так называют в обыденной речи, не имея в виду ничего дурного. Мы же, советские люди, воспринимали это как оскорбление еврейского народа. И потом, в кулуарах собрания я спрашивал: «Отчего вы так говорите о евреях? Вы произносите – «жиды», это же оскорбительно!». Мне отвечали: «А у нас считается оскорбительным, когда нас называют евреями». Для нас слышать такое  было очень странным, мы не привыкли к этому. Но если обратиться к украинской литературе, то в ней  слово «жид» тоже звучит не ругательным, а вроде определения национальности. Украинская песенка: «Продам тэбэ, жидові рудому» означает «Продам тебя, еврею рыжему». Чи потрібні ще коментарі стосовно слова «жид», яке, власне, до нашестя нацистів не було лайкою чи образою?

По-третє, Іван Франко був не тільки літератором та вченим, а в політиком. У грудні 1899 у Львові з колишніх членів Української Радикальної партії, які відійшли від марксизму, з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Євгена Левицького була заснована Українська Національно-Демократична партія (УНДП). 1907 року під час перших загальних виборів до Державної Ради Австро-Угорщини УНДП уклала виборчий союз із сіоністською партією. У тих міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах євреї підтримали кандидатів українських націонал-демократів. Відтак завдяки підтримці українців уперше в австрійському парламенті з’явилися два депутати-сіоністи. Успішно провели кампанію й націонал-демократи: від них були обрані 17 депутатів (тоді як від радикалів – троє і ще один від соціал-демократів). І це був не єдиний випадок співпраці політичних сил і виборців двох пригноблених народів. І хоча Франко на той час за станом здоров’я відійшов від активної політичної діяльності, його вплив на УНДП та інші політичні сили Галичини залишався великим. Не в останню чергу завдяки позиції Франка у 1918-19 роках єврейська громада Галичини у своїй масі підтримала ЗУНР, а її численні представники брали участь в органах влади нової держави та захищали її зі зброєю в руках (1919 року у складі Української Галицької Армії був навіть сформований окремий «Жидівський курінь» - і нікого зі стрільців та офіцерів цього батальйону слово «жид», до речі, не ображало…).

По-четверте, Франкові належить чимало наукових розвідок, публіцистичних статей та рецензій, де він торкається юдейської тематики. Це й рецензія на «енциклопедію юдаїки» – п’єсу Германа Зудермана «Загибель Содоми», і статті «Семітизм і антисемітизм у Галичині» та «Мої знайомі жиди», і рецензія «Жидівська держава», і певні сюжети у «Студії над українськими народними піснями», присвячені аналізу книги рабина Натана Ганновера про начебто страхітливе нищення євреїв за часів Хмельниччини (Франко вважає, що у цій книзі є «мале зерно історичної правди», в ній «більше фантазії», і весь твір написано «більше в біблійнім стилі»).

З названих текстів зупинімося на двох: на «Жидівській державі» (1914) та ««Моїх знайомих жидах» (1908). Перший із них – це опублікована польською мовою під назвою «Państwo żydowskie» рецензія на брошуру провідного ідеолога сіонізму Теодора Герцля, присвячену проблемам утворення власної держави єврейського народу у Палестині. Франко переказує основні ідеї брошури, ставлячись до них водночас і співчутливо, і раціонально-критично, та завершує рецензію таким підсумком: «Колонізація краю після викупу всіх його жителів відбувалась би поступово, починаючи з найбідніших євреїв, які, без сумніву, на думку автора, масово йшли б до нової батьківщини. За ними пішла б інтелігенція, а вкінці і багатії. Перший початок тієї колонізації бул би водночас кінцем антисемітизму. Євреї вийшли б з Європи спокійно, залишились би в Азії оплотом цивілізації, а якби часом хтось з них захотів знову завітати до Європи, був би там прийнятий як давній дорогий гість. Як бачимо, найповніша ідилія. І автор не обминув змалювати її усіма деталями, особливо щодо внутрішнього влаштування майбутньої єврейської республіки. Не можна, одначе, відмовити йому в тому, що його план надиханий гарячою вірою і гарячою любов’ю до свого народу, зокрема до тих пригноблених і упосліджених його мас. Проте, на жаль, мені здається, автор надто мало знає ті маси, надто сильно вірить в продуктивну силу торгівлі і, власне, об цей риф може розбитись весь його план – зрозуміло, якщо не знайдуться люди, які готові прикласти рук і капіталу до його виконання. План, одначе, має перед собою беззастережне майбутнє, якщо теперішнє покоління виявиться ще не дозрілим для того, то мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати».

Ну, і де тут антисемітизм? Навпаки, Франко яскраво демонструє себе – навіть у критичних зауваженнях – не «палким антисемітом», як стверджує екс-одесит Лангерман, а палким симпатиком сіонізму. Це не випадково: особисті контакти Франка з Герцлем засвідчили їхню взаємну приязнь і розуміння. Ось як відбулося у Відні в грудні 1892 року знайомство двох виданих діячів (цитую за спогадами В. Щурата, у квартирі якого це знайомство відбулося):

«— Тішить мене, що маю змогу познайомитись з паном, — сказав Герцль до Франка. Мій колега (Фрідріх Самуель Краус) декілька разів згадував мені пана. Мало сказати: згадував. Наоповідав мені стільки, що познайомитись з паном було моїм найгарячішим бажанням.

— Дуже мені подобається панова ідея відбудови єврейської держави, — відізвався Франко. — Дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави. Але чи одна і друга сьогодні здійснима?

— Чому би ні, — відповів Герцль. — На цьому світі все може статися, що вміщається в людській голові.

— В розумній голові, — додав Франко.

— Так, в розумній голові, бо тільки про таку можна говорити людям, які хочуть вважатись розумними, — продовжував далі Герцль. — В розумній чи розсудливій голові народжена навіть найблагородніша ідея буде здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво… Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом. А цей зовнішній гніт у нас є десять разів більший, ніж у вас. Якщо ви його колись так само відчуєте, як ми, то і у вас почнуть оглядатися за своїм Мойсеєм і напевно знайдуть його, хоч сьогодні, можливо, ще б його побили камінням. А втім, час може все прискорити.

— Тут признаю панові повну рацію, — погодився по короткій мовчанці Франко і сердечне потиснув руку Герцлеві».

Чи не під час цієї зустрічі народилася ідея знаменитої Франкової поеми «Мойсей», яка ґрунтується на спільності і схожості доль двох народів?

А тепер – про есей «Мої знайомі жиди». Кілька цитат:

«Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один з найранніших спогадів — це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.

— Діти, — гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, — дивіться, що дала мені для вас Сура.

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.

— Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.

Це було перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більш освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба».

«Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протегували, а взагалі далеко більше були розвинені, ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони, крім обов’язкових шкільних предметів, училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах, як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив витерпіти від сваволі інших учнів».

«Щойно в гімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тігермана. Це був найкращий математик у нашому класі й ішов через усю гімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхетна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів, зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів, загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильності, вчився приватно по-англійському й по-французькому та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей план і пустився на правничу кар’єру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в Дрогобицькій гімназії тоді (1867–1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антагонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком полонізації».

«Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям християнських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей – найнижчий: тут щез патріархалізм селянського життя, але бракує зв’язку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкості жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, зв’язок між батьками і дітьми здебільша розірваний – словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе враження. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього…»

І певний підсумок сказаного, де Франко відповідає на закиди, які вже тоді з різних боків накочувались на нього:

«…У своїх оповіданнях й поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мелодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одне відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину».

Гадаю, достатньо. Не лише для того, щоб відкинути геть звинувачення Івана Франка в антисемітизмі, а й для того, щоб поставити закономірне запитання: чи не спричинені закиди на адресу Франка – політика і науковця, який рішуче підтримав ідею створення вільної Єврейської держави та сіоністський рух ще наприкінці ХІХ століття – антиізраїльськими настановами екс-одесита, а нині громадянина Австрії Лангермана?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено