5 грудня, 2008

Боже, рятуй королеву

Велика Британія втратила колонії, проте не втратила свого минулого
Матеріал друкованого видання
№ 49 (58)
від 5 грудня, 2008

 

Велика Британія втратила колонії, проте не втратила свого минулого. Плекаючи й ретельно підтримуючи численні суспільні та маркетингові штампи навколо свого статусу й способу життя, вона для багатьох і дотепер є здоровою альтернативою американській мрії та азійському прориву.
 
Англійці врівноважують собою весь той американський маскульт, який так безапеляційно утримує позиції в світовому культурному просторі. В будь-якому разі англійцям це врівноваження приписують. Тому, якщо для всіх американофобів Велика Британія є останнім притулком смаку та здорового глузду, то, відповідно, для всіх американофілів вона асоціюється з бідною родичкою, котра залишилася жити в селі, без макдональдсу та метрополітену.
 
Очевидно, що все це велике протистояння Нового та Старого світів відбувається переважно у віртуалі й жодною мірою не позначається на зовнішній політиці чи переможній ході транснаціональних корпорацій. Так чи інакше культурний простір сьогодні існує завдяки злиттю та поглинанню протилежних за своїм наповненням творчих методів, і тому час від часу потребує постатей, котрі би підживлювали й підкреслювали традиційні суспільно-культурні стереотипи.
 
Гай Річчі – ідеальна компромісна постать, покликана поєднати британський гумор із американським екшном. Наша (читай – європейська) відповідь Тарантіно, спроба переконати заокеанських тинейджерів і клерків, що ми теж не зовсім у дупі живемо й так само можемо знімати круті, позбавлені зв’язку з реальністю стрічки про поганих хлопців та хороші бабки. Одне слово, робити те, що американцям завжди вдавалося найкраще – змальовувати життя грубішим, злішим, але водночас справедливішим, аніж воно є.
 
Американські за своїм наповненням, проте не позбавлені старої-доброї британської необов’язковості й незбагненності (на зразок Бреда Пітта в ролі цигана), фільми Річчі ніби говорять: «До побачення, малята». Не буде більше жодного європейського кіна, та й неєвропейського не буде, а тільки суцільний Голлівуд, не важливо, де саме будуть його виготовляти – в студіях Лондона, Токіо чи Москви.
 
Оскільки кліпмейкерство не має на­­ціо­­­нальності, воно має бюджети. І жоден Стінг в жодному пабі не наблизить усі ці вигадки про гангстерів і діаманти до реалій британських робіт­­ничих кварталів. Та й не потрібні нікому реалії робітничих кварталів. Навіть мешканцям цих кварталів вони не потрібні. Куди спокійніше й цікавіше спостерігати за примарними й кумедними негідниками, знаючи, що вони – виключно плід бурхливої авторської уяви, і що ви не маєте жодних шансів зустріти їх, цих негідників, у своєму кварталі, оскільки такі негідники існують лише в кіно. Ну, і ще в політиці. Але політикою сьогодні не цікавляться ніде, навіть у Британії.
 
Зрештою, що таке національна специфіка порівняно з можливістю бути зрозумілим? Фантом, про який говорять здебільшого люди без почуття гумору. Велика Британія залишається сама собою, доки там є королева, футбол та брит-поп. Та й панк виник саме тут. Хоча продавався краще в Америці.