Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 вересня, 2013

Політика національної ідентичності

Термін «національна ідентичність» здебільшого непопулярний у нинішній політиці.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (305)
від 12 вересня, 2013

  У гіршому вона сприймається як щось відразливе: знамено небезпечних темних пристрастей і планів, синонім ксенофобії, расизму, саботування ЄС тощо. У Франції дебати щодо національної ідентичності, започатковані правою більшістю в період Ніколя Саркозі (2007–2012), були недолугими й неоднозначними, так само як і багато інших ініціатив за його президентства. Дивно, що чимало критиків засуджували не способи й засоби ведення цих дискусій, а лише ідею переведення національної ідентичності в площину законності. Такий підхід бачиться згубним, адже люди (насамперед широкі маси, жертви глобалізації, яка принесла їм безробіття й позбавила впевненості в майбутньому) занепокоєні перспективою втрати власної культури та способу життя. Тим часом еліта демонструє байдужість до їхньої стурбованості. Тож виходить, що тривогу народу, яку політолог Лоран Буве слушно назвав «культурною незахищеністю», визнають і окреслюють виключно радикальні сили. Ці угруповання керуються не політичною відповідальністю, а демагогією, іноді до неї додається ще й авторитарна або навіть войовнича ідеологія, як-от у Греції чи Угорщині.

Ці крайні праві або популістські рухи – спільний політичний феномен для Європи, проте, мабуть, у кожній країні вони мають свою специфіку, поєднують різні традиції і стратегії. Більшість цих сил не воєнізовані формування, а звичайні партії, які намагаються виграти вибори абощо. Однак спільною рисою для них усіх є перекручення поняття ідентичності – страх та агресія щодо «інших». Водночас обов’язком політиків є просування боротьби за ідентичність у позитивному сенсі: гордості замість страху. Вони мають виробити надійні відносини із сусідами, партнерами й суперниками, а також реалістичні стратегії щодо загроз у разі їх наявності. Однак замість того, щоб пропонувати політичні перспективи, партії, які спеціалізуються на ідентичності, здебільшого обмежують її відчаєм та гнівом, тож таку стратегію супроводжують темні пристрасті.

Читайте також: Лоран Буве про кризу лівого руху в Європі

Мало хто з політиків здатен правильно оперувати питанням національної ідентичності, перетворити його на законну й життєздатну силу. Такий правильний підхід передбачає окреслення політики: наприклад у сфері культури, освіти, державної мови (державних мов) або імміграції. Політики не повинні наголошувати, що нашій бідній або слабкій ідентичності загрожує зовнішня потуга, їм радше слід виводити на перший план сильні сторони нації: щó ми можемо дати світу – від літератури до високих технологій. Дивовижну популярність міністра внутрішніх справ Франції Манюеля Валльса, який представляє непопулярний уряд Франсуа Олланда, можна пояснити тим, що чимало людей вірять у його спроможність виробити й реалізувати таку політику. Та чи йдеться виключно про позицію урядовця, чи про надійну політичну перспективу? Відповідь дадуть наступні роки президентства пана Олланда.

Читайте також: Політична десакралізація

Я розглянув питання національної ідентичності під французьким кутом зору. Утім, хоч це й дивно, в зовсім різних ситуаціях простежуються однакові проблеми. Звичайно, Франція тривалий час тішиться надійною політичною та геополітичною безпекою, її мові та кордонам ніхто не загрожує, чого не скажеш про Україну, яка постійно потерпає від прямих імперських зазіхань. Попри те, країни мають спільні риси й повинні засвоїти однакові уроки на основі свого досвіду в царині ідентичності. По-перше, національна ідентичність не є конкретним питанням, що вимагає відповіді «так» чи «ні». Це комплекс традиції і модернізації, славних і безславних учинків, спільних звичок і цінностей, старих внутрішніх конфліктів і невирішених проблем. По-друге, національна ідентичність – це важливе питання, яке не можна вирішити шляхом заперечень та образ. По-третє, розібратися з ідентичністю як такою можна за допомогою капітуляційної або самокапітуляційної політики закритої ідентичності або ж політики «реляційної ідентичності» (назвемо її так) – тобто такої, яка визначає певну націю на основі її відносин із рештою світу. Народ такої країни не зациклюється на тому, що неодмінно наштовхнеться на нерозуміння «інших». Він упевнений, що може викликати до себе інтерес, цікавість, почуття солідарності. Головне завдання для Франції – перегляд нашої політичної «республіканської» традиції в контексті глобалізації, інтеграції мігрантів, балансу влади в межах ЄС, конкуренції з англійською мовою. Що потрібно Україні, ви знаєте краще за мене. Головне – це артикулювати програму в межах політики ідентичності й не зводити її до демагогії та відчаю.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено