Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 січня, 2009

Жити хочеться

Мені так само ніяково
Матеріал друкованого видання
№ 1 (62)
від 16 січня, 2009
Кожній нормальній людині має стати ніяково, коли вона бачить батька, що несе до шпиталю свою поранену під час бомбардування дитину. Ворогові не побажаєш. Цей кадр із Сектору Газа крутять на різних каналах. Чим завинила дитина й чим завинив її батько? Діти завжди страждають за гріхи дорослих, а от батько... Тут складніше.
 
Чим завинили мирні німці навесні 1945-го, коли на їхні оселі падали бомби та снаряди союзників? Справді, не всі ж вони були в СС, не всі навіть співчували режимові... Відповідати, на жаль, довелося всім, навіть тому, хто свого Гітлера щиро й послідовно ненавидів. Так ми повертаємося до старої заяложеної проблеми колективної відповідальності.
 
Здавалося б, XX сторіччя однозначно поставило це поняття поза законом з огляду на його аморальність. І все ж я наважуся на геть неполіткоректні міркування. Колективна відповідальність таки існує. Хай не як юридична категорія, а тільки як невблаганний, фатальний закон світобудови. Тобі подобається, коли терористи мало не з вікна твоєї спальні стріляють по «невірних» саморобними ракетами? Зрозуміло, ти не можеш сперечатися з озброєними недоумками, в яких башта тримається на шмарклях. Але хто тебе змусив проголосувати за них на виборах? А ти голосував... Ну, вибач. Якщо так, будь готовий до того, що одного дня снаряд із того боку прилетить саме до твоєї спальні.
 
Я насправді хотів говорити не про ізраїльсько-палестинський конфлікт – йому в цьому числі Тижня присвячено окремий матеріал. І хай не звинувачують мене в нечутливості мої друзі-євреї (тим більше палестинці), але в ці січневі дні мене все ж більше турбує те, що діється вдома. А останні події навіюють певні узагальнення. Я був у Ізраїлі двічі – недовго, але достатньо, щоби відчути логіку життя цієї країни. Я колись спілкувався з тими, кого називають бійцями за визволення Палестини (в нашому університеті їх не бракувало, а я вивчав арабську) – недовго, але так само достатньо, щоби відчути їхню логіку.
 
Перша логіка, можливо, не так вражає: вирощувати в пустелі апельсини та банани, будувати житло, виробляти мікросхеми, утримувати симфонічні оркестри поряд із регулярним військом. Друга значно ефектніша: битися до останньої краплі крові – своєї й чужої, не йти на жодні компроміси, а тих, хто вважає інакше, таврувати як зрадників та агентів світового сіонізму. І пуляти в бік ворога саморобними ракетами. Якщо чесно, перша мені набагато більше до душі, це логіка життя, яка чомусь вважається буржуазною, міщанською. Друга – логіка ефектної смерті, яка абстрактно нам нібито зрозуміла, бо на ній ґрунтується значна частина не лише ісламської, а й західної культури – від лицарського кодексу середньовіччя до європейських романтиків XIX сторіччя та «нових лівих» XX. Так-от, одна річ захоплюватися Байроном чи Лєрмонтовим, інша – колисати маленьку дочку, щоби вона нарешті заснула. Зовсім інший емоційний досвід.
 
Якщо хочеш жити довго й гідно, ти прагнутимеш побудувати життя на зрозумілих і передбачуваних засадах. Якщо ж ти перебуваєш у полоні не вчинку, а жесту, якщо дбаєш не про підвалини, а про задоволення примітивних бажань, азарту, пихи, почуття помсти, це означає, що підсвідомо в тобі панує те, що доктор Фройд називав «Танатос» – потяг до смерті, комплекс самогубці.
 
На гроші, що потрапляють до Сектору Газа від спонсорів із Саудівської Аравії, Сирії, Ірану, на цій смужці Середземноморського узбережжя завдовжки заледве 40 кілометрів можна було давно збудувати філію райського саду – чи то міжнародний курорт, чи офшорну зону, чи багатий транзитний порт... Збудували територію ненависті. Наочне втілення екзистенційного безладу, хаосу, ентропії.

З нашим багатством і геополітичним становищем Україна давно мала б стати оазою процвітання, якби не очевидне безглуздя владної еліти та очевидна байдужість решти українців, котрі від них залежать. Це коли за п’ять хвилин до втрати країною суверенітету (бо саме так називається захоплення сусідом газотранспортної системи) вони знову чубляться з однією лише метою: перехопити владу, заробити очки. Я не знаю, хто небезпечніший: самогубець із ракетою чи самогубець із депутатським значком. А хочеться жити.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено