Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 серпня, 2013

Sancta simplicitas

Тепер уже кажуть, що корпоративна інструкція у відомій мережі кав’ярень щодо заборони спілкування з клієнтами будь-якою мовою, крім російської, стосується тільки Росії.
Матеріал друкованого видання
№ 35 (303)
від 29 серпня, 2013

А ще кажуть, що російський актор-гопник не ображав ані України, ані кримських татар, бо той таксист, із яким він посварився, займався незаконним підприємництвом. А ще кажуть, що російські туристи на теплоході в Херсоні не зазіхали на український герб, їх лише дратувала передвиборча листівка «Свободи». І взагалі, мовляв, усе це качки – контрпропаганда у відповідь на російську торговельну вій­­ну. Ну, звичаї нашої преси нам відомі. Але цього разу не вірю. От не вірю ані трішечки!

Почнімо з того, що в сенсі пропаганди чи контрпропаганди Україна давно позбавлена суб’єктності. Починаючи з нашого межигірського затворника, з якого слова актуального коментаря щодо поточних питань не вичавиш. Крім того, за останній рік я сам не раз ставав свідком дрімучої, наївної, я б сказав, зворушливої необізнаності гостей зі сходу стосовно українських реалій. Враховуючи те, що мені щастить зустрічати переважно людей відносно просунутих, освічених і ніяк не маргіналів, найодіозніших висловлювань я не чую. А чую ось такі (прошу мені повірити, я їх не вигадував і не обробляв):

а) Чому ви нас не любите, а слухаєте американців?
б) Чому ви переписуєте історію?
в) Чи цілком безпечно розмовляти росій­­ською на вулиці (йде­­ться про Київ), пику не натовчуть?

У голові росіянина давно склався сталий образ українців як недоумкуватих, затурканих, але хитрих і жадібних сусідів, до того ж геть усіх латентних націоналістів (останнє, безумовно, з негативними конотаціями, інакше кажучи, «фашистів»).

Можна скільки завгодно таврувати «сіру масу» сусідньої країни, яка однаково ненавидить «піндосов» і «жидов», «панаєхавших», «чєрножопих» і «хахлов», натомість пишається своїми спільними м’язами й духовністю. У цьому знач­ною мірою винна не лише вона сама… Звісно, вона також – своєю нецікавістю, своєю готовністю вірити в найпримітивніше пояснення світу, своєю пихою, але слід усе ж таки враховувати, що їй допомогли й допомагають професіонали. Крім того, повторюю, освічена верства вважає майже так само, з невеличкою поправкою на виховання.

Хочу попередити: мені огидні принизливі узагальнення стосовно будь-якої спільноти, зокрема й росіян. Мені неприємні поширені в нас останнім часом інвективи, нібито росіяни – взагалі ніякі не слов’яни, а так… чудь, жмудь і взагалі моксель. Це не має стосунку ані до наукового розуміння етнічності, ані тим більше до ментальності: ми теж і скіфи, і кельти, і, страшно сказати, бербери (див. Тиждень,
№ 16/2012), між тим справжні угро-фіни, себто Фінляндія з Естонією, випередили нас у роз­вит­ку… м’яко кажучи, надовго. А те, що російський демократ, в усьому іншому широко думаючий і ліберально налаштований, закінчується на українському питанні, теж частково не його провина.

Процес усвідомлення себе й сусідів невідривний від актуальної суспільної практики. Якщо немає конкуренції в реальній політиці, конкуренція ідей теж загальмована (нас це так само стосується). У них не бракує ані розумних видань, ані людей, які б їх читали, от тільки коли ідеї не мають перспективи бути випробуваними в житті, то вони втрачають вітальну силу, набувають примарних властивостей абстрактного конструкту й безнадійно програють пропаганді.

А пропаганда, на відміну від нас, у Росії є, і від появи в Кремлі сірого полковника, а надто після 2004 року, вона «опускає» Україну послідовно й винахідливо. Гадаю, це не випадковість, не збіг і не банальний вияв комплексів. Від початку український шлях розглядали в Москві як альтернативу інерційним імперським стратегіям (власне, так його сприймали й ми самі), тож позитивний образ України містив у собі пряму й неприховану загрозу тим стратегіям. А ліберал… Перепрошую, де російський демократ мав би черпати позитивну інформацію про нашу країну? Хіба нас це колись турбувало?

Одним із перших заходів попередньої грузинської влади було створення телеканалу «ПІК», спрямованого саме на поширення інформації про грузинські реформи назовні. Щоправда, грузинам було чим хвалитися, але сам факт… Ми ж навіть на великих міжнародних заходах на кшталт книжкових ярмарків, які сам Бог велів використовувати як інформаційний майданчик, досі переважно «просуваємо» свої рушники й штучні квіти. А одна-єдина відома мені книжка, орієнтована назовні, – «Украинский национализм: ликбез для русских, или кто и зачем придумал Украину» Кирила Галушка. Книжка блискуча, але… одна! Ну й ще раз: треба мати чим хвалитися!

Тобто не ображатися потрібно, не закликати до помсти, а жаліти їх, бідолах. Вони справді заплуталися…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено