Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 серпня, 2013

Літописець короля

На початку березня 1994 р. я опублікував у „Post-Поступі” статтю про те, що Україні потрібен король.

Мотивував я це тим, що українці повинні когось любити. Президента, прем’єра чи будь-яку іншу особу при владі вони любити не будуть, а короля, від якого геть нічого не залежить, але який би міг стати совістю нації і гарною лялькою у кареті, любили б усі. Уся країна могла б із залюбуванням спостерігати за інтригами в королівському палаці, за женячкми і розлученнями, за візитами і прийняттями.

На ту пору ця ідея вже бродила. В Іспанії вигулькнув раптом претендент на українську корону Олелько ІІ. Правда, він перед тим уже претендував на корону Чорногорії і Греції. До Олелька потяглися різні авантюристи, щоб прикластися до руки і вициганити якогось титула. Найнаполегливішим виявився чоловік, який не називав себе згодом інакше як графом.

Олег Карелін графського титула і право надавати титули іншим начебто отримав від афериста Олелька ІІ, який незабаром помер. Та, не задовольнившись титулом „граф” і „регент”, випросив собі в коптської церкви (християнська церква у Єгипті) титул єпископа Карпатського, а ще проголосив себе головою монархічної партії. Після цього почалася епопея з видурюванням грошей у тих, в кого вони зайві. І таким чином графами та баронами поставали наші міліцейські начальники і ДАІшники, не розуміючи, що прийнявши титул від блазня, й самі перетворилися на блазнів. Бо шляхетські титули отримали вуйки, чий родовід в кращому випадку бере свій початок від конюха.

Тим часом інші аферисти викрали в „графа” якісь ордени і організували в Олеському замку теж нагородження начальників ДАІ. Скандал набрав обертів і тодішній заступник МВС В. Мельников заявив, що міліцію треба позбавити графів і відправити до Англії. Я порадив їх відправити туди, де власне й знаходяться окремі наші графи, герцоги, наполеони і архімеди.

Інший аферист Юліуш Сокольницький у 1984 р. у Лондоні „заснував” Орден Святого Станіслава. В Україні його представником став „великий пріор” Павло Вялов і теж почав нагороджувати ним владоможних осіб – ментів, митників, міністрів. І то не задурно, а брав з кожного по тисячі доларів.

Такої конкуренції у бізнесі стерпіти не міг король України Орест Перший (в миру – відомий нам Олег Карелін) і зі сторінок газети "Сегодня" публічно назвав "Великого Пріора" шахраєм.

Але повернімося у березень 1994 р. Після публікації моєї статті кличе мене секретарка до телефону. Беру слухавку. „Канцелярія Його королівської милости короля Михаїла. Вас турбує королівський канцлер і генерал Ордена Українських Монархістів (ОУМ) Ярослав Столяр. Я б хотів з вами зустрітися”.

Наступного дня він прийшов до редакції. Виглядав на інтелігента. Розповів мені, що справжній король є. Він – нащадок короля Данила. Я, правда, нагадав, що рід Данила закінчився на правнукові Андрієві, але канцлер повідомив, що Андрій мав сина – Великого князя Федора, який утік з Києва і поселився в Карпатах. На підтвердження цього продемонстрував мені статтю про короля у діяспорній газеті. Потім залишив цілу папку матеріалів з життя короля і ми попрощалися.

25 березня у газеті з'явилася моя стаття „Зачарований принц”, яка розповідала про нелегку долю короля Михаїла, який 30 років пробув на Сибіру. З фотографії дивився гарно вбраний чоловік при краваті і в окулярах. Матеріал виглядав на сенсаційний, бо демонстрував якусь таємничу організацію ОУМ на зразок тамплієрів, яка з 1750 р. діяла в інтересах України, а її членами були найвидатніші історичні особи.

Не один мене питав, чи я усе це не вигадав. Не забарився дзвінок зі Сколе, з королівської батьківщини. Дзвонив редактор місцевої газети:

– Пане Юрку, що ви за бздури пишете? Та то ніякий не король, а вуйко з полонини. Ніде він ніколи не сидів. То аферист, у нас тут усі його знають.

Але мені так хотілося короля, що я не повірив цим злісним наклепам.

А за кілька днів новий дзвінок: „Канцелярія Його королівської милости короля Михаїла. З вами буде говорити король”.

Я отерп. Я не вірив своїм вухам. З переляку я гаркнув на всю редакцію: „Ану тихо! Зі мною буде говорити сам король!” А душа розривалася від щастя: сталося! Нарешті маємо короля! І я буду його першим звістуном.

Король прохрипів мені у вухо кілька компліментів і забажав здибатися. Ми домовилися зустрітися о третій на проспекті Свободи біля фонтану. Я прийшов раніше на п’ять хвилин, щоб не розчарувати короля. Я ходив знервовано туди й сюди, зиркаючи на всі боки, аби побачити короля ще здалеку й намилуватися його королівською ходою.

П’ять по третій я почав тривожитися і думати, чи мене хтось часом не розіграв. Раптом я помітив якогось огрядного пана, який ще здалеку усміхався до мене. Виглядав на голову колгоспу „Шляхом Чорновола”, якби не його брунатний обтріпаний плащик, старенький капелюх і вичовгана течка. Я перевів погляд в інший бік і продовжував виглядати мого короля.

„Слава Україні!” – пролунало у мене за спиною. Я обернувся і побачив того самого старшого пана з добродушним обличчям. Наступна фраза мене просто вбила:

– Його величність король Михаїл.

То ось як виглядає король! Його пухка рука стисла мою долоню, ми сіли на лаві біля фонтану, і король, добувши з течки пачку обтріпаного машинопису, сказав:

– Це „Карпатський літопис”. Продовження Галицько-Волинського літопису від останнього короля Юрія і до наших часів.

Йшлося про літопис, якого досі не існувало і ніхто про нього нічого не чув. За словами короля літопис передавався нащадками короля Данила з покоління в покоління у величезній таємниці. Мене здивувало, що той літопис писаний сучасною мовою. На це король відказав, що літопис існував переважно в усній традиції і повністю записаний щойно тепер. Я випросив один примірник сеї безцінної пам'ятки для себе.

Але далі вияснилася справжня причина того, чому Його Величність забажав зі мною поспілкуватися. Король, в миру – Михайло Луцик, уже був у літах і страшно переживав за долю неньки України та що з його смертю королівський рід обірветься. А тому він просив мене підшукати йому якусь порядну місцеву дівчину, здорову і гарну, бо нащадок теж має бути здоровий і гарний, з котрою він би міг собі поцюпцятися для продовження королівського роду. А ще вона мусить бути щирою українкою, аби виховати принца в найкращих українських традиціях.

Я подивився на нього з деякою підозрою і спитав:

– А чи ви ще тойво-во? Чи годні ще?

Король сказав, що хоч йому вже за 73, але він хлоп хоч куди і регулярно на цьому поприщі вправляється, принаймні та цьоця, в котрої він винаймає помешкання, на нього не жаліється. Але цьоця так само в літах і вже не вродить нащадка. Зате охоче буде за няньку.

Я щиро перейнявся королівськими клопотами. Король тут же продемонстрував мені саморобну дерев'яну печатку королівської канцелярії і обіцяв титул князя („Замарстинівського чи Кульпарківського?” – подумав я), а ще посаду регента при малолітньому принцеві.

Про Олега Кареліна король сказав, що то шарлатан і він саме зараз зібрався піти йому натовкти писок. Я спитав, чому не пошле для цієї святої місії свого генерала, але король сказав, що мусить це зробити особисто. Для власного задоволення.

І ось я, щиро перейнявшись королівськими проблемами, кинувся обдзвонювати всіх своїх колєжанок, пропонуючи їм стати королевою-мамунцьою. І знаєте? Жодна не відмовилась навідріз, але, як практичні особи, при цьому цікавилися, які матеріяльні блага світять їм з народженням принца. Бо принц – то є принц, а не помпка до ровера, і треба йому дати відповідне утримання, виховання й освіту.

Тут я затнувся. Зовнішній вигляд Його Величності подавав мало надій на якісь особливі блага. Але я так захопився новоявленим монархом, що готовий був ще й шукати спонсорів для продовження королівського роду. До того ж виглядало на те, що по смерті короля я би ще мав і королеву-мамуню втішати. Я звернувся до кількох грошовитих людей і ті запевнили, що коли король буде справжній, а не липовий, вони вкладуть в нього гроші і заопікуються нащадком.

Коли ж я взявся читати той сенсаційний „літопис”, тільки тоді мені відкрилися очі. Я побачив, що це абсолютна фікція, хоча, мушу визнати, досить майстерна. Принаймні аби написати усе це, чоловік мусив озброїтися не тільки історією Грушевського, а й літописами та іншими джерелами. Але про те, аби хтось увесь цей матеріал міг передавати з вуст у вуста не було й мови. Водночас чимало подій були перекручені або виразно висмикнуті з пальця, виглядали підозріло і не знаходили підтвердження абсолютно ніде. Літопис таємничого ордену скидався більше на роман-фентезі.

Уже не було сумніву, що я, той, хто стільки разів містифікував інших, сам став жертвою містифікації. Наступного разу, коли до мене задзвонили з королівської канцелярії, я сказав усе, що я думаю про їхнього короля. Канцлер попрохав літописа назад. Я сказав, що залишу його в себе як компенсацію за те, що мене розіграли. Тим більше, що то була копія.

Відтоді жодної звістки про короля я не мав. Але днями зазирнув в Інтернет і неабияк здивувався: король живий! На сайті „Музею дисидентського руху” ви можете знайти біографію та інтерв’ю Михайла Луцика. У 2000 р. пан Луцик ще був повен нестримної фантазії. Його минуле – це просто карколомні пригоди. А головне, що він продовжує величатися нащадком короля Данила і героєм ОУН та мріє про видання „Карпатського літопису”. Навіть сам Степан Бандера їздив на поклон до батька пана Луцика, який ясна річ теж нащадок Данила, аби той дав йому дозвіл очолити ОУН. Нічого в нашій політичній історії не відбувалося поза віданням таємничого ордену, єдиним представником якого є нині пан Михайло. Там ви прочитаєте ще чимало цікавих небилиць. І знову я подивувався таланту цього чоловіка усе так гладко описати, аби виглядало правдиво. Він називає купу прізвищ політиків, генералів, полковників і письменників (Лепкий, Кравців), з яким  зустрічався у Кракові, Берліні, в Італії, Чехії, на Колимі, і що цікаво – все грає. Маса деталей, які справляють враження. От якби не фантазія про таємничу організацію та про літопис, то можна було б і капелюха скинути.

Правда, виявилося ще щось. Пан Луцик на ту пору, коли ми з ним познайомилися, і коли я посилено шукав йому панну готову народити принца, уже був жонатим з жінкою молодшою за нього на 47 років і мав восьмирічного сина та дворічну доньку. Навіть тут він мене пошив у дурні. А, можливо, та законна дружина не відповідала усім параметрам королеви-матері?



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено