Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 серпня, 2013

Кучма-75 і зачаровані цикли української історії

Якби Леоніда Кучми, котрому 9 серпня виповнилося 75 років, не існувало, його все одно б вигадали і створили на початку 1990-х.

Як створили на початку 2000-х Віктора Януковича – з іміджем «міцного господарника» та «успішного керівника», та ще й «такого, як Африка», загадкового та запального. Хоча, звичайно, Кучма був-таки неординарним персонажем і до початку своєї політичної кар’єри: високопоставлений номенклатурний технократ, у 1990-му році – керівник відомого в усьому світі ракетного заводу «Південмаш», а до того секретар парткому цього заводу, багаторічний член ЦК КПУ. Одним словом, генерал ракетних справ. І достеменний «новий українець», тобто людина із властиво українським корінням, яка у радянські імперські часи від нього відкараскалась, ставши за анкетами «русским», але після унезалежнення України згадала про своє національне «я»…

Власне, «Кучма» - це збірне ім’я цілого легіону «червоних директорів» та партапаратників найвищого, високого та середнього рангів, для яких Москва все свідоме життя була центром їхнього всесвіту, але раптом перестала ним бути; раптом її могутність і непогрішимість розсипалися на друзки і треба було шукати способи збереження власного статус-кво без того, щоби його «підпирали» частково безповоротно вичерпані, а частково розкрадені спритнішою публікою московські ресурси. І тоді згадалося слово «Україна», тоді згадалося власне коріння – чи то етнічне, чи то територіальне.

Чи не подібним чином упродовж 1917 року усвідомлювали себе «мартовские украинцы» - ті, хто генетично чи хоча б територіально був пов’язаний із тими губерніями Російської імперії, що звалися «малоросійськими»; ті, для кого новопостала спершу як автономія, а потім – і як незалежна держава Україна ставала опорою в хиткому мареві революційних потрясінь?

І друге запитання: чи не мають велику схожість дії Центральної Ради у 1917-18 роках – і дії Верховної Ради у 1990-91 роках, а затим – діяльність Павла Скоропадського та Леоніда Кучми на чолі Української держави? Як на мене, типологічна схожість тут існує, і зумовлена вона не збігами випадковостей (надто вже багато цих збігів, щоб їм бути просто збігами), а типологічними рисами (ба, навіть закономірностями) українського буття.

Звісно, слід робити поправку на принципово відмінну міжнародну ситуацію та внутрішнє становище України, з одного боку, другої, з іншого боку – останньої декад ХХ століття і початку ХХІ століття, на існування в 1990 році вже підготовленої (в тому числі й Українською революцією 1917-21 років) форми для державності, включно з напівдекоративними парламентсько-урядовими інститутами, а проте…

Утім, судіть самі.

1917 рік. Центральна Рада, підперта мільйонними масами, їхнім ентузіазмом, їхнім прагненням до суверенітету України і до демократії, досить швидко з суто громадської організації перетворюється на повновладний парламент, який формує уряд автономної, а з часу більшовицького перевороту – де-факто незалежної республіки. І хоча ІІІ Універсал Центральної Ради проголошує УНР у «федеративному зв’язку» з демократичною Росією, його зміст засвідчує настанову на конфедеративні відносини з цією майбутньою Російською державою шляхом укладання відповідних угод. Крок за кроком Генеральний секретаріат перебирає контроль за державними інституціями на українській території. Революційний ентузіазм якнайширших мас підштовхує Раду, в якій переконані прихильники незалежності становлять меншість, до дій. Проте ці дії нерідко обмежуються гучними декларативними заявами; апарат управління неефективний; потенціал фахівців-патріотів належним чином не використовується; ілюзії стосовно братерства з демократичними силами Росії завдають великої шкоди формуванню української державності; на зовнішньополітичній арені дії уряду УНР мляві, нерішучі; маючи гарні можливості поставити ще наприкінці 1917 року під свій контроль увесь Чорноморський флот, Рада відмовляється від цього; економічні реформи запроваджуються таким чином, що в економіці починає панувати хаос. І так далі, і таке інше – що неминуче призводить до падіння ентузіазму мас…

Чи потрібно наводити відповідні приклади з діяльності Верховної Ради у 1990-91 роках? Хіба Декларація про державний суверенітет типологічно не схожа на ІІІ Універсал? Хіба не позначився – часом фатально – на діяльності та бездіяльності обох Рад завеликий вплив у них знаних літераторів? Хіба не домінували в обох Радах соціалістичні ілюзії? І хіба Акт проголошення незалежності 1991 року не став безпосереднім результатом тиску зовнішніх обставин – так само, як і ІV Універсал, хіба без цього тиску керівництво обох Рад ще не вагалося і роздумувало б чимало часу?

Ну, а далі соціальний та економічний роздрай, зумовлений немалою мірою діями влади соціалістів та революційних романтиків, й у 1918, й у 1992-94 роках призвів до консолідації «нових українців», котрі прагнули стабільності та спокою у новій державі – і не в останню чергу для забезпечення власних статків, для їхнього примноження за нових політичних умов. Символами такого згуртування під гаслами прагматизму та стабільності стали генерал Скоропадський і «ракетний генерал» Кучма, які не боролися за незалежність України у часи імперського панування, а, навпаки, вірно служили імперії і які не перебували в перших лавах творців посталої української незалежності. І команди, які вели до влади цих діячів, також були з погляду відданості ідеям національної революції вельми сумнівними. Ба більше: у складі цих команд вистачало прихильників «єдиної і неподільної». Але сталося саме так, що ці люди та їхні команди в кризовій ситуації перебрали на себе державотворчу місію та проведення економічних реформ – хоча і місія ця набувала часом вельми парадоксальних форм, і реформи робилися не найкращим чином.

Леоніду Кучмі, на відміну від гетьмана Скоропадського, знадобився не день, а майже рік, щоб перебрати від Ради основні важелі керування державою. А оскільки часи не надто сприяли  застосуванню силових методів, усе було оформлено у вигляді компромісного Конституційного договору, через рік з гаком після якого була ухвалена й Конституція, що закріпила за главою держави можливість тимчасово видавати укази на рівні законів та блокувати всі законодавчі ініціативи Верховної Ради.

Кучма сповна скористався цими можливостями, щоби, по-перше, швидко добудувати всі необхідні державні інститути, по-друге, запровадити певні ринкові механізми й роздержавити більшу частину великої власності, по-третє, зміцнити становище новітнього правлячого класу. У другій половині 1990-х це були колишні «червоні директори», бюрократія вищої і середньої ланок та новопосталий (значною мірою напівкримінальний) бізнес. А разом із тим за Кучми врешті-решт сформувалася й олігархія, яка стояла над класами і фактично над державою і яка не була за визначенням українською, бо зросла не на створенні нових виробничих потужностей, а на «дерибані» існуючих, на газовій «трубі» та експортних оборудках з вивезення успадкованих від радянського минулого цінностей (в тому числі й армійського) майна на десятки мільярдів. Така економічна система, яка служила передусім інтересам невеликої групи осіб, не викликала симпатій у десятків мільйонів українців, що і стало однією з головних причин граничного падіння популярності Кучми на початку 2000-х.

Звичайно, механічних повторень у 1990-х того, що відбувалося у 1918-му не було і бути не могло. Але, з іншого боку, варто звернути увагу на те, що саме за Кучми Київ упорався з кримськими сепаратистами на чолі з Юрієм Мєшковим, а за Скоропадського влада Криму була примушена погодитися на входження до Української держави на правах автономії. За обох лідерів відбувалася повільна, не завжди послідовна, але неухильна українізація освіти (за Кучми вона сягнула того, що зі шкільної програми зникли най1важливіші імперські ідеологеми, включно із «Великою Вітчизняною війною»). В обох випадках були створені бодай частково боєздатні армія та флот (не в останню чергу саме наявність патріотичного офіцерства та генералітету в боєздатних армійських формуваннях стримала «регіоналів» від спроб силового розв’язання гострих політичних конфліктів у 2004 та 2007 роках). Зрештою, як і Скоропадському, Кучмі на певному етапі вдалося знайти компроміси з українськими національно-патріотичними силами, й аж до початку 2000-х ці компроміси діяли більш чи менш ефективно.

Але в силу різних причин з початку 2000-х проти Леоніда Кучми виступили і політичні сили, що маніфестували себе як українсько-патріотичні (чи були вони ними насправді - інше питання), і ті, що мали відверто промосковський та неорадянський характер. У 2002 році останні взяли під контроль й уряд, й адміністрацію президента; наслідками цього став відхід від проукраїнського курсу влади у надто багатьох сферах та поворот Кучми до ідей щодо тісної інтеграції з Росією (Єдиний економічний простір, газовий консорціум тощо). На щастя, ці ідеї не встигли втілитися у життя, але рубікон був перейдений. І показовим у цьому плані став блискавичний візит Леоніда Даниловича до Москви, до Путіна під час Помаранчевої революції: порятуй, цар-батюшка!

Та все ж Кучма в останні тижні свого президентства знайшов мужність стати на заваді спробам силового придушення масових народних протестів та відмовитися від спокуси пролонгації своїх владних повноважень – мовляв, того вимагають критичні обставини. Він полишив свою посаду із майже нульовим рейтингом довіри – і навряд чи збільшив його, перебуваючи на пенсії. Надто вже значним тягарем для репутації другого президента України стали справа Гонгадзе та інші трагічні й скандальні історії, не кажучи вже про наслідки для країни побудованої за часів Кучми олігархономіки.

На зміну Кучмі прийшло щось на кшталт новітньої Директорії (Ющенко-Тимошенко-Мороз із Порошенком), де функція Петлюри була «розмазана» між Ющенком і Тимошенко, а функція Винниченка – між Тимошенко та Морозом. Але ця конструкція виявилася, ясна річ, нетривкою – і поїхало, і покотилося… Іноді здавалося, що влада вже лежить на вулиці, і перший-ліпший політичний авантюрист здатен її підібрати. На тлі все більшої неспроможності Ющенкової адміністрації, з одного боку, зростав уплив політиків неорадянського штибу, з іншого боку, Юлія Тимошенко все більше дрейфувала від лівоцентристського до правоцентристського і національно орієнтованого популізму, стаючи своєрідним символом боротьби за волю та справедливість, таким собі новітнім українським «головним отаманом».

Ну, а наступним етапом стала перемога – за активного сприяння Москви – донецько-харківсько-одеського угруповання над уламками «директорії». Як і у давні часи, переможці ніколи не мали на своєму боці підтримки більшості населення, але це не завадило їм повністю переформатувати владну систему під свої інтереси. Зайвим буде наводи численні приклади необільшовицького стилю діяльності цієї політичної сили; але що цікаво – щиро промосковська орієнтація цих діячів дуже швидко вступила в конфлікт із їхніми владними інтенціями та економічними інтересами; тож Янукович 2013 року розійшовся з Кремлем так само, як у 1922 році голова Раднаркому УСРР Раковський; от тільки останнього Москва зуміла-таки вкоськати; а як буде із першим?

Ну, а далі, якщо йти за циклами української історії, має відбутися перехід владних важелів до прихильників українізації, модернізації та європеїзації (адже не забуваймо, що націонал-комуністи 1920-х орієнтувалися на Європу і вважали марксизм оптимальною ідеологією пришвидшеного формування модерної нації з відповідним економічним, культурним та політичним підґрунтям). Отож, схоже, на черзі – відсторонення «донецьких» і творення українського Відродження. Проблема тільки в тому, щоби воно знову не стало розстріляним, а для цього Україні слід вийти за межі повторення циклів своєї історії (досить двох повторень і ста років мандрів зачарованими колами!) і знайти, чи, радше, прокласти новий шлях у національне майбуття.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено