Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 серпня, 2013

Що це було?

Святкування не круглої, не напівкруглої, навіть не чверть-круглої річниці хрещення Русі мало стати знаком активнішого зближення Москви й Києва, а якщо називати речі своїми іменами, то ще сильнішого входження Києва у орбіту Москви…
Матеріал друкованого видання
№ 31 (299)
від 1 серпня, 2013

Принаймні так спершу оцінила більшість експертів, опозиційних політиків і простих спостерігачів, серед яких і аз многогрішний, події минулих вихідних: десант циклопічної російської делегації, патріарший сталевий бронепотяг із золотою інкрустацією (наша, точніше їхня відповідь «папамобілю»), блокування вокзалу в розпал сезону відпусток, «мєждусобойчик» на Володимирській гірці із трьома незалежними один від одного кордонами, де охорона Путіна та Кірілла була явно головнішою за бодігардів Януковича, повний транспортний колапс міста… Одне слово, «благорастворєніє «Русского міра»…

Хоча, може, й зовсім навпаки: український лідер вирішив показати російському свою самоцінність, сказати б, помірятися… хрестами? На користь цієї версії – кілька дрібничок, але вельми артистичних, до котрих такі чутливі обидва альфа-самці. І вальяжність Віктора Федоровича на тлі протокольної стриманості Владіміра Владіміровіча, і нібито обмовка про «Українську Русь», і демонстративне нагородження Його Святості Патріарха Варфоломія орденом за рангом вищим, ніж Його Святості Патріарха Кірілла, і явно зайві на цьому тріумфі святості президенти Молдови та Сербії… Таке враження, що нашому альфа-самцеві не дають спокою лаври відсутнього цього разу Аляксандра Лукашенки – ось хто на одному характері й геополітичному становищі країни крутить старшим братом як циган сонцем: крок до Москви, потім крок до Європи, і так стільки термінів, скільки захоче, а всередині все під контролем, принаймні поки що.

Оскільки нинішня українська влада на ідеологію відволікається вряди-годи, на нас уже з осені чекає чимало євразійських інтеграційних сюрпризів

Інакше кажучи, якщо Путін у сто перший раз з’явився агітувати за Митний союз, то він не міг не відчути, що порядком денним такий пункт не передбачено. Хронометраж зустрічі сам-на-сам це тільки довів: чверті години могло вистачити хіба що на те, щоби почастувати один одного цукеркою (тільки не Roshen, бо в росіян знову проблема з українськими харчами). Відтак кремлівський лідер витратив решту свого коштовного часу на відвідини якогось малопереконливого інтелектуального заходу п. Медведчука, котрий щоразу намагається довести своєму кумові, що він не збитий льотчик. Марнота марнот!

Дивний він чоловік, цей Владімір Владіміровіч! У нього вдома справ не перегребеш: і вибори московського мера, які, ймовірно, стануть частиною операції «наступник», тож мають бути проведені бездоганно, і хай там уже яка несистемна, але геть несподівана опозиція, і сочинська Олімпіада, і з економікою трабли (зростання ВВП за травень – 0%, тобто в буквальному сенсі стагнація), і Кавказ, і переозброєння флоту (кажуть, будуватимуть авіаносець), і… Навіщо до всього цього знову ворушити українське питання?

Звісно, є цілий набір раціональних міркувань. Передусім, мабуть, пожива. Неосяжний ринок, безліч можливостей для поглинання та злиття, ресурси… Зрештою, труба! На другому місці – Свєта з Іванова, якщо хтось пам’ятає, а якщо не пам’ятає, то коротко: консервативна більшість виборців, для яких імперська Росія – своєрідний екзоскелет за браком внутрішнього кістяка світогляду, освіти, власних переконань, смаку, ментальної свободи. Такі голосують і голосуватимуть за Путіна не тому, що він у кімоно, за кермом винищувача, в аквалангу, з гімнасткою, а тому, що він проти америкосів, ліберастів і за єдіную нєдєлімую. Доки не повалилися ціни на нафту й платять пенсії, цю аудиторію треба лишень підгодовувати символічними перемогами, і Україна тут десь в одному ряду з московським «Спартаком».

Але якщо замислитися, то є ще один мотив. Це його, Путіна, власна обсесія й компульсія (простіше – невроз нав’язливих станів), його білий кит, його Карфаген, який будь що має бути зруйнований. Україна – його найбільше приниження від 2004 року, перед котрим будь-яка прагматика відходить на другий план. Словом, це особисте. Такий психотип. І тут йому дали зрозуміти, що в багатоконфесійній, полівалентній країні державне православ’я головного мозку не спрацьовує і не спрацює. Гаразд, перейдемо до плану Б. Тупо-технологічний Медведчук із його маніакальними прожектами імітації громадянського суспільства – лише один варіант. Слід чекати нових жартів від старих псів («не хочемо в Європу через …») і зовсім нових несподіваних цуциків зі свіжими ініціативами.

І оскільки нинішня українська влада не вміє розставляти пріоритети, тобто для неї гроші передусім, а на ідеологію вона відволікається вряди-годи, то на нас чекає чимало євразійських інтеграційних сюрпризів. Може, не відразу, а з осені – будьте певні. Готуйтеся.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено