Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 березня, 2009

На хуторі біля Гоголя

Масштаб особистості вимагає масштабного поля діяльності
Матеріал друкованого видання
№ 12 (73)
від 27 березня, 2009

 

Двохсотріччя Гоголя спровокувало силу-силенну маніфестацій як нашої відданості генієві світової літератури, так і законних претензій на частку його слави. Ювілейний формат передбачає не те, що ігнорування, а, сказати б, непомічання численних ідеологічних суперечностей і «нестиковок», які заважають перетворити Ми­­колу Васильовича на «наше всьо». Фактично Україна визнає беззаперечно лише Гоголя періоду «Вечорів на хуторі» та «Миргорода» – ані Петербурзькі повісті, ані, тим більше, «Вибрані місця з листування» в наш парадний набір не вписуються, так само як і певні неполіткоректні пасажі на адресу «ляхів і жидів і сторонньої наволочі» (даруйте, так у першоджерелі). Але найменше ми готові подарувати класикові, може, чи не найвідомішу політдекларацію з другої редакції «Тараса Бульби»: «...Чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..»
 
Це справді виклик: розслабитися, забути чи, точніше, зробити вигляд, що забули? Чи проявити інтелектуальну відвагу й визнати всього Гоголя – не лише з його захопливою етнографічною містикою, а й нудним есхатологічним моралізаторством і таким неприємним, незручним для нас пафосом лояльності православному цареві? Адже це тільки перший шар гоголівської загадки: чому так охоче українець стає під знамена чужого царя чи короля, чому він є його найпослідовнішим захисником, його речником, ба навіть його ідеологом?
 
Бо не так давно почали говорити, що, мовляв, «ми – одне ціле». В допетровській Московії наших співвітчизників називали «черкасами», їхні знання вважали підозрілими, їхня (себто наша) мова була геть не зрозумілою та смішною. Коротше кажучи, вони були іноземцями з усіма наслідками – такими самими чужими, як греки, італійці або поляки. Але вони несли освіченість у вигляді богослов’я – єдиної на той час легітимної науки, і цей месіанський просвітницький запал, очевидно, ще довго мав відгук у поколіннях (чи не звідти гоголівська нав’яз­ли­ва проповідь християнської праведності?) Варто зайвий раз нагадати, що саме хохли є авторами сучасного російського проекту, який із незначними варіаціями реалізується триста років поспіль. Тоді Петро І не зна­йшов у своїй землі гідних консультантів-політтехнологів, які були б здатні сконцептувати дивну імперію, європейську зовні й докорінно азійську всередині.
 
З часом шановані іммігранти перетворилися на просто мігрантів, прохачів-провінціалів. А ті, хто досягав вершин влади – від Розумовського з Безбородьком до Хрущова – старанно намагалися позбутися свого українства. Відомий історичний анекдот-бувальщина, як московський губернатор Іван Капніст спробував познайомити Гоголя з не останньою людиною в імперії, віленським генерал-губернатором Михайлом Муравйовим: «Рекомендую вам мого доброго знайомого, хохла, як і я». Микола Васильович несподівано образився, сказав щось не надто чемне й невдовзі втік із вечірки.
 
Цілком архетипічна реакція. Я подекуди отримую своєрідне антропологічне задоволення, спостерігаючи за своїми близькими друзями після того, як вони певний час проведуть у Білокам’яній. Не лише з’являється надмірно підкреслений московський акцент, міняється вся система координат. І, найцікавіше, виникає нестримна, немотивована потреба без будь-якого приводу обурюватися черговими підступами ворогів Росії й пишатися її величчю.
 
Хіба важко психологічно пояснити таку поведінку? Це всього лише свідчення непевності, невизначеності, невкоріненості, які компенсуються своєрідним «під’єднан­ням». Але ж, на бога, навіщо мучитися?
 
Пастка в тому, що багатьох із нас тягне до блиску великих столиць. Так Шевченко (Шевченко!) залишався до останніх днів у Петербурзі – сумував, тужив, але на Батьківщину, де б його носили на руках, не повертався. Масштаб особистості вимагає масштабного поля діяльності. Донедавна суперечність здавалася непереборною: в сенсі свободи Україна була не найкомфортнішою територією. Нині ж, здається, заскладно пояснити пошуки долі в чужих краях тільки тому, що вдома тісно. Так, глобалізація, так, світ великий, так, укоріненість ніби виходить із моди. Але якось шкода орати чужу ниву, коли своя занепадає. Або, як висловлювався ще Езоп: «Тут Родос, тут і стрибай». І ще одне: залишаючи свій хутір, чи не боїшся ти, що він опиниться не в тих руках?


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено