Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 липня, 2013

Релігія Кірілла проти віри Христа

Релігія окремо взятої людини називається вірою. Натомість релігія суспільства (чи його частини) – це завжди політика.

Інакше бути не може. Людей об’єднують не переконання самі по собі, але форми, в яких ці переконання знаходять свій вираз. Священні тексти, канони поведінки, ритуали богослужіння – все це є різновиди писаних і неписаних законів, а також процедур, направлених на дотримання цих законів. А там, де закон і процедура, не можна й без примусу. Нехай навіть лише морального.

Втім, самим лише моральним примусом обійтися не вдається, й тому в християнських Церквах практикуються єпитимії та відлучення, а для священнослужителів – позбавлення сану та/або єпархії. Тобто прямий аналог пониження у званні чи зняття з посади для державного чиновника.

Християнська Церква довгий час претендувала на вищість над світською владою. З проголошенням «відокремлення Церкви від держави» намітилася зворотна тенденція. Остаточного успіху, втім, не досягли ні Церква, ні держава: вони й досі являють собою певне політичне ціле, навіть перебуваючи в гострій боротьбі.

Не дивно, що річниця Хрещення Русі, котру українці відзначають наприкінці липня, традиційно загострює не богословські, але політичні суперечки. Спір про канонічність тієї чи іншої конфесії, тієї ж УПЦ Київського патріархату – це винятково політичний спір. Ієрархи Церкви при цьому завжди наполягають на вищості Закону Божого перед світським. Але їм суперечить сама історія.

Коли 1441 року митрополит Ісідор виступив у Москві на користь рішень Флорентійського собору (на якому православні патріархи погодились «возз’єднати» православ’я та католицизм під верховенством Папи Римського), на заваді йому стали не божественні сили, а цілком земні вояки великого князя Василія Темного, котрий наказав посадовити митрополита  до буцегарны. Надалі світська влада заіграшки ставила й знімала «власних» церковних ієрархів. У XVI столітті великі князі московські позбавили посад п’ятьох з одинадцяти митрополитів, а одного було навіть вбито. Канонічним правом при цьому ніхто особливо не переймався.

Та й саме перетворення московського митрополита на патріарха – тобто визнання незалежності московської церкви від Константинополя – стало можливим тільки завдяки тому, що патріарх Константинопольський Єремія ІІ спочатку пробув у Москві довгі місяці під домашнім арештом, а потім отримав від світської влади великі «подарунки» - за різними джерелами, чи то соболями, чи то золотом.

Заради об’єктивності слід наголосити, що такі методи не були винайдені московітами. Ще в середині ХІ століття великий церковний діяч і видатний публіцист свого часу Іларіон, перший русич на посаді митрополита Київського, був обраний на цю посаду єпископами під відвертим тиском князя Ярослава Мудрого. Перед обранням Іларіон служив священиком персонального князівського маєтку в Берестові. Тобто це було щось на кшталт нинішніх призначень президентом Януковичем на високі державні посади «довірених людей» як не з Макіївки, то з Єнакієвого. Константинополь визнав обрання Іларіона лише за кілька років.

Звісно, на Заході було нічим не краще. Спадкоємці «першого серед рівних» єпископа Риму – святого Петра – досить швидко стали висувати претензії на вищість над світською владою. Це подобалось не всім. Так, у XVI столітті королі англійські проголосили себе лідерами Англіканської церкви – і мало хто знає, що вони відіграють цю роль до сьогодні. В підсумку зараз Папа поєднує в своїй особі головного духівника дванадцяти сотень мільйонів католиків і, водночас, голову мікродержави Ватикану з необмеженими монаршими правами.

Але тим паче немає сенсу наголошувати на якійсь особливій «духовності» класичного православ’я. Чинний патріарх Російської православної церкви Кирил, згідно з російським законодавством, не має права на кортеж і проблискові маячки для свого автомобіля. Але їх використовує. Це, звісно ж, не тому, що держава, котра регулює такі речі, сповнилась віри Христової. Це тому, що патріарх – достатньо важливий елемент цієї держави. Й задля нього можна не звертати уваги на певний закон.

Усе це означає, що патріархи, митрополити, президенти та міністри, котрі зберуться незабаром у Києві відзначати річницю Хрещення Русі, прибули сюди зовсім не заради віри, але заради політики – різновидом котрої є релігія. І ті ж ритуальні звинувачення  на адресу «неканонічних» православних УПЦ КП та «ворожих» греко-католиків (а ці звинувачення неодмінно пролунають у тій чи іншій формі) – це лише політичні заяви. Не більше. Але, звичайно, й не менше.

Проблема «політичного православ’я» полягає в тому, що воно не потрібне істинно віруючим – бо їм не потрібна політика, і не потрібне атеїстам – бо їм не потрібна Церква. Відтак Церква як політичний інститут виявляється взагалі мало кому потрібною. Не будучи богословом, автор не береться сказати, чи це на краще. Але це – логічно. На 1025-річчя Хрещення Русі ми побачимо черговий тому доказ: молебень «для обраних» і міліцейські кордони – для всіх інших. Приблизно так само, якщо вірити Євангеліям, фарисеї ставились до прибічників Христа.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено