Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 липня, 2013

Можу, отже, мушу

Як зауважив Зиґмунт Бауман, класична політика завжди була пов’язана з перетворенням приватних проблем на публічні (одночасно з переведенням останніх у міжнародну площину і трансформацією їх в особисті чи навіть екзистенційні). Сьогодні цей політичний механізм, очевидно, сприймається негативно. Те, що ми у своїй постмодерністській політиці вважаємо загальними справами, найчастіше є приватною сферою публічних осіб.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (296)
від 11 липня, 2013

Надзвичайна сила маніпуляцій – коли йдеться про громадську думку і створення іміджу – та відповідні політичні й моральні наслідки добре показані у фільмі, який сприяв активізації критики нинішніх управлінських політичних структур. Це кінострічка Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою» (1997). У ній розгортається історія голлівудського продюсера Стенлі Мотса та вашингтонського політтехнолога Конрада Бріна, які мають урятувати Білий дім від наслідків скандальної інтрижки президента.

Дует Дастіна Гоффмана і Роберта Де Ніро майстерно зображує світ людей – талановитих, але ціннісно дезорієнтованих. Однак зображення винахідливого розуму й вигадливої моральності – лише частина цієї прекрасної кінокартини. Знята 1997 року, вона стала провісником бойових дій у Югославії (у ній згадано Албанію) на тлі секс-скандалу Білла Клінтона й Моніки Левінскі. Звісно, безглуздо робити серйозне обличчя й стверджувати, нібито війна в Югославії була необхідна з огляду на внутрішню політику США та потребу загасити скандал. «Пацифістська» Західна Європа, поза сумнівом, рвалася до бою ще дужче, ніж «мілітаристська» Америка. США були «чарівною паличкою», використаною для вирішення проблеми.

Однак фільм справляє глибоке враження через те, що акцентує на дещо іншому: виходить, що війну можна сфабрикувати. Реально, виявляється, спрямувати громадську думку в такий бік, що люди починають хотіти баталій і навіть мріяти про них. Варто лише створити штучну кризу, принести кількадесят невинних життів у жертву політичному Молоху, посилити почуття небезпеки серед народу – і всі миттю, просто таки в один момент, запрагнуть «твердої руки», суворої риторики, а то й війни.

Важко сказати, якою мірою можна застосовувати цю схему до нинішньої зовнішньої політики. З одного боку, вона цілком відповідає дійсності, адже праворадикальні прибічники жорсткого курсу й мілітаристи заробляють на конфліктах і війні, не обтяжуючи себе роздумами про дипломатичні та міжнародні відносини. Та, якщо бодай частину прийомів, показаних нам у виконанні політтехнолога та голлівудського продюсера, справді використовують у політиці демократичних країн за часів війни або для її розпалювання, можна з упевненістю говорити про початок кінця громадської думки.

Маніпуляції з використанням політичної реклами здатні не лише формувати потреби людей та їхні критерії щастя, а й створювати героїв нашого часу і контролювати уяву мас за допомогою успішних біографій. Ці можливості змушують замислитися про «оксамитовий» тоталітаризм – контрольовану форму маніпуляції свідомістю та уявою під маскою ліберальної демократії, що дає змогу підкорювати й контролювати навіть критиків.

Однак є й ще другий бік медалі. Новий скандал та історія Едварда Сноудена промовисто свідчать, що маніпуляція масовою свідомістю – це лише верхівка айсберга. Набагато глибше лежать щораз більший соціальний контроль і масовий нагляд – вони демонструють, що сталося з політикою, яку випереджають технології.

Подобається нам це чи ні, технології не запитують, наскільки вони нам потрібні. Можеш їх використати, то мусиш. У разі відмови, людина перетворюється на маргінала, вона вже не оплатить рахунків і не візьме участі в публічних дебатах. Держава, яка не вдається до масового нагляду, не в змозі виправдати надмірне використання таємних служб або шпигунських практик.

Технології не дають нам залишатися осторонь. «Я можу» перевтілюється в «я мушу». Я можу, отже, мушу. Для дилем місця немає. Нашою реальністю є реальність можливостей, а не дилем. Це щось на кшталт принципу WikiLeaks – жодної моральності. Шпигунство й вивідування секретів обов’язкові, хоч і незрозуміло, для чого вони й де межа. Цей принцип діє двоїсто: на користь держави і проти неї, однак ніколи не йдеться про відповідальність за справжні страждання індивіда. Так необхідно чинити просто тому, що це передбачають технології. Вони створили моральний вакуум і беруть гору над політикою. Проблемою такої свідомості є не форма чи легітимність влади, а її розмах. Зло (що, до речі, викликає таємне захоплення) – там, де є більше фінансової та політичної влади. Два прояви нового зла: брак чутливості до людських страждань і прагнення знищити приватність у спосіб розкриття особистих таємниць – таких, про які ніколи не слід було б говорити чи оприлюднювати їх.

Сміх як найбільш нейтральна і прийнятна реакція індивіда у скрутній ситуації на його/її безсилля, політичні вистави та рекламу вже став ідеальною маскою в умовах соціального і політичного контролю.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено