Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 червня, 2009

Сон розуму

Три стадії українського відчаю
Матеріал друкованого видання
№ 23 (84)
від 12 червня, 2009

 

Останнім часом переконуюся в правоті данського мислителя Сьорена Кьєркегора. Цей дивак усе життя опонував сам собі. Змушувало його робити це загострене відчуття тривоги. Врешті-решт, окреслив суть людини як Тривогу. Тривогу в усіх її різновидах – від жаху й трепету, до радості, яка теж є неспокоєм. Єдине, що недоступне невтаємниченій людині, є справжнє щастя, коли людина насправді нічого не хоче.
 
Натомість ми хочемо звичного людського щастя. Однак як сягнути хоча б спокою та певності за майбутнє? І людина, і народ пробують прорватися до цієї певності. Вони шукають тих форм співіснування, які є гарантами їхнього принаймні безпроблемного майбутнього. А цими формами є, як не казенно це звучить, той устрій, який називається державою.
 
Не буду ідеалізувати американські чи європейські правила внутрішнього розпорядку. Однак конституції цих спільнот забезпечують рівність шансів усіх учасників гри, яких називають громадянами. Український народ так само хоче певності. Однак завжди наштовхувався на якісь чудовиська, які руйнували його надії. Чимало було надій, а насправді ілюзій, пов’язаних ще з Перестройкою. Але совок, так і не отримавши людського обличчя, розвалився. Наступну надію українці покладали на незалежну Україну – свій маленький дім. Але й ця надія була вкрадена посткомуністичною номенклатурою на чолі з Леонідом Кравчуком. 
 
Наступною спробою стала всіма тепер запльовувана Помаранчева революція 2004 року. Та чи можна плювати у мрії людей? Тим більше, що плюємо самим собі в обличчя. Народ відчув, що він щось може, що він господар своєї долі. Та і цей гідний найбільшої шани та подиву порив до справедливості було або змарновано, або ж вкрадено. Вже тоді до переможців примазувалася маса хитрунів та нездар. Цей шанс, ця надія на початку 2005 року цвіла буйним цвітом не лише на Заході чи Центрі нашої країни, але навіть і на Сході.
 
Я далекий від того, щоб бачити все тільки в чорних тонах. Після 2004 року Україна таки стала демократичною країною, хоча дехто бачить у демократії по-українськи тільки хаос та безлад. Як виявилося, демократією можна скористатися, щоб її ж і придавити. Знову бачу, як із темних закутків вилізають все ті ж та нові потвори. Добігає кінця епоха Віктора Ющенка. Бог йому суддя. Я – ні. Можу сказати тільки – непоганий чоловік. Однак знову бачу безнадію в очах людей. Бачу сон розуму. Бачу політичну апатію. Політичних крикунів до уваги не беру – вони мають свій інтерес. Бачу тривогу, породжену безсиллям. Бачу безсилля народу і бачу, що цим безсиллям та розпачем знову хотіли скористатися й уже надовго, якщо не назавжди усунути такий клопіткий народ від вирішення своєї долі.
 
Народ втомлений – гадають наші доморощені макіавеллі. Під покровом ночі можна прихопити чималу європейську державу на десятиліття. Потворні плани розпилу України поволі вмовляються одурманеному люду. І не без успіху. Реалізації цих планів заважає тільки ненависть політиків одне до одного. Ну не вірив я, що Юлія Тимошенко не кидане Віктора Федоровича, так само, як і в те, що він не спробує «обидеть слабую женщину». Що й сталося.
 
Дивлячись на це борсання мого народу в потемках відчаю, знову повертаюся до Кьєркегора. Він окреслив три стадії відчаю. Першою є «відчай від можливого» – ми не згідні з тією реальністю, яка нас оточує. І самими собою – ми хочемо бачити себе кращими і не можемо. А тому страждаємо, будуємо ілюзії і раз за разом розчаровуємося. Це типовий український синдром. Другою – «мужній відчай» – ми погоджуємося з тим, якими ми є. Хочемо бути самими собою. Будуємо свою Україну. Недосконалу, кульгаву, але свою. Це відчай націоналіста. Третьою стадією є «абсолютний відчай» – ми розуміємо, що Бог покинув нас, покинув Україну, що немає сенсу далі борсатися, пробувати облаштувати життя по-своєму, що нас ніхто не любить і ніхто не потребує. Це ідеальна форма відчаю для наших любих воріженьків, які готові прихистити нас в обіймах, наприклад, «матушки России». Вони зроблять усе, щоб загнати нас у глухий кут цієї форми розпуки. А вона породить страх, і тоді ми перестанемо бути народом.
 
На якій стадії відчаю ми є? Гадаю, кожен особисто має дати відповідь. Відповісти на просте запитання лемківської пісні: «Що то буде з нами?»


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено