Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 червня, 2009

Вади демократії

Про ефективність демократії в кризових суспільствах
Матеріал друкованого видання
№ 24 (85)
від 19 червня, 2009

 

Народ Ірану зробив свій історичний вибір. Попри темпераментні протести опозиції, діючий президент Махмуд Ахмадінеджад, швидше за все, таки продовжив свій мандат ще на чотири роки. Це означає, що ще чотири роки ця країна:
 
– вироблятиме ядерну зброю;
 
– товаришуватиме з Уґо Чавесом і Кім Чен Іром;
 
– проклинатиме Америку та Ізраїль;
 
– годуватиме радикальних ісламістів по всьому світі включно з Україною;
 
– триматиме самих іранців у чорному тілі...
 
Мабуть, їх це влаштовує.
 
Звісно, всередині Ірану все не так просто. Духовенство, військові, великий бізнес, чиновники, дрібні підприємці (славнозвісний перський «базар»), інтелектуали, селяни, численний прошарок міського люмпену, жіноцтво – кожна з цих електоральних сил мала свій інтерес і свої вподобання. Але вибір перед ними стояв не надто великий: головним конкурентом твердочолого й малопрогнозованого Ахмадінеджада був підстаркуватий нібито реформатор, насправді ж такий самий упертий ісламіст Мусаві, побратим покійного імама Хомейні й співавтор «ісламської революції» 1979 року. На боці нинішнього президента, по-перше, вік, по-друге, класова близькість: він «свій хлопець», син коваля, скромний у побуті, зрозумілий своїм шанувальникам – голоті та «любим бабусям».
 
Як і кожен переламний історичний момент, іранські вибори ставлять чимало непростих питань загального порядку. Передусім, як би так делікатно висловитися… про ефективність демократії в кризових суспільствах. Повторюю, невідомо, чи приніс би Мусаві бажану лібералізацію, але шанс принаймні був, і дві третини іранців не забажали ним скористатися. Замість гасла «Геть бензинову кризу!» (це, зазначимо, в одній із найбільших нафтовидобувних країн світу) вони знову пристали на гасло «Смерть Америці, смерть сіоністам!» (офіційна зовнішньополітична доктрина Ірану впродовж останніх тридцяти років). Інакше кажучи, знову гармати (точніше, боєголовки) замість масла. І не слід усе списувати на нібито тупий і нетолерантний іслам: коли в середньовічній Європі палили відьом на християнських багаттях, мусульманські вчені винаходили алгебру. Просто у стані безладу в такий спосіб найлегше знайти спільну мову і з начальством (а за конституцією над президентом стоїть «найвищий керівник» – аятола Хаменеї), і з «любими бабусями».
 
Друге питання – про роль особистості – вирішували покоління філософів упродовж останніх двох століть. Колись навіть не піддавалося сумніву, що історія – продукт життєдіяльності окремих героїв. Потім історики певної традиційної орієнтації довго запевняли, що історію творять народні маси, точніше, прогресивні класи. За заперечення цієї тези можна було без надмірних зусиль добряче попсувати собі життя. Нарешті, повернулися туди, звідки починали: усе це справа рук (ніг, мізків, сердець) окремих пасіонаріїв, які від початку не є ані найдостойнішими, ані найрозумнішими. Хіба що інколи.
 
Отже, попри всі «об’єктивні» передумови, які беруться перерахувати політологи та соціологи, кінцевий варіант будь-якого масштабного процесу виглядає… випадковим. Це стосується навіть стабільних країн першого світу, що вже казати про третій, до якого, схоже, належимо й ми. І тут неминуче виникає величезна спокуса: якщо справді всі ці соціально-політичні процеси такі невизначені й непередбачувані, якщо доля країни може потрапити в залежність від якогось придурка, може, розумним, свідомим людям варто не покладатися на випадок і волю розбещеного натовпу, а взяти відповідальність у свої руки, хай навіть ціною порушення формальних правил і процедур? Ця колізія не раз виникала в недавній історії, зокрема й у нашій новітній, щоправда, в дещо карикатурному вигляді. Вирішується вона щоразу, на жаль, дослідним шляхом.
 
У де Ґолля вийшло. У Піночета теж вийшло. А ось в іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві не вийшло. Півстоліття тому він розпочав модернізацію, щоб вивести країну на одне з перших місць у світі, за допомогою спецслужб долаючи шалений спротив. Ішлося про земельну й судову реформи, розбудову промисловості, надання жінкам рівних прав із чоловіками. Закінчилося все сумно: землю прихопили куркулі, вчорашні селяни сунули в місто, перетворюючись на безнадійних маргіналів, чиновники, як і слід було очікувати, «сіли на потоки», 100 мільярдів нафтодоларів розтринькали, врешті-решт влада сама впала в руки фанатичного релігійного лідера Хомейні, наслідки чого світ спостерігає й досі.
 
Зупинити шаха не було кому. Виходить, не така вже й непотрібна ця ваша демократія?


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено