Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 червня, 2013

Горе тій чайці

От не дурний сказав. Є, мовляв, три народи, які ніяк не годні порахувати свої жертви: євреї, українці і поляки. А не дурний, бо це я й сказав.

Щодо Голокосту, то євреї якось дійшли згоди і усталили цифру в шість мільйонів. Але це не стосується погромів під час повстання Хмельницького, Гайдамаччини і Московсько-української війни 1918 – 1921 років.

У нас ту війну прийнято називати скромно: Визвольні змагання. З ким змагалися – про це якось так тихцем. А я от, проглядаючи пресу того часу, зустрічав постійно лише таке трактування: Московсько-українська війна.

Цифри жертв нашого Голодомору стрибають від трьох з половиною мільйонів до десяти. А як ще додати сталінські репресії та війну, то хоч за голову хапайся. У 2001 році народний артист А. Мокренко звістив сенсацію: за переписом 1929-го нас було 81 мільйон, а росіян 78!!!

І пішла писати губернія – газети рознесли цю маячню, навіть не замислившись над її безглуздям. Ба більше – популяризатори кинулися цю інформацію поглиблювати, нагадавши, що не враховано українців Західної України.

І якось нікому не спало на думку, що жодне інше джерело не оперує такими цифрами. Нема їх і в географії В. Кубійовича. Невже і він був причетний до приховування справжньої кількості українців?

Днями В. Калєснічєнка опублікував листа від маловідомого польського письменника, який закликає бідолашних українців покаятися за 200 тисяч невинно убієнних поляків на Волині.

Досі ми чули про інші цифри. Найпритомніша з них – це 35 тисяч осіб. Хоча лише половина підтверджена конкретними прізвищами. Мабуть, вважаючи, що цього замало, аби проголосити геноцид, з’явилися й інші цифри: від 80 до 100 тисяч. А тут відразу 200!

Письменником, який чомусь звернувся саме до Калєсеічєнка, виявився Станіслав Сроковський, автор кількох брехливих романів про так звану „волинську різню”. Цікаво, що родом він не з Волині, а з Галичини, народився у 1936 році, а отже писав з чужих слів.

Я не буду тут вибілювати українців у цій трагедії, бо насправді кількість жертв жодної мірою її не применшує. Однак це нагадує історію з єврейськими жертвами під час козацьких погромів. Самі ж єврейські історики визнали, що стільки євреїв не жило в Україні, скільки їх козаки убили.

Та сама історія і з поляками на Волині. Польські довоєнні джерела подають їхню кількість на Волині в 327, 9 тисяч. Правда, ця цифра не може бути точною, бо статистика у ті часи фіксувала не поляків, а римо-католиків, а серед них були представники           інших національностей, включно і з українцями та євреями, які міняли віросповідання, щоб влаштуватися на державну роботу. Працюючи у Львові в обласному архіві, я натрапляв на сотні таких заяв.

У книзі „Україна в 20-30 рр. Мовою документів та очевидців” (Донецьк, 2002) цифра депортованих на Сибір поляків лише у квітні 1941 р. з Волині і Західної Білорусі складає 96 593. А виселяти почали вже з лютого 1940. Всього було виселено волинських поляків понад 160 тисяч. Тут уже статистика стосувалася лише поляків, а не загалом римо-католиків.

Під час війни частину поляків було вивезено до Німеччини на роботу, частина втекла до етнічної Польщі, частина була знищена німцями під час каральних акцій, частина загинула внаслідок бойових дій, бо чимало поляків перебувало в загонах поліції.

На момент примусового виселення з Волині до Польщі восени 1944 року поляків залишалося близько 105 тисяч.

Таким чином втрати поляків під час війни, враховуючи українсько-польське протистояння, бойові дії, вивезених до Німеччини і тих, що втекли до етнічної Польщі, не можуть перевищувати 50 тисяч. Яка частка в цьому на совісті українців невідомо, але при великому бажанні і тверезій голові можна було б підрахувати.

Однак бажання такого нема. Натомість маємо фальсифікації, як от із відомою фотографією „польських” діток, нібито замордованих упівцями, яка й досі красується на обкладинці книжки про Волинь. Питається: навіщо ж фальсифікувати, якщо є справжні фотографії? Чи й ті, які нібито справжні, постановочні?

Відбувається якась ланцюгова реакція з перекидання провини від себе на сусіда. Німці звинувачують в антисемітизмі поляків, поляки – українців. Чого вартують так звані „дні Петлюри” 25 липня 1941 року у Львові, коли відбувся єврейський погром. І дарма, що Симона Петлюру убили в травні, а „дні Петлюри” чомусь у липні. Та прокол навіть не стільки тут, як у тому, що до Петлюри в Галичині ніхто не мав симпатії. Галичани не могли йому подарувати того, що він віддав Галичину Польщі.

Коли поляки організували у 1920-тих роках видання у Львові колаборантської газети „Рідний Край”, то її редактора поета Сидора Твердохліба у 1922 році оунівці вбили, а другого редактора Михайла Яцкова галичани піддали остракізму, його всі відцуралися, а творів не публікували.

Зневага до Петлюри і колаборантів, які погодилися співпрацювати з поляками, була така велика, що захопила не тільки інтелігенцію, а й простих людей.

На розі Руської та Ринку, при Українській книгарні “Просвіти”, в 20-тих роках сиділа газетярка Лєхова. Вона була відома всім своєю ненавистю до поляків, мала дуже гострий язик і нікого не боялася. Якось Яцків і Твердохліб спинилися біля неї і запитали чи не має вона газети „Рідний Край”. Лєхова розлютилася і закричала:

 – „Рідного Сраю” я не продАю, не буду ним руки паскудила! А з польськими курвами, шо ту шмату випускают, і говорити не хочу!

І раптом щось міняється у свідомості львів’ян – вирішили вшанувати Петлюру. А як іще можна вшанувати Петлюру, як не єврейським погромом? При тому, що упродовж 1920-30-тих років між українцями і євреями не було жодних конфліктів. Зате були між поляками і євреями. Доходило до того, що євреїв виганяли з університету, відмовлялися сидіти з ними на лекціях, били шиби в крамницях.

Те, що українців у Львові було значно менше, ніж поляків, а в центрі Львова їх взагалі майже не було, не зашкодило полякам, а за ними і євреям розповідати драматичні сцени: українці з сокирами, палицями, вилами збіглися з приміських сіл бити євреїв.

Ага! Отже, хтось то мусив організувати. Хто? Галичани, які до Петлюри не мали сентиментів? Не грає. Залишаються недобитки армії УНР. Але їх було тут дуже мало, аби вони могли щось таке організувати. Я переглянув усю окупаційну пресу, яка видавалася у Львові. Нема й згадки про якісь «дні Петлюри». Не згадуються вони і після війни.

А дантейський опис того, як українці збігаються до Львова з сокирами – взагалі не витримує критики. На всіх дорогах, що вели до Львова, стояли німецькі пости. Вони ніколи б нікого не те, що з сокирами, а й з палицями не пустили.

Львівське шумовиння, яке кинулося цілком стихійно лупцювати євреїв, озброювалися палками уже в місті, ніхто з сокирами не бігав. Національна ж їхня приналежність поки що спірна, бо є різні свідчення. Зрештою, навіть відомий українофоб Дж. Химка зазначає, що поляки «обрали для себе маскування під українських міліціонерів».

Що б там не було, але усіма тими катаклізмами повинні займатися історики, як і дискутувати між собою. Все інше від нечистого. Провокації, якими фахово оперує Калєснічєнко, не приведуть ні до чого доброго, окрім розпалювання ворожнечі. Але, можливо, таким, як він, саме це й потрібно.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено