Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 липня, 2009

«Право» і «Порядок»

Суперкубок по-сумському
Матеріал друкованого видання
№ 29 (90)
від 17 липня, 2009

 

Загадай дурню Богу молитися – він і лоба проб’є. Є така професія, яка не потребує насправді жодної фахової підготовки і не спонукає до активної роботи кори головного мозку, а під час прийому на роботу зараховує лише вишколену здатність із собачою відданістю слугувати господареві, керівникові. Міліція. Буквоїдство й прагнення вислужитися перед вищим чином миттєво беруть гору над здоровим глуздом, і тоді плювати на ПРАВО тих, кого вони мають охороняти.   
 
Поєдинок «Динамо» з «Ворсклою» за суперкубок із футболу подарував моєму майже рідному місту Сумам виняткову нагоду влаштувати і насолодитися великим футбольним святом. Щоб відкрити новий футбольний сезон не у звичній для себе ролі журналіста, а як уболівальник, разом із друзями подався до Сум автомобілями. Проведення в обласному центрі матчу такого ґатунку, та ще й у присутності президента (щоправда, на футболі главу держави так ніхто і не побачив) зумовило підвищену увагу до безпеки з боку всіх підрозділів міліції. Зокрема, місцева ДАІ вирішила всю головну частину міста зробити пішохідною. Вимушена піша пригода чи не єдиною в серці Сум розбитою вулицею явно не справила враження на моїх супутників, і з цього приводу в мене погіршився настрій – батьківщину хотілося презентувати гостям у найкращому світлі. На центральному вході до секторів з’ясувалося, що він призначений для фанатів «Ворскли» і просто вболівальників – киян із клубною атрибутикою – міліціонери безапеляційно відправляли шукати іншого входу з протилежного боку арени. На «київському» вході охочих потрапити на стадіон було значно менше, але це візуальне для нас полегшення компенсували численні кордони міліції та різноманітних загонів спец­призначення. Вони активно спілкувалися з гостями міста, не добираючи слів і рясно пересипаючи мову погрозами та російськими матюками. Один із моїх товаришів, котрому роль вівці в отарі, яку невиховані вівчарі заганяють до кошари, категорично не підходила, спробував було зауважити, на чиї податки утримується і кого має охороняти міліція, однак уже за мить він не зважав ані на хамовиті випади у відповідь, ані на стусани, якими охоронці щедро винагороджували незгодних: його дружину потягли до спеціального «чистилища», де жінки у міліцейській уніформі прискіпливо обмацували всіх осіб прекрасної статі, через одну змушуючи роздягатися до білизни. Як потім розповіла дружина товариша, у жінок відбирали навіть парфуми, бо «нє положено». Тим часом чоловіків кордони міліції оглядали просто неба. Відірвавши контроль на квитку, мене похапцем почав мацати один із правоохоронців. Потім процедура обшуку повторилася. Третім був спецпризначенець із загону «Грифони». Без зайвих церемоній, схопивши у мене наплічну сумку, він миттю знайшов у ній ручку – давнє професійне знаряддя, актуальне за відсутності комп’ютера і нині, й без зайвих сентиментів відкинув її вбік. «Запрєщєно», – брязнув мені недержавною мовою держслужбовець.
 
Наявність квитка, на зворотному боці якого до переліку заборонених предметів входили тільки скляні пляшки, вибухові пристрої та запальнички, не викликали в нього жодної зміни настрою. Слово «журналіст» ще більше роздратувало «шманальника». Знайшовши подаровану мені товаришем, а тому й дорогу серцю ручку в купі сміття, він тицьнув її мені в руки і випхав за межі стадіону. Спроби знайти справедливість тривали з півгодини і таки увінчалися успіхом. Один із міліціонерів, упі­знавши мене, пропхав крізь два пости охорони. На наступних перевірках свою скандальну ручку я тримав у руках і проніс на трибуни непоміченою. Потрапив на трибуни, коли гра тривала вже добрих 15 – 20 хвилин. Настрою на футбол у мене вже не було, як і в моїх друзів, кишені яких вивертали на восьми (!) міліцейських кордонах. Мовчки я попрощався з ілюзіями колись повести на футбол свою маленьку доньку та дружину і з острахом думав про Євро-2012.
 
До речі, петарди, за які так панічно боялися сплатити штраф сумські керівники стадіону, таки були – полтавці запалили їх першими у другому таймі. Кияни дочекалися перемоги і власні феєрверки на трибунах пускали тоді, коли Газзаєв приймав привітання з виграшем першого українського трофея. А ще щонайменше чотири компанії з Києва, які прибули до Сум на автомобілях, повернулися без них – залізних коней поцупили невідомі під час матчу. Мабуть, уся міліція з області була на стадіоні, який хоч і вміщує лише 25 тисяч глядачів, усе одно бовванів порожніми сидіннями.
           
P.S. На Бориспільській трасі – білборди з колоритним сюжетом – розтоптана слідом «берцівки» калина і заклики міністра внутрішніх справ Юрія Луценка до українців не дати розтоптати власну гідність. Тепер принаймні не сумніваюся, звідки в першу чергу чекати небезпеки. Дякуємо, Юрію Віталійовичу, що попередили.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено