Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 серпня, 2010

Останній прихисток оптимістів

Стати чи залишатися українцем не означає бути лузером. Називатися українцем має право той, хто вміє й бажає щось робити
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

Отже, за кілька днів – головне свято країни. Відзначатимемо 19 років незалежності. Ну погуляємо, якщо спека спаде. Пива вип’ємо. Дітей зберемо до школи. А святкувати... В мене особисто великого бажання не виникає. Нема чого.

Якщо розглядати незалежність української держави як набір декоративних брязкалець і можливість місцевих еліт смоктати соки зі своєї країни без контролю з якогось вищого центру, мене це емоційно ніяк не зачіпає. Якщо ж ставитися до незалежності як до вимоги щось змінити в житті співвітчизників, гарантувати їм свободу, гідність, безпеку, добробут і перспективу, то ніякого відчутного «покращення життя вже сьогодні», яке б стосувалося більш-менш масового контингенту українців, не спостерігається впродовж усіх цих 19 років.

Уже чую: «Ганьба! Непатріот!» Ну, по-перше, патріотизм, як і кохання, – моя особиста, навіть, сказати б, інтимна справа, тут я нікому нічого не винен. По-друге ж, оскільки я вже про це говорю вголос, слід домовитися про пріоритети. Ще раз: незалежність для кого та від кого?

Від кого, більш-менш зрозуміло: від Старшого Брата. Чи маю я щось проти росіян? Та боронь Боже, я сам більше росіянин, ніж українець, коли вже рахувати частки крові. А проти Росії? Тут складніше. Мене не влаштовує «особий русскій путь» із шаленими претензіями на духовність і ганебним презирством до кожної окремої людини, з амбіціями перевиховати весь світ замість спершу самому засвоїти гарні манери. Я не хочу брати участь у перегонах на каруселі. Я не засуджую росіян, це їхній головний біль. Коли після 11 років царювання, на тлі спустошливих пожеж рейтинг лідера нації впав до... жалюгідних 62% (щоправда, за іншими даними трохи менше, але це деталі), тож їх це влаштовує. Мене – ні, тому я щосили опиратимуся спробам затягнути мене до того самого порочного кола. А те, що такі спроби робляться невпинно, немає сумнівів – це не параноя, а, навпаки, показник адекватності світосприйняття.

Питання друге: для кого? Для тих, кому достатньо перейти на українську, щоби почуватися еуропейцями? Маячня! Якщо в голові Європа, а в клозетах, як і раніше, Азія, щось не гаразд із головою. Не кажучи вже про те, що за таких умов (себто коли обмежитися мовою, рушником та вишиванкою) невдовзі адміністрація президента вже вкотре, причому неминуче, перетвориться на резиденцію губернатора, мова займе своє місце в музеї, а спогади про незалежність набудуть меланхолійно-ностальгійного відтінку з присмаком незручності. Мовляв, знову, як би так делікатно висловитися, прос...ли.

Мова – не кінцева мета, а початок шляху. Вона необхідна тим, хто прагне вирватися з колії. Хто переконаний, що стати чи залишатися українцем не означає бути лузером. Хто вірить, що називатися українцем має право той, хто вміє й бажає щось робити. Хто сприймає незалежність не як запрошення до корита у вузькому колі втаємничених, а як виклик: улаштувати країну на розумних, чесних і прозорих засадах за всім відомими прецедентами – в цьому конкретному випадку, європейськими. Хто готовий відсунути трохи вбік так званий національно-патріотичний істеблішмент, щоби він не дискредитував і далі Україну. Для кого російська тема, зі знаком «плюс» чи «мінус» – не idée fixe, а геополітична обставина, одна з багатьох, факт історії – не більше. Для кого універсальне функціонування державної мови – не плаксивий сентимент, а повага до більшості нації (Чи не справедливо перш ніж дбати про права меншості, забезпечити права більшості?), а також ідентифікатор належності до цієї нації – підкреслюю, політичної нації, де ніхто не питає, єврей ти, грек чи, скажімо, білорус, доки сам про це не захочеш поговорити. Це не ідеалізм і не прожектерство, так живуть, і давно живуть народи, які належать чи воліють належати до «золотого мільярда» – клубу, куди пускають не за запрошеннями, а виключно за бажанням, якщо воно мінімально серйозне.

Людей, котрі поділяють такі погляди, в Україні не бракує. Я зустрічаю їх щодня. Більшість із них сформувалася після 1991-го й не страждає на всі ці втомні комплекси, якими отруєне старше покоління. Їхня наявність, попри все, що робилося й робиться з цією країною, переконує мене в тому, що в неї є майбутнє.

Отже, коли ми домовимося, що незалежність – це лише шанс для тих, хто прийде за нами... Тоді я готовий випити за це свято. В міру. По-європейськи.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено